Останнім часом дедалі частіше починає брати верх думка, що кожного наступного Святого вечора колядників меншає числом. Таке персональне припущення цілком списувалося б на віковий акцент, якби не підтверджували те саме сусіди, знайомі, родичі. В цілому – загал, який ще може порівняти ситуацію в кількадесятилітній ретроспективі, активно ностальгує за атмосферою, коли Святу вечерю раз-по-раз переривало дитяче “Гей, пане-газдо, чи даєте веселити?” і майже хором радісно відлунювало – “Весели, весели!”.
Між застільними колядуваннями жваво обговорювали майстерність звіздарів, впізнавали, перепитували, чиї то такі вправні на руки і слово хлопці. А ще допитувалися, якщо приходили з незвичною, оригінальною, якоюсь старовинною колядкою, хто навчив?
Вечори були морозними і сніжними – світло в хатах не згасало до півночі. У телевізорах прибирали звук, і він у кімнаті ніби продовжував ялинкову мигаючу ілюмінацію. Повсюдно панувала колядка. А під зоряним небом дзвеніли дзвоники, калатало, трубіли у роги вертепники, перегукувалися Дідо з Бабою, сходилися та розходилися юнацькі гурти, що вже ішли колядувати до дівчат до хат, де подекого з нетерпінням чекали. Але й нежданним гостям раділи так само.
Бува, під ранок “гасли” вікна, та легінський речитатив хором “Гей, пане-газдо, чи даєте веселити?!” змушував тріпотіти не одне дівоче серце, батько включав люстру й, ідучи відчиняти вхідні двері, мати хапалася одягатися та «парувати» вже м’ясні страви на стіл, а відданиця – ніби й не роздягалася − підпирала, який одвірок спальні.
Відколядувавши кілька колядок, хлопці знічувалися від власної сміливості, що майже межувала з нахабністю, господарі ніяковіли, що ніби-то так рано полягали спати: – просто в темноті телевізор дивилися. Опівнічне частування часто-густо затягувалося аж до рання: деколи пізні колядники верталися додому разом із тими, хто в церкві уже відстояв всеношну літургію. Зате по дорозі до церкви на Різдво господиню розпитували:
− Маріє, а що то у вас, аж до ранку світилося?
− А скільки банд колядників було?
− А чиї хлопці?
− Здається, ці, останні, у вас і минулого року колядували? − сипалися запитання не без натяків.
Віддаль часу ніби осяває ореолом святковості ті дні і вечори та змиває деякі особливості компартійно-радянської епохи. Школярів поголовно під директорсько-учительську відповідальність заганяли на двосерійні кінострічки з документальним прологом. Партійні секретарі активізовували групи добровільної народної дружини, підсилені місцевим керівним складом, які рейдували центральними сільськими вулицями, поки не знаходили опорні точки в кого-небудь із дружинників або і в усіх – по черзі.
Зовсім інакшим виглядав розклад справ, коли групу всіх “своїх” підсилювали яким-небудь уповноваженим із райцентру, а то і, не дай Боже, представником обласного центру. Різдвяна ніч завжди незвичайна, в ній не обходилося без неймовірних пригод, розіграшів −хто кого впізнає в Дідові, Бабі чи Чортові, − всілякої чудасії.
… Було це рівно років тридцять п’ять тому. Уповноважений з Ужгорода ПП напередодні Свят-вечора приїхав до Іршавського райкому комсомолу для активізації протидії пережиткам минулого − колядуванню. Молодіжний бойовий загін партії зібрався майже у повному складі. На логічне запитання ПП:
− Де ж недостаючий ідеологічний боєць?, – одного із апаратників не вистачало.
Отримав таку ж аргументовану відповідь:
− Він уже вдома. Живе у гірській місцевості, пізно ввечері автобуси туди не курсують.
− От, до нього, і поїдемо. Подивимося, як він особисто протидіє.
Зрозуміло, йшло шкереберть все намічене напередодні на цей вечір − офіційні заходи і неофіційні індивідуальні імпровізації. Та заперечувати начальству, а ще в такий відповідальний ідеологічний момент − собі дорожче.
Яким же непідробним було щире здивування ІД, коли замість колядників з першою зорею до батьківської оселі завітали колеги, та ще й у супроводі ПОЦа (представника обласного центра). Подальші сценки, репліки діалоги, − аж поки дійшли до запрошення за стіл, чого власне і прагнули обидві сторони, але прямо і відверто не висловлювалися − відтворити на папері не можливо. Запросини повечеряти зурочили запитання, а де ж домашнє вино?
Присутні полегшено зітхнули, все ладилося у звичну колію. Господар прожогом метнувся до пивниці. Святий вечір тим часом узорував свої колізії…
Відчинилися сінешні двері − заходить пастушок, гримнув палицею в «подамент», на що мелодійно відгукувалася в’язанка дзвіночків веселим бронзовим переливом аж під стелею. Навздогін цьому радісному перекату − дзинь-дзилинь-дзинь-дзилинь − дитяче: «Христос рождається!» вдарилося немов об стіну − в активну мовчанку застільників. Колядники мало зважали на тих, що сиділи, їх дійство не переривалося: пастирі – співали, бетлегем – світився куполами з хрестами, – аж на віншування нагодився й господар.
ПП, як ні в чому й не бувало, запитально звернувся до господаря: «Що належить колядникам?» ІД подав хлопчакам радянський карбованець − не такі вже й малі гроші на ті роки. Зніяковіла тиша запанувала поміж господарем, його колегами та ужгородцем. Останній, на правах старшого, її порушив, запропонувавши аж надто серйозно першому секретареві РК комсомолу: «У довідку про протидію попрошу включити вас, в тому числі і цей випадок, коли авторитетний комсомольський працівник замість активної протидії допускає колядування у себе вдома». Червонощокий від природи господар при цих словах став просто «тигловим» (як добре випечена цегла). Зруйнована гребля мовчанки перетворила кімнату на бурхливий слововодоворот: говорили всі відразу, і я як один, − він же не винен, а що мав робити, вони вже колядували, як він повернувся.
На тихе й несміле ІД-рівське: «Мене ж не було». ПП перепитав басовито: «А де ж ти був у цей час?».
− Та я ж за вином ходив.
− Та де ж те вино?
− В сінях залишив.
− А чого’сь лишив? Неси на стіл!
При цьому всім стало зрозуміло, що дана вечеря на Святий вечір у цьогорічну довідку не потрапить.
Так колядували, чи то пак, активно протидіяли колядникам іршавські комсомольці в кінці 1970-их років.
Михайло ІСАК.