Версія для друку Версія для друку

ІВАН ПОПОВИЧ: «МОЇ ПІСНІ ЛЮБЛЯТЬ ЗА ТЕ, ЩО ДАЛИ МЕНІ БАТЬКО І МАТИ, − ТАЛАНТ»

Як уже повідомляла наша газета, в м. Ужгороді із 27 по 29 вересня проходить третій всеукраїнський фестиваль мистецтв “Іван Попович збирає таланти”. Два роки поспіль він проходив у рідному селі співака − Осої, а тепер лунатимуть пісні в обласному центрі. Відбірковий конкурс проходив в ляльковому театрі, а гала-концерт на площі Поштова.
Напередодні пісенного дійства наш кореспондент зустрівся із Іваном Дмитровичем і взяв у нього інтерв’ю.
− Відрадно, що фестиваль уже набув статусу всеукраїнського, але він і надалі проходитиме в нас, на Закарпатті, − каже не без гордості Іван Попович. − Мене охоче підтримали голова облдержадміністрації Олександр Ледида, Ужгородський міський голова Віктор Погорєлов, голова райдержадміністрації Василь Ковбаско і голова райради Станіслав Сухан. Моя мета, − щоб цей фестиваль був не менш популярний, як, наприклад, “Нова хвиля”. Але для цього замало проводити фестиваль в Осої чи Іршаві, треба виходити на Ужгород − обласний центр Закарпаття. Якщо торік в пісенних змаганнях брали участь із-за кордону лише словаки, то тепер вже поступили заявки із Угорщини, Польщі, Болгарії, а також Словаччини. А 29 вересня, скажу відверто, й сам того не сподівався, гала-концерт співпав із Днем Ужгорода. Це буде подвійне свято. Воно збере тисячі прихильників української пісні не лише нашого краю, але й міст-побратимів Ужгорода та з-за кордону. До речі, головою журі обрано нашого земляка, заслуженого працівника культури України, начальника управління культури облдержадміністрації Юрія Глебу, а головою штабу по організації та проведенню фестивалю – провідного методиста районного будинку культури Оксану Сідор.
− Іване Дмитровичу! А що спонукало Вас проводити фестиваль мистецтв під іменним брендом?
− Напевне, те, що кожного дня по радіо і телебаченню звучить одна й та ж, нікому не потрібна попса. Складається враження, що там більше путнього нічого немає або просто “заїла пластинка”. З цього приводу я вже звернувся на радіо “Закарпаття FM” в Мукачеві, але немає ніякої реакції. Справа в тому, що це – приватна фірма, і роблять усе на свій розсуд. Буваючи вдома, я краще включаю словацьке радіо, слухаю їх музику і пісні. Тому й хочу відродити українську народну пісню, повернути хоча б те, що свого часу зробив Закарпатський народний хор. Пісня Михайла Машкіна “Верховино, мати моя” у його виконанні лунала у багатьох країнах світу − Німеччині Польщі, Чехії, Словаччині, Франції, США, Канаді. Недавно я виступив з нею на Першому національному каналі і одержав сотні дзвінків від своїх прихильників.
Наша українська народна пісня останніми роками почала занепадати. А саме в народній пісні увінчано мораль і звичаї, мужність і звитягу, сльози наречених і матерів. Хтось із мудрих сказав, що саме із пісень можна довідатися про людську душу в її найтонших достеменних переживаннях, настроях, емоційних сплесках. Пісні немовби промовляють, що народ, який співає їх і здатний на високе мистецтво, нічим не гірший від інших народів. І ніхто не має права не поважати його і не рахуватися з ним. Справжні пісні не втрачають свого значення з часом, зі зміною епох та ідеологій. Воістину, все плинне, але вічним є правда, любов і краса, що стали духовною основою народної пісенності.
На жаль, олігархів цікавлять тільки гроші. За буденними справами ми забуваємо про духовність. Куди й поділася гордість за наш край. По радіо і телевізору тільки й чуємо російськомовні пісні у виконанні Миколи Баскова, Валерія Леонтьєва, Ігоря Ніколаєва, Філіпа Кіркорова, Алли Пугачової… Хоча в нас в Україні чимало достойних артистів.
−У яких номінаціях змагаються конкурсанти?
