Версія для друку Версія для друку

НА СВЯТВЕЧІР

Ця історія трапилася в середині сімдесятих років минулого століття. Оксанка, як і  обіцяла, зайшла за нами, аби запросити нас до школи.

− У програмі: вистава «Сто тисяч», виступи учасників художньої самодіяльності. Вікторина. Прийдете, не пошкодуєте, − наполягала на своєму.

−За  запрошення спасибі, −тихо, аби не образити красуню, мовив я. − Але у нас сьогодні інші плани.

− Які, якщо не секет?

− Завтра у бабусі день народження. Шістдесят  п’ять років  виповнюється. Ми повинні купити їй подарунок. А грошей нема.

− Вирішили колядувати? −чи то серйозно, чи то жартома запитала Оксанка. − Розумію вас.  А могли б так гарно відпочити… А втім вихід є. Я буду вести вікторину, можу вам  наперед підказати відповіді. Переможець отримає двадцять  п’ять карбованців. Переконана, більше не наколядуєте.

На пропозицію Оксанки ми не «клюнули». Для  цього було підстав більш ніж достатньо. По-перше, нас ніхто в школі не знає, бо ми із сусіднього села; по –друге, довго              мучитиме совість, що гроші заробили нечесно і обдурили бабусю, яку й так рідко бачу. По-третє, ми з Андрієм вивчили кілька колядок, які з радістю подаруємо людям.

−Ідея непогана, − погодився я. − Але це не почесному. Ми краще самі  заробимо гроші. Тоді на серці було легше. І совість чиста.

− А ви хоч колядувати знаєте? − посміхнулася Оксанка.

− Трохи… − ніяково відповів Андрій. − Нас бабуся навчила.

Оксанка вийшла, а ми залишилися з Андрієм та бабусею в чеканні вечора. Коли сонце заховалось за вершину гори, небо почало наповнювати спочатку червоними, потім синіми, а згодом темними фарбами. Воно нагадувало чорного птаха, який опускав свої важкі крила над селом. Таке можна побачити лише на картині художника. Десь вичитав, що в 1964 році  село Білки відвідав видатний американський художник і письменник Рокуелл Кент. Він тепло відгукнувся про наш край. У книзі відгуків записав, що приїхав до нас в гості, але почуває себе, як вдома. На його думку, в такому краї повинні народжуватися творчі особистості. Цьому сприяють верховинські краєвиди, чудові ліси, свіже гірське повітря і чиста джерельна вода.

Нарешті село вкрили сутінки. Ми вирішили розпочати колядувати з другого кінця села. Це все для  того, аби все ближче було до бабусиного порога.

Незважаючи на Святвечір, в селі було тихо. Мабуть, хлопчаки спочатку  поспішили в школу (у цьому селі дівчата колядувати не ходили, вони мали поратися по господарству, допомагати батькам і, звичайно,  чекати в гості колядників). Перед тим, як зайти до хати, ми переконалися,  чи немає поблизу собаки. Потім підйшли до вікна, з якого било світло, запитали пана-газду, чи можна колядувати. Діставши запрошення, на все горло заспівали «Рожденство твоє».

Зізнаючись, ми дуже  хвилювалися. Вивчити  напам’ять  колядку замало. Потрібно співати виразно й захоплено. Потрібна наполеглива, копітка і тривала праця. Шкодував, що у нас, як на Заході, не були відкриті церковні недільні школи, де б можна було займатися серйозно, на професійному рівні, розучуванням колядок. Як  я заздрив хлопчакам  із сусідньої Угорщини, коли бачив їх виступи по телевізору. У них, виявляється, навіть за комуністичної системи не заборонялись різдвяні передачі на державному телебаченні. У нас навпаки − широко впроваждувались  нові радянські обряди, які видавали за традиції, що ніяк не могла сприйняти моя бабуся.

З усього було видно, що господарям будинку сподобалась наша колядка. Вони нас запросили до вітальні, вгостили цукерками, горіхами, яблуками і дали по карбованцю.

