Версія для друку Версія для друку

ІЗ СТЕЖИН КРИВОГО − ПРЯМОЮ ДОРОГОЮ У МИСТЕЦТВО

− Сиди, малюй, −садовлячи на пеньок у садочку, примовляла донечці Ганнусі мама Єлизавета Іванівна. Шестирічна дівчинка забавлялася олівцями на папері. Цим улюбленим заняттям  вона найбільш  охоче займалася постійно. Навіть тоді, коли трохи підрісши, з  сусідськими хлопчаками попасуючи корови, пізнавала дальні і ближні урочища. Міша Коцан, Ваня Поляк та інші однолітки із Великораковецького урочища Кривий до цих пір при нагоді нерідко згадують їй тодішні їх портрети.

***

Своїм першим учителем у мистецтві художниця Ганна Штумф вважає Василя Івановича Тимаря − художника сувенірного цеху місцевого колгоспу. Свого часу Василь Іванович придбав чимало скульптур, розеток та інших предметів мистецького «начиння». За словами Ганни Михайлівни, таким багатством, як ця колгоспна художня студія, не завжди могли похвалитися подеякі  із художніх училищ. Про силу її потягу до навчання прекрасному засвідчує той факт, що юна студійка на заняття долала 5 кілометрів до цеху і стільки ж звідти.

На професійній основі  Ганночка почала осягати мистецькі закони в Республіканській художній школі імені Тараса Шевченка в м. Києві. Ті роки, окрім усього, запам’яталися їй двома непересічними постатями. Українську мову та літературу викладала у них знаний класик української літератури радянської доби Любов Забашта. В той же час у столиці республіки жив художник із В. Раківця М.І. Марущинець. Ганні Михайлівні він найбільше запам’ятався двома речами: Михайло Іванович працював у видавництві і був автором ілюстрацій Букваря, а ще у них із дружиною, до речі, також уродженкою із Іршави, доволі часто  збиралося україномовне товариство. Ганні хотілося у тодішньому поголовно російськомовному Києві почути рідне слово.

… В школі  вона займалася з фанатичним захопленням − по 18 годин на добу віддавала живопису і малюнку, благо, навчальні класи, студії від учнівського гуртожитку  відділяв всього лише  коридор. Як  нудилася за рідним словом, краєм, так нерідко з тугою згадує мальовничі вулиці і провулки,  краєвиди  історичного Подолу. Приязно відкриває на сторінках пам’яті Ганна Михайлівна так само походи з олівцем та блокнотом на залізничний вокзал: це така маленька хитрість −не треба тобі натурщиків, моделей, − адже люди, годинами чекаючи поїзди, сидять майже не міняючи пози. Чудова нагода повправлятися у зарисовках типажів, характерів.

***

Три роки Аня Поштак (дівоче призвіще Ганни Штумф) провчилася в Києві і стільки ж трудилася на кераміці.

− Була на кераміці, −це її вислів про роботу художником у керамічному цеху Іршавського промкомбінату облспоживспілки.

Вертаючи подумки  у ті часи, Ганна Михайлівна ділиться  епізодами буднів, ніби висвітленими кадрами кінохроніки. Молодіжний колектив. Творчі пошуки. Гарячі дискусії із покійним  Іваном Лендєлом, який не завжди відправляв у піч − професійний сленг  керамістів, що означає випал сирих глиняних  заготовок − ті творіння молодої талановитої мисткині, яка постійно знаходилася у пошуку гармонійного і повного вираження своїх задумів. Та й потайки сама собі подеколи признавалася, що замало їй тих знань − здобутих у художній школі.

Коли поділилася з рідною мамою  сокровенним − йти вступати в інститут, Єлизавета Іванівна почала відговорювати доню від такого кроку. Вони з чоловіком − трударі. Сприймали зароблені щомісяця 300 карбованців за чималі гроші. Як то кажуть: від добра добра не шукають.

Та Ганна настояла на своєму.

До всього ж, манила і однокласниця по київській школі Надія Троць, яка вже вчилася на третьому курсі архітектурного факультету Львівської політехніки. Вступаючи до ВНЗ, вже тоді великораківчанка зарекомендувала себе як працьовита талановита абітурієнтка, що на рівних  виконувала  деякі завдання, які під час канікул  робили для  інституту студенти-третьокурсники і до яких надія долучила подругу Аню. Це послужило доволі хорошою неофіційною рекомендацією закарпатській абітурієнтці.

Цікаві еліпси накреслює доля. Коли Ганна принесла матері  радісну звістку, що стала студенткою, та розплакалася.

− Я потайки молилася, щоб ти не вступила, − мимохіть тоді вирвалося у Єлизавети Іванівни.

Вона по-справжньому  розуміла щастя для найріднішої.