− Фестиваль розпочинався як багатожанровий конкурс. Але згодом його організатори дійшли висновку, що перш за все він повинен пропагувати вокальне мистецтво. Творчі змагання пройшли в номінаціях: народна пісня, популярна естрадна пісня, автори-піснярі. Виступи оцінюються за десятибальною системою. Серед критеріїв − колоритність репертуару, виконавська майстерність, оригінальність текстів і музики (для авторів-піснярів), сценічна культура. Конкурс проходив у трьох вікових категоріях: від 10 до 13 років, від 14 до 17 та 18 і далі − вік необмежено. На переможців чекають грошові винагороди. І ще таке: у першому турі усі пісні, які не відповідають рівню, будуть зняті з програми і в другий тур просто не ввійдуть. Ширпотреб не пройде!
Спонукало мене взятися за проведення фестивалю під іменним брендом і те, що я народився в цьому пісенному краї. Тридцять років тому написав пісню «Закарпаття моє», яку дотепер з успіхом виконую. Недавно я виступав у Рахові на фестивалі бринзи, де було до 20 тисяч чоловік, і у мене з’явилися сльози на очах, коли її почали підспівувати і малі, і сивочолі бабусі й дідусі. То, вважаю, найвища оцінка моєї творчості. Значить, люди не забувають, люди пам’ятають і передають улюблені пісні із покоління в покоління.
− Це вже третій фестиваль, який відкриває молоді таланти не лише Закарпаття, України, але із-за кордону. Що Ви почерпнули для себе, на що будете звертати більше уваги на цей раз?
−Найперше, мені дуже приємно, що ті, хто брав участь у першому і другому фестивалях, тепер телефонують у штаб і просять, що у зв’язку з тим, що не мають права бути на цей раз конкурсантами, аби були просто учасниками. Їх бажання зрозуміле. До того ж вони хочуть побувати в нашому краї, помилуватися природою, подихати чистим гірським повітрям та попити цілющої закарпатської води.
Позитивом є і те, що фестиваль транслюється на Першому національному каналі. А туди, погодьтеся, не так і легко потрапити. Коли тебе показують по телевізору, це вже щось означає, ти щось здобув у своєму житті. У тебе є перспектива.
Торік спеціальною гостею фестивалю була українська естрадна співачка Євгенія Власова, яка гідно оцінила проведення пісенного змагання і висловила задоволення високим рівнем професійності учасників, їх бажання проявити себе на сцені.
Водночас на Закарпатті вже давно не було подібних фестів. За радянських часів буди пісенні змагання хорів, самодіяльних ансамблів, співаків… Тепер усе те кануло в минуле. Залишився тільки один Закарпатський народний хор.
Фестиваль мистецтв “Іван Попович збирає таланти” проводиться без вступних внесків. До того ж, кожен, хто бажає взяти участь, приїжджає за свій рахунок. Подумайте, сільки молоді збере фестиваль, яка вже не тинятиметься по під’їздах, не “тусуватиметься” в барах і ресторанах, а має змогу почути українську народну пісню.
− А як складається подальша доля конкурсантів? Чи тримаєте з ними зв’язок?
− Звісно, що слідкую за їх творчою діяльністю, цікавлюся їх життям-буттям. Так, володарка гран-прі Віталіна Кізляк торік вступила до Київської державної академії естради і отримує стипендію. Більшість учасників двох попередніх пісенних змагань продовжують і далі проявляти себе на сцені. Серед них − Марія Улашин, Ольга Завидняк, Іванна Бідзіля, Василь Філеш, Надія Чийпеш, Мирослава Сливка, Наталія Менчук… А я зі свого боку роблю все для того, щоб допомогти їм, аби вони мали змогу реалізувати себе в житті.
Приємно, що у фестах беруть участь не лише представники Закарпаття, а й Луганської, Волинської, Полтавської, Хмельницької, Львівської, Івано-Франківської та інших областей. Вважаю, що для конкурсантів фестиваль стає великим поштовхом запрошення їх на інші концерти, які проводяться в Україні та за рубежем, збільшення їхньої професійної ваги.
Скажу більше: ми робимо усе для того, щоб усі, хто приїхав до нас на фестиваль, почував себе добре, затишно і комфортно, аби творчі змагання поєднувалися із відпочинком. Із цього приводу розроблено анкету учасника фестивалю “Іван Попович збирає таланти”, проводяться соціологічні дослідження для врахування побажань на рахунок оцінки фестивалю. Це дасть можливість планувати наступні фестивалі за побажанням його учасників.
− Іване Дмитровичу! За рахунком це третій фестиваль. А що для Вас особисто означає число три?