− Такої файної колядки я вже давно не чув. − підійшов до нас  старенький дідусь. −тепер, серед молодих, мало хто її знає. А ви, хлопці, чиї будете?

− Та ми з того села, що немає йому кінця, − намагався обійтись жартом Андрій.

− А все-таки… Вперше бачимо таких  чемних хлопців. Чиї будете? − пристала до нас бабуся. За нею стояли маленькі хлопчик і дівчинка, які з цікавістю дивилися на нас.

− Ну, якщо не кажуть, їх справа, −махнув рукою дідусь. −Бог з ними! Тільки та колядка більше коштує.

І дідусь  вийняв із шухляди гарно складені п’ять карбованців.

− Беріть ще − це за повагу до вас, − продовжив сивочубий дідусь. Він був схожий на безпорадного дітвака, який не знав що робити далі: надто ми роз’ятрили його  старечу душу. − Коли не проти, заспіваймо разом.

Того вечора ми завітали десь до двадцяти світлиць, а, може,  й більше. Безперечно, не всюди однаково щедро дарували нам гроші, горіхи чи яблука. Знаємо ж бо: не всі однаково живуть. А було й таке:  мало не наткнулись на перевіряючих, які чатували на колядників. Вони могли нам дати по шиї, розтрощити «звізду», яку ми власноруч виготовили з Андрієм.

Коли підійшли до дільничної лікарні, де раніше працювала бабуся, вагались: іти колядувати чи ні. Я переконував Андрія, що хворі дуже будуть вдячні нам. Якщо хворий, що у палаті, дасть хоча б  по десять копійок, то назбирається чималенька сума − я все ще думав про подарунок бабусі. Андрій наполягав, що нам не слід іти в лікарню. А якщо, зрештою,  й підемо, він не простягне руку… Йому просто шкода цих людей.

− А в тебе непопага ідея, − зрадів я. − Зробимо приємний подарунок хворим. А від грошей просто відмовимось, гаразд?

Андрій погодився. Воістину: не одяг прикрашає людину, а добрі справи.

Коли ми вже були на подвір’ї  лікарні, враз із темряви почули благальний голос:

−Хлопці, не треба. Я нічого поганого вам не зробив. Згляньтеся!

Я взяв  Андрія за плече. На серці стало моторошно.

− Я ж казав, що Оксанка моя, і тобі нічого  до неї залицятися! Дай їй спокій! − доносилося до нас.

−Зрозуміло…

Здається, вони його б’ють, − нарешті вирвалось з грудей Андрія. −Що будемо робити?

− Треба йти на допомогу, −рішуче мовив я. − Вони можуть просто вбити його.

Не гаючи  часу, ми кинулусь туди, звідки доносився важкий стогін. Запримітивши нас, дві чорні постаті  метнулися в бік і через якусь мить загубилися в нічній темряві.

На снігу залишився лежати хлопець, який волав  про допомогу. Якби не ми, хтозна, скільки б ще тривали нічні тортури. Побачивши нас, потерпілий на якусь мить ніби зрадів, але потім замовк. Здається, він втратив свідомість…

Андрій поспіхом видобув із кишені сірники, засвітив. Перед нами вимальовувалася понівечена постать: під очима синці, перебитий ніс, біля вуха була глибока рана. На снігу побачили кров. Хлопець з усього було видно, знаходився у дуже важкому стані. Хтось добряче позбиткувався над ним.

Ми з Андрієм поспішили в ординаторську. Черговий лікар якраз відкоркував  шампанське. Поруч з ним сиділа молоденька медсестра. Вислухавши нас, лікар безпорадно розвів руками:

− Отак завжди. Навіть на Святвечір не можна по-людськи відпочити…

Ми з Андрієм лише переглянулися. Нам уже було не до колядок…

Узявши «звізду», ми сумно  побрели додому.

 

Василь ШКІРЯ.

Ваш отзыв

Ваш коментар