Версія для друку Версія для друку

В ГОСТЯХ НА РІЗДВЯНІ СВЯТА

Переважна більшість населення старшого покоління Іршавщини добре  пам’ятають і добрим словом згадують колишнього головного лікаря району С.П. Голопатюка та його дружину Ніну Леонідівну.

Вони закінчили Київський медичний інститут на початку п’ятдесятих років минулого століття й були направлені на роботу в Іршавський район. Станіслав Спиридонович − перший в історії району хірург, а Ніна Леонідівна  −акушер-гінеколог. Вони і стали фундаторами медицини в районі.

Тяжко було тоді працювати  в післявоєнні роки: санітарно-культурний рівень населення був низьким, матеріально-побутові умови − тяжкими, часто спалахували інфекційні захворювання.

Медичним працівникам амбулаторій та дільничних лікарень, а їх тоді було мало, доводилось працювати в пристосованих приміщеннях. Прийом хворих  та робота в стаціонарі забирали від лікарів Голопатюків весь вільний час. Операції були складними, вимагали великого напруження. Та не дивлячись на перевантаження в роботі, вони вірно виконували клятву Гіппократа.

Буваючи в гостях у сина Василя в Києві, я  навідувався до Ніни Леонідівни Голопатюк. Вона мене радо прийняла, розпитувала  про життя-буття ветеранів медицини району та згадувала про деякі випадки з лікарської практики.

Ось яку  розповіла історію Ніна Леонідівна.

Це було влітку. Я за викликом побувала в с. Довге, де надавала допомогу  у  тяжких пологах жінці. Повернулася в Іршаву пізно і Станіслава Спиридоновича  не застала, сказали, що він  вже більше трьох годин в операційній. Я зайшла туди. На операційному столі лежала  бліда дівчина. Станіслав Спиридонович був дуже втомлений. З нього лив піт. Я запитала: «Що тут?». Лікар відповів: «Дівчина гнала корову пасти і на узбіччі дороги  палицею торкнулася  купи звалища із  розібраної хати. І в цей час стався вибух,  від якого вона постраждала. Були рани на животі і ногах. Дівчину звали Анна Івус, вона мала 11 років, проживала у Мідяниці». Станіслав Спиридонович  зашив двадцять пробоїн, а мені сказав, щоб мила руки і зашивала рани на стегнах дівчини. Тут раптом лікар сказав: «Ви працюєте на трупі». Дійсно, на руках пульс не прослуховувався. Старша медсестра Ніна Лященко почала вводити дівчині  препарати. Крапельниць тоді не було. Визначили групу крові, почали змішувати з фізрозчином і вводити у вену Анні. Скільки тих шприців було, ніхто не рахував, але коли на скронях почав  з’являтися слабенький пульс і на обличчі показався трохи рум’янець − це вже була наша перемога. Життя Анни було врятоване. Станіслав  Спиридонович  спав 2 години на добу.

Дівчина пролежала в лікарні майже три тижні.

Із лікарні Анна пішла своїми ногами, усміхаючись, а рідні зустрічали її із радістю на обличчі.

Напередодні Різдва  до нас прийшов батько Анни Василь Івус і запросив приїхати до них в гості на різдвяні свята. Ми вагалися: їхати чи не їхати. Адже Станіслав Спиридонович був іншої партії. Та вирішили не відмовлятися від тутешніх звичаїв.

Вранці, 7 січня, в нашому  домі знову з’явився  Василь Івус.

Завгосп лікарні  запряг коней в сани, і ми, усівшись, поїхали до Мідяниці. Надворі було морозно. Дерева стояли  білими парасольками. Ми були вражені чудовим чарівним краєвидом. Неподалік від села  − дорога, яка тягнулася вгору. Добре було видно засніжений лісовий масив, від якого пахло прохолодою. Коли ми в’їхали в село, то майже  біля кожної хати нас  зустрічали люди. Чоловіки знімали шапки, кланялися. І вже через мить ми опинилися біля хати Анни. Нас радо зустріли дідусь, бабуся, батьки Анни та й сама вона. Запросили  в хату до столу. Розмова переважно велася про господарство та сім’ю.  Нас пригостили дуже смачним вином жовто-оранжевого кольору. Ми в своєму житті таке ще не коштували. Дідусь сказав, що це вино він закопав, коли народилася Анна – його єдина внучка. А тепер, коли вона народилася вдруге, відкрили його. Ми  з батьками Анночки завжди мали тісні зв’язки. Анна виросла, вийшла заміж і народила двох доньок. Я із задоволенням приймала  пологи. Після від’їзду  до Києва  доля Анни  мені і не відома. Так закінчила розповідь Ніна Леонідівна.

Анна вийшла заміж за Василя Радика, виростили двох доньок. Доньки повиходили заміж, а Анни вже немає серед живих. Її чоловік живе один, але частою гостею в нього буває  листоноша  Н.Ю. Боднар, яка своєчасно приносить пенсію і товари, які  йому такі необхідні.

 

Михайло ЛОМАГА.

Ваш отзыв

Ваш коментар