− Насамперед, це невеличкий своєрідний ювілей. Для мене число три завжди було щасливим. Сподіваюся, і на цей раз буде все гаразд. А потім будуть ще і 13, 23 і 33 фести. Щоразу вони будуть проходити краще, а географія їх учасників, сподіваюся, ще більше розшириться. До речі, торік їх було понад 100. Треба, щоб мала розвій саме українська пісня, щоб повсюдно у селах і містах звучала рідна мова. Духовно відродити український народ як етнос можливо лише завдяки розвитку народної культури, яка формувалася тисячоліттями. У свою чергу її можна відродити за допомогою пісні. Адже у пісні − віковічні традиції, світогляд народу, мелодика віків. І ніщо так яскраво й вражаюче не діє на душу, серце й свідомість, як мистецтво. Ми повинні бути патріотами своєї землі.
Закарпаття − край інтернаціональний. У нас дружно живуть разом із українцями росіяни, словаки, угорці, євреї, німці, румуни… Це добре. Але ми маємо дбати насамперед про рідну мову і пісню. Тому я вже найближчим часом планую зробити гастрольний тур під патронатом Президента України Віктора Януковича “північ − південь”, “захід-схід” разом із учасниками фесту і місцевими талантами, який би закінчився у палаці “Україна.
− Іване Дмировичу! Ми живемо в такий час, що на телеканал нелегко потрапити. А Ви останнім часом на Першому національному виступаєте із своїми перемогами.
− Інколи дехто жартує: це ви змагаєтеся із Михайлом Поплавським чи закупили канал. Бо нас дуже часто показують по телебаченню. Я просто роблю свою справу. І добре, коли тебе помічають і пропонують виступити перед глядацьким загалом. Це, звичайно, радує. Водночас це дуже відповідально і почесно. До речі, тепер мені пропонують відновити програму “На гостину до Івана Поповича”, яку знімаю у себе на дачі під Києвом.
Не секрет, щоб потрапити на телебачення, потрібно платити. І чимало. Я, слава Богу, гроші не даю. Мої пісні люблять за те, що дали мені батько і мати − талант. Мій батько теж добре співав. А дід Василь дуже класно грав на скрипці. За це його дуже поважали люди.
− Іване Дмитровичу! Якось в одному інтерв’ю Ви сказали, що якби в Україні прийняли закон про заборону фонограми, то наступного дня естрада осиротіла б.
− Це правда! Майже 90% співаків виконують свої пісні під фонограми. Так звані “зірки” як яскраво спалахують, так і згасають. Досить лише послухати виконавців, одразу збагнеш, на що вони здатні. Свого, українського дуже мало. Щось англійське, російське, арабське… Коротше, всяка-всячина. Для багатьох головним є слава і гроші. Я починав свою творчість у часи, коли були професійні таланти, композитори, які вважали за честь писати для співака.
− Ви просто народилися під щасливою зорею − уже понад 40 років Ваші пісні залишаються затребуваними.
− За цим стоїть велика праця. Я постійно працюю над собою. А перший успіх прийшов до мене на 10-ому Всеукраїнському фестивалі молоді і студентів, який проходив у Берліні 1973 року. Тоді я вперше повірив у себе, свої сили і талант.
−Давно запримітив, що на Ваші виступи йдуть високоповажні люди, керівники країни.
− Я особисто знайомий із Леонідом Кравчуком, Леонідом Кучмою, Віктором Ющенком і Віктором Януковичем, теперішнім і колишніми мерами Києва, міністрами, професорами і академіками. Ми всі дружимо. До речі, при Леоніді Кучмі я отримав звання народного артиста України. До того ж я член мовної комісії при Президентові України Вікторові Януковичу. Так, що поява їх в залі цілком бажана.
− Вас свого часу висували на звання Героя України і… не дали.
−Було і таке. Мій друг Назарій Яремчук з іронією сказав: «Для того, щоб мені дали Шевченківську премію, потрібно спочатку померти». Так воно і сталося. Рівно через рік після смерті його нагородили. Я вважаю, що нагороди, премії і звання треба давати ще за життя людини, бо потім вони будуть просто непотрібні.
− І насамкінець, щоб Ви хотіли побажати своїм прихильникам?
− Любити українську пісню. Бути патріотом своєї країни. Не кидатися від крайнощів до крайнощів. Пісня для мене − не тільки потреба душі, а й засіб спілкування з людьми.

Розмову вів Василь ШКІРЯ.

Ваш отзыв

Ваш коментар