Проминули, як найповніші радістю студентські роки. Етюди, картини, зарисовки  вулиць, кварталів, будинків старовинного Львова залишилися в архівах  і фондах Політехнічного. У пам’яті ж − однокурсники, а на все подальше життя −доля, з третього курсу − чоловік Володимир Штумф. Він серед студентського загалу користувався доволі-таки значним авторитетом. Навіть  серед викладачів побутувала фраза «Ну, якщо Штумф сказав, то так воно й буде».

До того ж серед найбільш лояльних, толерантних критиків тодішніх її урбаністичних  пейзажів викладач  Скиба любив повторювати: «Ми з вами ще помалюємо!».

Ганна Михайлівна також відзначає:

− Київська і Львівська художні школи, на відміну від Закарпатської, практично не різняться між собою. Вони одинакові в художній майстерні, колориті, принципах сприйняття форм, почерку, естетичних підходах.

Тож, як художнику, їй  не доводилося ламати свою манеру, стиль, засвоєні принципи.

У Ганни Штумф був цікавий  дипломний проект із п’яти робіт . Серія натюрмортів із традиційними елементами. Калина як елемент присутній у всіх. Варто відзначити, що вже і у подальшій кількадесятирічній творчості він проходить червоною ниткою у багатьох картинах.

***

Після закінчення  Львівського політехнічного інституту   молодих спеціалістів − подружжя Штумфів направили на роботу в Мукачівський  ДІПроміст.

Невдовзі сім’я мала поповнення. Ганна повернулася у В.Раковець  − так було легше доглядати за немовлям, чимало допомагала мама − до рідного дому.

З’явилося чимало вільного часу. Майже весь, без винятку, Ганна Штумф проводила за мольбертом.

Середина 1990-их років для неї як для художника багато в чому була визначальною. Так склалося, що влаштувалася на роботу в школу. А вже через два роки презентувала на суд широкого глядацького загалу свою першу персональну виставку.

Знов-таки, якщо звично підходити традиційно до творчості мисткині Ганни Штумф, вона ніби-то вписується у традиційно-трафаретне світосприйняття жінок-художників: вони в переважній своїй більшості є авторами пейзажів, натюрмортів. Цьому важко заперечити, поверхнево сприймаючи, споглядаючи полотна Ганни Михайлівни. Але її творчу манеру відрізняє від «колегинь по цеху» манера письма, кут зору, філософія буття перенесена нею пензлем через олію на полотно.

−Інколи у тій творчій горячковій поспішності перебираєш оком взяту попервах щітку, −ділиться  Ганна Михайлівна, − починаєш відкидати  пензлі, вишукуючи  і не знаходячи тільки той один, чий язик зможе передати ту єдину лінію, яка непохибно і прямо єднає об’єкт, зіницю ока і творчу манеру мисткині. І чого тут більше  − математичної вивіреності чи  польоту фантазії у  фарватері авторського стилю − важко визначити.

***

Два десятиліття  тому для Ганни Штумф персональна виставка стала певним символічним атрибутом самоутвердження як мисткині. Нині, у ювілейний рік, навіть для круглої дати вона дозволила собі без надмірного драматизму змістити цей своєрідний елемент  відзначення золотого віку на іншу часину. Вона не боїться людського “не визнання”, бо її ім’я вже помимо офіціозу вписано в мистецькі аннали Іршавщини. І це при тому, що  персональних виставок не так уже й багато в неї числиться, зате подаровані її полотна у приватних колеціях є від Сургута до Піренеїв: де є наші закарпатські українці.

У неї ж самої вдома власних картин − буквально одиниці. І то  ті, що залишилися через велику зажаданість прихильників її творчості,  майже випадково у особистій галереї. Надзвичайно цікава  історія кожної із них.

… В рідному селі чоловіка Козаківка на Івано-Франківщині тієї ночі чомусь не спалося. Літнього позірного ранку встала, вийшла росяною стежиною за обійстя і скупалася у перлинах перших бризок сонця над вилукою місцевої річки Сокаль. Здається, навіть сама не мочила картон для акварелі. Ще й сонце спрагло не випило росу, як помахи пензлів  попрощалися  із папером. Вдивлялася у картину і сама собі задумала: “От би передати це олійними фарбами». Ні, не вдалося. Зате лишилося, мабуть, на все життя і для всього родоводу те перше, спонтанно-імпульсивне.

А ще, як оберіг, − іконописний образ.

***

Інший світ художниці Ганни Штумф, яким вона гордиться не менше, як своєю творчістю, − це її діти, спадкоємці таланту й імені. Донька Мироська разом із чоловіком порадували їх із Володимиром Федоровичом трьома внучатами − козачатами. Син Василь простує професійним батьківським стежарем − здобуває власний авторитет у мистецтві архітектури. Його дипломний проект на Всеукраїнському конкурсі студентських робіт зайняв друге місце.

Це свої, рідні. А ті, кому віддала душу, серце, натхнення півтора десятка торують свої власні стежини у мистецький обрій.

Михайло ІСАК.

Ваш отзыв

Ваш коментар