Версія для друку Версія для друку

ЖИВА ПАМ’ЯТЬ

Із  наближенням радян-сько-німецького фронту до Карпат, кожного вечора, як тільки починало сутеніти, радянські бомбардувальники  пролітали і нашим селом. Одні з них несли світильні бомби що їх у народі називали «сталіндьєртьо». Скинуті вони зависали над містами, а потім бомбардувальники на них скидали
бомби. Нам, дітям, дуже подобалося дивитися, що відбувається, і майже кожного вечора ми збиралися в нашому саду. Звідси  далеко-далеко було видно звисаючі ліхтарі.

Разом з нами тут були наші мами. З чоловіків приходив стрий Михайло ‒ старший брат мого батька. Його не забрали у «мункосазод» як наших батьків, бо з юних років був інвалідом. Стрий не мав сім’ї, але дуже любив дітей, а ми любили його. Кожного вечора розказував нам бувальщини і казки, яких знав дуже багато. Ми готові були слухати його розповіді  до ранку.

Так було і того пам’ятного вечора 18 вересня 1944 року. Ми уже розходилися по домівках, як раптом над нашими головами почувся сильний гул  двигунів літака, кулеметні черги. Ми глянули на небо, побачили палаючий літак. Потім почувся вибух, від якого здригнулася земля. Через декілька хвилин ‒ ще один, потім ще.

Не розуміючи, що відбувається, наші мами схопили малих дітей на руки, плачучи, почали тікати на інший бік села, де заховалися в ярузі і просиділи до ранку.

Наступного дня старші люди розповіли, що того вечора над нашим селом проходив повітряний бій, у якому був збитий радянський бомбардувальник, який скинув три бомби на полі між Смологовицею і Крайньою Мартинкою та впав у лісі в урочищі Жерник, що за три кілометри від Крайньої Мартинки.

Вже потім через значний час жителі наших сіл дізналися, що тоді загинули росіянин Андрій Семенов, українець Павло Дудко, вірмен Михайло Хазалян, а встиг катапультуватися льотчик Леонід Матасов.

Змучений, голодний він дві доби бродив по хащах Великого Ділу. На третю, на одній із галявин побачив пару волів, які паслися тут, а потім і людину. (Згадував потім Матасов). Це був житель Смологовиці, який випасав свої воли. Матасов обережно підійшов до незнайомця, привітався і розповів, що трапилося тої страшної ночі. Смологівчанин пригостив голодного льотчика печеною картоплею, дав напитися молока і заспокоїв: сказав, що вечором організує йому зустріч із односільчанином, який йому допоможе.

Ввечері того ж дня, крадькома, вони спустилися у село і пастух  звів Матасова з Василем Васильовичем Бурчем, вчителем школи – зв’язковим партизанського загону, а Василь Васильович організував зустріч Матасова з Дюлою Устою.

Так Леонід Матасов став учасником інтернаціонального партизанського загону Усти-Прищепи, який приймав активну участь у бойових операціях по визволенню нашого краю від фашистських загарбників.

У 70-ті роки минулого століття члени пошукового загону ‒ учні Чорнопотіцької середньої школи, пишучи листи в архіви різних міст колишнього Радянського Союзу, відшукали рідних похованих у братській могилі в урочищі Жерник, а також льотчика Леоніда Матасова, з яким упродовж багатьох років вели листування.

У 1986 році з ініціативи автора цих рядків при підтримці керівників та громадськості села на могилі загиблих в урочищі Жерник було встановлено пам’ятний знак ‒ чотиригранну піраміду, на вершині якої розміщено модель радянського літака, який виготовили робітники заводу Іршавремверстат.

28 вересня того ж року пам’ятний знак було відкрито. На його відкриття з далекого Ангарська ( РФ) приїхав брат Андрія Семенова – Анатолій Семенов, а з Тбілісі (Грузія) – Георгій Аваков – шкільний товариш Сейфуліна.

Хоч минуло 69 років з того дня, коли сталася ця страшна трагедія, та пам’ять жива і досі.І не заростає стежка до могили в лісі…

Маргарита Фегер.

Ваш отзыв

Ваш коментар