Версія для друку Версія для друку

НА ЗОРІ ОСЕНІ – РЕВАЛИ ОЛЕНІ

Цей первісний блюз дикої природи залишається в твоєму серці назавжди. Місяць тому почутий мною вперше, він міг би бути голослівним твердженням, якби не опосередковано, через інших, застережене майже те саме від іршавського лікаря-стоматолога Івана Милиня, чиє дитинство, юність і молодість супроводжували мелодії таких дивних і захоплюючих вокалізів. Його батько Іван Михайлович за радянської доби мабуть більше за тридцять років керував Річанським лісництвом.
У середовищі людей, пов’язаних із лісом, – нашими закарпатськими хащами-нетрями, бо, на жаль, тільки там тепер водяться благородні олені − перекази про це явище передаються із вуст в уста. Так само, сто років тому у закарпатських селах із хати в хату дбайливі господині передавали жаринки вогню через дефіцит швабликів. У слововжитку предків так іменувалися сірники. Здобуваємо одні статки, поряд з якими набуваємо інших , проте вже –дефіцитів.
Осінь рясно плакала за сухістю літа, але на третю вересневу декаду випогодилося. Після обіду, тієї неділі наш маршрут проляг битою лісовою дорогою вверх по Ріці. Вже на Плитній, де того дня відкрили Пам’ятний знак полеглому командиру партизанського загону ім. Ватутіна Іллі Мельникову, подеякі із зустрінутих грибників радо поділилися враженнями про почутих оленів.
Ми − єгер Річанського лісництва Василь Ковач, лісничий Загатського лісництва Василь Мисла і головний лісничий ДП «Довжанське лісомисливське господарство» Олександр Шкарупа −піднімалися в гори із сподіванням і собі насолодитися любовними аріями цих благородних тварин. Доїхавши на «Ниві» до кордонного будинку в урочищі Корондяк, після недовгих оглядин нашої тимчасової бази залишаємо хазяйнувати в ній Василя Ковача. Хата, під самою горою, пополудні зустрічає нових короткочасних господарів яскраво-червоним килимом лисниць−падалиць біля одного із двох ганків. Залишивши речі в спальній кімнаті, виходимо і торуємо стежину схилом, що хмуро присунувся впритул до будівлі. Проминувши росяні лопухи на узліссі, поринаємо в незайманий людською рукою майже столітній ліс.Ба, навіть не ліс, а храм: буки, як колони із суцільного моноліту, увінчаного листв’яною в’яззю композитної капітелі. Схил настільки стрімкий, що долати його було б украй важко, тож стежина, звиваючись, допомагає забиратися нам вгору серпантинами. Подолавши кілька його поворотів, починаю помічати, що путівець прорубаний від вальника, а в одному місці вищерблена зсувом грунту вилиця стежки «запломбована» двома брусами.
Сонце ще високо. Я залишаюся сам на сам із думками про майбутню пригоду, тож починаю оглядати околиці в марній надії знайти хоча б кілька грибів. Мої зусилля хоча й не справджуються, але й не марні: натрапляю на солонець, де із трьох кубів солі один наполовину злизаний, та надибую викладений каменем за мадярів або чехів− квартальний знак. За якусь годину повертаюся і ми гранкою хребта Толляної рушаємо на південний схід.
Йдемо крок за кроком. Попереджені Олександром Євгеновичом, якщо і звертаємо до нього одне-два запитальні слова, то — максимально пошепки.
Густу настоянку тиші деколи сполошить сойка, позаду зліва по нашому просуванню. Вже в самій нашій ході − розміреній, тихій, монотонній, − починають зароджуватися елементи магічного, як навіювання. Перша зупинка — біля квартального стовпа. Ще до нього, за сотню-другу метрів, вловлюємо далекий гук. Якби поряд не Олександр Шкарупа, більше за все пропустив би цей звук мимо вух. Нічого не перепитую, але заскребтала в душі червоточина скепсису: скільки ж бо я перся, щоб почути бозна що. Зупиняємося на межі кварталів. Сонце зліва за нашими спинами розкішними призахідними променями-пензлями широко багрянить нижні павісма хмар, а ми наставляємо вуха локаторами та вчуваємо не набагато сильніший від попереднього трубний звук.
Занурений у тишу, на порозі незнаного, втрачаєш відчуття часу. І знову прошкуємо за провідником до освітленого призахідним промінням верху. Як не трудили ноги та застаємо лише сірі сутінки і тишу.Завмираємо. Знову зупинка. Вже потім виявилося − кінцева.
