Версія для друку Версія для друку

ПРО ЧУПАКАБРУ, УМІННЯ РОЗПОВІДАТИ ІСТОРІЇ ДЛЯ ДІТЕЙ ТА ІРШАВСЬКОГО КАЗКАРЯ…

Василь Шкіря. Чупакабра: Казкові оповідання, повісті та роман-фентезі. – Ужгород: Всеукраїнське державне видавництво «Карпати», 2013. –218 с.

Ніби і з’являються у нас книги для дітей, поповнюється шерега авторів, однак чогось найголовнішого, – неймовірно дитячого, – все-таки бракує. Може, причина у часі? Але хіба Оксана Іваненко чи Лариса Письменна, Володимир Малик чи Всеволод Нестайко, Юрій Ячейкін чи Юрій Ярмиш, – жили в кращих часах? Не знаю. Все частіше не знаю, чому українська дитяча книга втрачає свої позиції, у той час як наших дітей охоплює суцільна «поттероманія» (справа не в циклі роулінгських книг, справа в механізації самого процесу казкового дійства).

Хоча й сьогодні маємо декілька авторів виїмкових: той же Всеволод Нестайко і Володимир Рутківський, та ж Галина Малик і Надія Гуменюк, та ж Леся Воронина і … А ще трохи молодші Іван Андрусяк і Сергій Дзюба, Сашко Дерманський і Марина Павленко, Валентин Бердт і Роман Скиба…

Словом, проблема існує, у тому числі й проблема нечитання, автори виходять шерега за шерегою, мовби гладіатори в Колізеї, а дитяча книга, як втрачала свої позиції, так і втрачає…

Серед названих і неназваних мною авторів є ще один, Василь Шкіря із містечка Іршава на Закарпатті, який вже понад два десятки літ самовіддано працює на ниві української дитячої літератури. Ось і 2013 року вийшла чергова його книга вибраного «Чупакабра». Щодо самої назви, то вона вже не є оригінальна, Надія Гуменюк свою чергову дитячу повість назвала  «Чупакабра і чотири мушкетери» (здається в останній момент видавництво «Грані-Т» змінило назву, бо вже вийшла з подібною назвою ще чиясь книга), Іван Андрусяк пише вірші про Чупакабру… Словом, Чупакабра семимильними кроками ввірвалася в український дитячий літературний контекст…

Книгу Василя Шкірі складають повісті-казки «Зайчикові сни»,  «Кого боїться Вовк», «Чупакабра» і «Забавні пригоди Андрійка Незгоди»; дві казки -оповідання «Як дерев’яне корито за санчата служило» та «Добре слово» і т.зв. роман-фентезі «Про Василька, Марсіяну і НЛО».

Характерна особливість казок Василя Шкірі – їхня незаангажованість в соціально-побутовий контекст. У цих творах усе так, як і в житті: проблеми економічні; проблеми соціальні; проблеми виховання… Батьки п’ють; батьки на зарібках, вічних українських зарібках; діти з бабусями; діти самі; батьки самі, які вмирають, так і не дочекавшись дітей… Тут і ворожки, тут і справжні сільські знахарі-ворожбити (дідусь Петро Хом’як), тут і авантюристи-пройдисвіти, тут і ентузіасти-дослідники усної народної творчости (наприклад, постать сучасного закарпатського фольклориста Івана Хланти)… Все маємо у цій книзі, що і в житті. І звірі живуть за людськими законами, що викликає певний жаль до них і певний страх перед ними…

Що є казкового у цих  буденно-журналістських історіях? Загальна інтонаційна лагідність. Вроджена лагідність авторського виповідання цих простих і впізнаваних історій і героїв… А ще вміння людей перевтілюватися у інших птахів та звірів (пройдисвітка-ворожка і дідусь Петро, а відтак і сам Андрійко цього научається із повісті-казки «Забавні пригоди Андрійка Незгоди»). А ще поява Марсіян і подорож Василька на Марс зі щасливим поверненням додому. А ще постскриптум до нібито роману-фентезі, в якому повідомляється про одруження Василька із Марсіяною…

Що ж тичеться Чупакабри, тобто стосується Чупакабри, то її історія проста, трохи банальна і трохи неймовірна. Якось по-людськи шкода Чупакабри. Але й людей шкода, а ще більше безневинних тварин, з яких ця Чупакабра висмоктує кров. Бо її так і не впіймали, і де вона перебуває, ніхто не знає. Може, у вашому селі чи місті, а ще ближче, то у кущах на вашій вулиці чи в сміттєзвалищі на окраїні вашого села…

Ці історії ніби й не повчальні, але щось є у них від справжнього. Щось таке, що запам’ятовується. Бо все зав’язане на лагідному тоні Василя Шкірі, в якого є щось від славного діда Панаса, який у 70-х роках минулого століття розповідав українським дітям казочки перед сном по радянській телевізії, але з дуже українським акцентом і співом молодого Віталія Білоножка (на щастя, ще без супроводу дружини Світлани, яка була гарним диктором української радянської телевізії): «Рученьки, ніженьки, лагідні очі…». Ті казочки були всім відомі, усі знали майже усе наперед, але сиділи перед телевізією, мовби зачаровані. Усі чекали доброї усмішки діда Панаса. Напевне, у сій добродушній авторській харизмі полягає світле прочитання казкових історій від Василя Шкірі…

Євген БАРАН,

літературний критик, м. Івано-Франківськ.

Ваш отзыв

Ваш коментар