Версія для друку Версія для друку

СПОГАДИ ЯК РЕІНКАРНАЦІЯ ДОБРА

Три десятиліття тому мені, молодому журналісту районної газети «Нове життя», в редакції визначили вести питання економіки, промисловості, будівництва і транспорту. Ділянка роботи важка, складна, але при цьому мала і позитивні складові. Однією із них було в силу, так би мовити, виробничої необхідності доволі близьке знайомство із керівниками виробничого сектора економіки району. Серед директорського корпусу, мов стрімчак, виділявся директор Іршавського заводу по централізованому ремонту деревообробного обладнання і виготовленню запасних частин «Іршавремверстат» О.І.Барна.

Кремезної статури, з хриплим голосом, з невиправним угорським акцентом, любитель міцного слівця, з полум’яним таки характером, Олександр Іванович користувався заслуженим авторитетом у всіх. Хтось його і побоювався, але абсолютна більшість – від робітників рідного заводу до партійно-радянської верхівки, не говорячи вже про колег із директорського корпусу, – беззастережно поважали. У нас із ним виробився був своєрідний стиль співпраці: приходячи на завод, як правило, в обов’язковому порядку заходив до нього, обговорювали майбутню тему публікації, радився із ним щодо можливих героїв матеріалів, а поспілкувавшись із робітниками в цеху чи на ділянці та інженерно-технічними працівниками, не гребував знову зайти до директора, щоб поділитися з керівником фабулою репортажу, зарисовки, нарису, кореспонденції і статті. Особливо вважав зробити це за необхідне у випадку, коли у спільно вибудовану нами концепцію життя вносило свої корективи. Мало-помалу такі зустрічі перестали  носити суто офіційний характер.

Саме під час однієї із таких розмов із Олександром Івановичем і познайомився із Олександром Барном-молодшим, який у своїх особистих справах зайшов до батька в кабінет.

Одночасно поіменувавши та потиснувши руки, ми могли б і загубити один одного у вирі життя: я  – журналіст  в Іршаві, Саша  – лікар у сусідньому Берегові. Та, здається, минув рік, і Олександр Олександрович перейшов працювати у нашу райлікарню. І хоча сфери наших професійних інтересів оберталися на різних орбітах,  проте тогочасне громадське життя зводило майже всіх молодих, активних, небайдужих у своєрідний вир – комсомол, центром якого, безумовно, стояв райком. Попри чи не абсолютну заформалізованість, молодь знаходила і в цьому ідеологічно-компартійному  організаційному резерві деякі із тих можливостей, що давали їй цікаво, творчо і різноманітно реалізувати свій потенціал, енергію, професійно зростати, змістовно відпочивати.

Все це зближувало, та й сам вік тому сприяв.

Через специфіку журналістської професії, схильність до найбільш мобільного жанру – репортажу, доводилося бувати у різних фахових середовищах, в тому числі в медичних колективах. Про Олександра Івановича в районі побутувала усталена  думка як про керівника, хоча і надзвичайно ефективного, зате авторитарного типу. При цьому, було виключно приємно, з певним серпанком неочікуваного, спостерігати і чути неодноразово,  попервах, висловлювану громадську думку, що невпинно переростала в авторитет: реаніматолог, а відтак ‒ завідуючий реаніматологічним  відділенням Олександр Олександрович Барна і як людина, і як керівник – надзвичайно толерантний, навіть, можна сказати, м’який. При цьому, добивався вражаючих результатів. І – криштально чистий та безкорисливий.

В цьому довелося переконатися і нашій сім’ї. Десь біля двох десятиліть тому моїй мамці робили операцію – обласний гінеколог.  П.П.Чонка, В.В.Якубець і Олександр Олександрович. Вже тоді прийнятним було віддячуватися лікарям. До честі всіх: ніхто з них і чути не хотів ні про яку іншу форму вдячності, окрім доброго слова. Щира вдячність та молитви за них простої сільської жінки в подальшому у Приборжавському – оте нетлінне, що не піддається обезціненню і назавжди впишеться у вінок їх добрих справ. На превеликий жаль, двоє із них перестали нести хрест земного буття – Петро Петрович і Олександр Олександрович.

Для реальної і цілісної картини, щоб у читача не склалося однобічне розуміння людського характеру О.О.Барни, він вмів бути і твердим, стійким, не побоюся навіть такого слова, як ‒ незламний. Це стосувалося його життєвого кредо, політичних симпатій, уподобань. Та навіть відстоюючи політичну, партійну позицію, Олександр Олександрович знаходив таку форму вираження, як висловлення своєї аргументації, яка, якщо й не змінювала на протилежну позицію опонента, але зберігала між учасниками дискурсу нормальні людські взаємини.

Цю думку підтвердить абсолютна більшість депутатів і голови районної ради трьох останніх скликань.

В силу чисто суб’єктивних причин ці рядки публікуються з деяким запізненням, не в річницю смерті Олександра Олександровича. Одначе переконаний, що хорошим словам про хорошу людину ніколи не буває пізно.

Михайло Ісак.

Ваш отзыв

Ваш коментар