Десь далеко впала суха гілка. А навкруги, якби заплющив очі, спокійно уявив би беззвуччя Космосу. Вражаюча пустота − відсутність звуків, жовтий лист, що планерує аж із верховіття, із коротким шерехом здійснивши посадку назавжди, додає свою тональність до жовто-багряного килиму. Листя −як зорі, що впали до наших ніг.
Несподівано десь набагато ближче, − рев. Всі троє переглядаємося, радісним блиском очей, задоволені близькою удачею, піднімаємо настрій одне одному. Ці емоції виявилися передчасними. Ще кілька соло, хоча й ближчали, все-таки залишилися глухими і доволі далекими. Набагато сильніший, більш широкий у діапазоні, озивався вже інший рогач − справа від нас. Поперемінно чути було то одного, то другого. За силою реву ставало зрозумілим, що правий –намірився на нашу гранку. За якусь хвилю часу, лівий затих. І потім вже не озивався. Зате правий — набирав сили. Це був рик, рев, що виривається із гущавини лісу і буром свердлить сутінки неба. Звуки, зароджені в легенях, через труби горла стисненого м’язами його шиї, видавали неймовірні по своїй густоті, насиченню і перебігах барвисті гласи. Короткі, сильні — вони вдаряли в наші перепонки полум’ям негритянського джазу, або порівняно довгими переливами, як трембітами, кликали на верх до себе самиць. Томні видихи самця збуджують.В тобі, в незвіданій до того темній глибині прокидається щось дике, первозданне, від якого сумбурно кружляє у вихорі сколомийки ритмічний низький тупіт постолів та захоплюючий легінський посвист. Стоїш, слухаєш і вловлюєш ті інстинктивні заклики, що парують, кличуть до зародження життя. Здається, всі інструменти низької октави духового оркестру не здатні повторити ці величні поклики інстинкту. І головне, щодругий − неповторний. Навіть в оригінальному, первісному виконанні.
Здавалося, цій симфонії дикого бажання, поклику до продовження роду не буде кінця.
Нас, завмерлих у передчутті побачити диво, накрило лавиною шерхоту сухого листу, що різко кілька секунд виривався з-під копит самця. Ми, вражені втечею оленя, лише за хвилину-другу спромоглися на якусь реакцію:
− Щось його злякало.
−Нас почув.
− Учуяв.
− Ми ж і не дихали…
Як невідомо, що обірвало цю літургію дикого життя, подібно — в одну мить –руйнується картковй будинок зведеної нами єдності із природою.
Ми томилися в безнадії відчаю. Та цей храм вже покинули божества. Свічки потьмяніли. Їх язики — крони-полум’я чорніли, немов завчасно погашені недогарки.
Хребет Толляний вертав нас униз. Зорі наверху дедалі рідше продирали віття столітніх буків. Пітьма обіймала нас, губила одне від одного, єднанала тільки ниткою кроків, що вчувалися попереду і позаду. Зав’язала очі − та так, що довелося включити на сідлі хребта ліхтарик. Спускатися серпантином у такій пітьмі не ризикнули.
От і навернулися до цивілізації.
Відразу почав пробирати і холод.
Благо прийшли в хату, а там − розпашіла пічка −добротно вимурована грубка − і духм’яний чай особливої заварки із, нарваних єгерем Васильом Васильовичом тут же за порогом, трав. А ще, цілий вечір такі ж ароматно приправлені Ковачові єгерські оповідки.
***
Другого дня чи то снідаємо, чи то полуденкуємо, а Василь Васильович, ніби між іншим, каже: “Минулого року я зранку, тут − на порозі − доста близько чув на обох гранках, і не одного”. Приправив перцем наші душі.
Осіннє ревало благородного оленя розметано по цих зворах і верхах як сотні малих і великих, тонких, середніх і товстих, а в декого − неохватніх труб, соло яких зливається у єдину мелодію органу Ріки.
За цьогорічною таксацією, проведеною методом подвійного обліку і картування на площі майже у двадцять тисяч гектарів Білківського, Довжанського, Річанського і Лисичівського лісництв дев’яносто три олені. Майже півсотні з них − у Ріці. Свого часу, біля десяти років тут було заборонено полювання на цього найблагороднішого представника фауни Карпат. Можемо припустити лише — скільки із цього збірного стада рогачів − старих і молодих, а скільки — самок, тих, що вже є в оленячому гаремі, як правило, це 2-3 із одним самцем, та скільки приєднається до них «молодиць» у період гону.
… Виїжджаємо із урочища Ріка. Мимоволі, повівши справа гранкою, піднімаю очі на замкову гору та пригадую минулого вечора короткий діалог та Толляній:
− Олександре Євгеновичу, куди ця гранка веде?
− На небо…
Михайло ІСАК.

Ваш отзыв

Ваш коментар