Жив собі маленький Їжачок. Гордував тим, що такої диво-шубки, як у нього, нема ні в кого − уся зіткана із колючих голок.
Із Їжачком охоче дружили лісові звірята. Особливо часто навідувалися в його хатинку Зайчик і Білочка. Сніданок, обід і вечерю готували почергово. Їжачок і Білочка полюбляли гриби, горіхи, а Зайчик наминав капусту і моркву, казав, що там багато вітамінів і це допомагає йому далеко стрибати і швидко бігати.
За наїдками на базар найчастіше ходив Зайчик. Прудконогий у місті довго не затримувався. Його кошик завжди прикрашали свіжі овочі й фрукти. На їх святковому столі часто красувалися червонобокі яблука і медові груші.
− Сьогодні я прихопив із собою цитрусові, − загадково мовив вуханчик.
− А що це, коли не секрет? − запитав колючий.
−Напевне, щось ненаше, − здогадувалася руда. − Апельсини, мандарини, ананаси… Чи не так?
− Ми заслужили на краще життя, – поклав на стіл кошика Зайчик. Там і справді були заокеанські фрукти.
− Які вони гарні? − зраділа Білочка.
− А смачні які! − радо мовив колючий.
Зайчик, Їжачок і Білочка вирішили пообідати серед поляни. Там було дуже гарно. З усіх боків густою стіною їх обступили берези, сосни, ялини і кущі ліщини, а над ними виднівся окраєць голубого неба. Крізь гілки дерев, із листка на листочок стрибали сонячні промінчики, які виблискували позолотою.
Коли Зайчик, Білочка і Їжачок уже смакували цитрусовими, на галявині звідки не взялася Лисичка.
− Що жрете? − єхидно запитала хитруня.
Зайчик, Білочка і Їжачок тільки переглянулися. Потім колючий набрався хоробрості і відповів:
− Ми не жремо, а їмо.
Звісно, це не сподобалося Лисиці. Вона лише набундючилася і сердито глянула на колючка.
Чому, мовляв, він хизує з неї? Хотіла вже було йти собі геть, та хтось із звірят ненароком захихотів. Чого регочете? − сердито буркнула вона.
− А ми не регочемося, а сміємося, − уже сміливо відповів Їжачок.
Це ще більше розлютило Лисицю, однак підійти до колючика не наважилася. Одного разу вже мала справу з ним, більше місяця не могла нічого в рота кинути.
− Ну й морда… − та лисиця.
Вибирай слова, рудохвоста! − зауважив їжачок.
Хитруня від почутого невдоволено блиснула оченятами, крутнула головою і побігла собі далі.
− Ну й нахаба! − нарешті коли вже Лисиця зникла за кущами, спромігся на слово Зайчик. Він ледь тремтів від страху.
− Сама винна! − боязко мовила Білочка − Таке верзе, що вуха в’януть. І звідки набралася таких вульгарних словечок?
− Горбатого могила виправить − махнув лапкою Їжачок. −Ви б послухали, як вони спілкуються між собою із Вовком…
Промайнуло кілька днів, і Зайчик, Їжачок та Білочка знову зустрілися в лісі з Лисичкою. Тільки на цей раз вона смакувала курятиною разом із своїм кумом Вовком.
− Що жрете? −запитав колючок.
Хитруня одразу збагнула, що до чого та вдала із себе ввічливу − промовчала. А на Вовка єхидно глипнула з-під лоба й усміхнулася, аби розсердити кума, викликати в ньому лють.
− Ще й регочеш! Ну й морда! −Їжачок вдав із себе хамовитого.
Сіроманець уже хотів було накинутися на колючого і дати йому на горіхи, та хитруня заспокоїла:
− Не треба. Це просто він віддає мені старі борги.
Вовк лише ошелешено подивився на Зайчика, Їжачка і Білочку та далі взявся смакувати наїдками.
Лисиця мала правду. Треба ставитися до інших так, як хочеш, аби вони ставилися до тебе.
Василь ШКІРЯ.
