- Нове життя - https://nz-ir.com -

ІРШАВА − НА ВЕСЕЛКОВІЙ КЛАВІАТУРІ

Навіть у  незугарно похмуру осінню негоду  це панно, на одному із навчальних корпусів Іршавської дитячої школи мистецтв у центрі міста,  є джерелом гарного настрою, позитивних емоцій для громадян. Цілком ймовірно, що саме всупереч зовнішнім обставинам мисткині: Надія Вербищук та Тетяна Фірцак разом зі  своїми вихованцями Іваном Григою та Сашком Бровдієм завершували його оформлення у дні першого жовтневого похолодання і дощів. Однак панно вийшло життєстверджуючим, світлим, святковим, настроєво піднесеним. Стіна, що розкрила свої груди для розпису, − низька, з доволі вузькою смужкою фундаменту, ніби до того ж і приплюснута широким дахом.

Майже все зводилося до мінімальної можливості знайти ключ до мажорного стану. На перших порах задум і не давався до рук, якщо так висловитися, матеріал опирався. Час  спливав до наміченого терміну, а Надія Василівна щоразу, після детального обговорення із Олександром Михайловичем Рацином, відкладала витворені, виштудійовані одні за одним варіанти. Знеможені кількістю та подолані  невмолимістю часового рубікону, вони із Олександром Михайловичем зупинилися на шостому, а, може, й на сьомому варіанті.

Нижня частина панно розпочинається на висоті близько метра від землі, а до верхньої, здається, можеш дістати помахом   руки. У творі домінують  сині, зелені життєстверджуючі барви, світле небо, що викликає позитивні емоції. Клавіатура,   опираючись на веселкову дугу, розливається мелодією від землі до небокраю та обрамлює іршавські краєвиди  − храми, житлові квартали, мостовий віадук, що сплелися тут воєдино як у заглибинах, завоїках ріки нашої пам’яті − назавжди. А тут зринули у якомусь неймовірному архітектурному па-де-де. Таки вихор краси нашого  міста, ніби запряжений у пластику ліній і форм.

Після розмови із автором залишилося враження так, ніби побриніло, що найкраще передати задум  вдалося б у рельєфному вираженні. Припустимо, що у Вербищук говорить художник-керамік, а, можливо, що так би воно й насправді було неперевершеним. Кожен час має свої крила та тягарі. Радянська доба просто-таки рясніла панно. Нерідко виконаними у надскладній і дорогій мистецькій техніці. Проте рідко, коли художникові вдавалося уникнути ідеологічної складової. Тепер можливості митців обмежує тільки брак коштів.

А тут, як каже Надія Василівна:

 − Працювала від душі, Боженько поміг.

Тільки-но вимовлена нею фраза нагадала мені її покійну маму Олександру Ісак, талант якої, на моє особисте глибоке переконання, так і відійшов три роки тому у вічність, залишившись гідно не поцінованим як широкими громадськими, так і вузькими мистецькими колами. До слова, не гріх би тим, кому це належить за функціональними обов’язками, в рамках відзначення 200-річчя з дня народження Т.Г. Шевченка, зорганізувати виставку її робіт. Такої багатої у всіх значеннях цього слова Шевченкіани, яку витворила ця землячка Тараса Григоровича, чий талант розквітнув і  розкрився на наших теренах, навряд чи має хто-небудь із закарпатських художників.

Так у полотно нашої розмови вплелася нитка Канева, а затим − учнів, з якими Надія Василівна побувала і в цьому святому для України місці і в Опішні. А потім, як вода струмка обливає  одні береги хвилями і бризками та перескакуючи  каміння, все-таки плине між ними, вертаємося до учнів. Та і як без них. Надія Василівна поміж нашою бесідою встигає давати завдання нинішнім підопічним (розмовляли ми під час її уроку), поправляти їх роботи, приглядати  за молодшим  шестирічним сином Васильком та уявою  переноситися в далеке, й не дуже, минуле і майбутнє. Цілком випадково  торкнулися того, хто і як може стати митцем , і чи всі її учні стають такими.

Надія Василівна переконана, що це не обов’язково, але обов’язково, що навчання мистецтву зіграє свою позитивну роль. Що й підтверджувала фактами. Вона вірить у кожного свого учня:

− От і Андрійко Юрина − талановитий,  може стати художником, тільки енергії в нього аж за край. Інколи навіть  це може стати на заваді.

Серед тих, хто вже утвердився в мистецтві, називає Мирославу Пасуля, яка працює із полотном, та Івана Товканця, що  в Ужгороді має власну художню школу.

А, здавалося, ще зовсім недавно Надія Василівна сама, юною, після закінчення Ужгородського  художнього училища, освоювала тонкощі мистецтва. Десять років працювала художником у керамічному цеху Іршавського промкомбінату облспоживспілки. Бог нагородив її талантом, а на додачу − мамою-мисткинею, у якої вчилася щодня, щогодини, щомиті.  Здавалося, так все життя тільки і творитиме. А доля завернула її шлях до школи, до дітей.

Спочатку не надто вдавалася мистецька педагогіка. Подумки думала й прощатися з цією справою, поки не поділилася сумнівами та не спиталася поради в старшої колеги − Любові Борисівни Микити. Та розрадила її одним словом:

− Люби!

Мабуть, і  в цьому панно закодовано цей девіз, це життєдайне правило, бо інакше б воно не випромінювало таку енергетику, таке тепло.

Скільки вже написано, а до основного у творчості Надії Василівни навіть не приступали. У певний час її  святобливе ставлення до творчості Олександри Андріївни,  мами, та занадто особиста скромність не дозволили їй виставляти свої роботи на персональних виставках. Через що, не побоюся стверджувати, втратили всі поціновувачі прекрасного. Чудовий художник, вона одинаково  досконала у своїх роботах не тільки в кераміці, але й на полотні.

Думаю, продовження нашої розмови бажане після виставки.

Михайло ІСАК.