Версія для друку Версія для друку

СПОГАД ПРО ІЛЬНИЦЬКОГО НОВЕЛІСТА

Невблаганно минають роки, але в моїй пам’яті залишається прожите, неповторне, все те, що треба обов’язково пам’ятати.

… Ільницька школа-інтернат. Саме їй щиро і щедро віддав п’ятдесят років життя, працюючи вчителем рідної мови і літератури. А благословив мене на цю нелегку роботу батько – Петро Світлик. Крім того, прищепив синові любов до української пісні, до справжньої музики. І сталося так, що паралельно з філологією я став концертмейстером у школі, в ансамблі «Митці» у хорі «Ветеран» (25 років).

Неодноразово відвідував батьків. Одного разу після домашнього концерту, розповідаючи про своїх талановитих учнів, батько особливо тепло згадав про свого улюбленого учня з Ільниці: як він Василеві допомагав писати твори. Звичайно, мене дуже зацікавила творча спадщина Ільницького новеліста (саме такий літературний жанр обрав В.Фенич у своїй збірці «Мужність»).

У той далекий час мені вдалося побувати у рідній хаті новеліста. На жаль, він помер ще у 1949 році. Коли зайшов до хати, то на ліжку побачив старшу жінку, інваліда зору. Як вона образно і, звичайно, схвильовано розповідала про свого доброго брата;  просила родичів показати фотографію, де були зняті учні Білківської  горожанки,  серед яких був і мій батько, і Василь Фенич.

Через певний час мені вдалося придбати збірку Василя Фенича «Мужність» і тому мав можливість і прочитати, і проаналізувавши,  провести уроки позакласного  читання у старших класах школи-інтернату.

Добре пам’ятаю, як вдалося підготувати на шкільний і районний огляди художньої самодіяльності мелодраму новели «Май». Учень під акомпонемент музики Шопена з великим почуттям декламував уривок з цієї новели. Минуло багато років відтоді, але чимало з того я ніколи не забуду. Радий, що у своїй педагогічній роботі залишив певний слід, прищеплював вихованцям любов до вічного, прекрасного і неповторного.

Віктор Світлик,

учитель-пенсіонер.

Ваш отзыв

Ваш коментар