- Нове життя - https://nz-ir.com -

НІЧНИЙ ГІСТЬ

Переглядаючи архівні матеріали, які знаходяться у музеї, я натрапила на лист радиста партизанського загону Усти-Прищепи Михайла Готовцева, адресованого учням нашої школи, який відновив у моїй пам’яті спогади дитинства про далекі, буремні роки війни.

У серпні 1944 року у лісах, які оточують наші села, з’явилися партизани. Про їх появу люди говорили пошепки, а ми, діти (мені було тоді тринадцять років), горіли бажанням побачити їх. У нашій уяві це були справжні богатирі, які нікого не боялися.

Мені поталанило. Зустріч ця відбулася серпневої ночі віколомного 1944-го. Пізно увечері у двері хтось постукав. Насторожилась. Розбудила і двоюрідну сестру Павліну.

Почула коротке: «Відкрийте». Відчиняю двері і бачу постать незнайомої людини у німецькій формі. Незнайомець помітив, що я дуже злякалась і заспокоїв:

–  Не бійся, я партизан. Де твої батьки? Що чути про партизанів?

Нічному гостю розповіла, що батька разом з іншими людьми села як ненадійного фашисти забрали у «мункосазод». Там він від важкої праці захворів, і мати пішла його провідати. Нас, дітей, залишили на добрих людей.

Нічний гість розпитував, чи навідуються у село фашисти. Я розповіла, як карателі декілька разів прочісували ліси, як гранатами закидали будинок лісника, думаючи, що там партизани. Потім запитав, чи є у нас хліб. Я винесла круглу хлібину і шматок сала. Прощаючись, партизан просив, щоб про зустріч нашу ніхто не знав.

«Скоро прийдуть наші» – з цими словами він пішов.

Страх і радість перепліталися в моєму серці. Я раділа, що побачила партизана -людину-визволителя. А страх надходив, що, можливо, то був не партизан. Я усвідомлювала, що в такому випадку чекало нашу сім’ю.

Про нічних гостей заговорили й інші люди. А чим далі, тим частіше партизани навідувалися у наше село. Мої односельці щедро ділили все, що мали, з партизанами.

У шістдесяті роки минулого століття учнями шкіл велася велика пошукова робота про події Великої Вітчизняної війни. Пошуковий загін був створений і у нашій школі. Учасники цього загону вели пошуки учасників партизанського загону Усти-Прищепи, який діяв на території Іршавського і Свалявського районів. На адресу школи приходило багато листів від колишніх партизанів.

Ось уривок з листа, якого писав учням школи радист партизанського загону імені Ф. Ракоці Михайло Готовцев з Костроми:

«У моїй пам’яті назавжди залишились добрі спогади про жителів ваших сіл, які щедро ділилися з нами, партизанами, усім: харчами, давали притулок, допомагали вести боротьбу з ненависним ворогом. Багато з них безпосередньо брали участь у бойових операціях».

Партизанський загін поповнився молоддю і літніми людьми навколишніх сіл. Пригадую осінній день, коли фашисти палили Чорний Потік. Було це під вечір. У хаті мого батька був Ю. М. Глеба ‒ командир взводу з двома партизанами. Ми, діти, разом з дорослими з великим захопленням слухали розповідь про події на фронті, про те, що скоро прийде день визволення. Раптом у хату вбігла С. І. Цільо, яка жила на околиці села, і з жахом вигукнула: «Горить Чорний Потік».

Партизани відразу здогадались, що то справа рук фашистів. Всі троє вибігли з хати, а нам сказали, щоб негайно тікали в ліс. Коли ми були вже далеко, почули кулеметні і автоматні черги. Це партизани, як потім ми довідалися, били фашистів, які йшли палити і наше село.

Повернулися у свої оселі ми 23 жовтня, коли партизани сповістили, що наші села визволено. Разом з нами в село прийшли і наші визволителі. У будинку мого батька на декілька днів розмістився партизанський штаб. Як сьогодні пригадую командира загону І. С. Прищепу, його дружину Марію – радистку. Були то сміливі, відважні люди.

Друга моя зустріч з бувшим нічним гостем відбулася через двадцять років після визволення нашого краю від фашистських загарбників. Це було у вересні 1964 року. З 12 по 14 вересня 1964 року у Чорному Потоці – партизанській столиці – як у 1944 році народні месники називали наше село, проходила зустріч колишніх партизан загону Усти-Прищепи. Зустріч була розрахована на три дні. Перший день – велике свято у селі. На цей день було заплановано відкриття обеліска на могилі загиблих партизан. У мітингу взяли участь більше 10 тисяч чоловік не тільки з сіл нашого району, а і з Мукачівського та Свалявського районів. Приїхала делегація з Угорщини більше 30 чоловік. Угорську делегацію очолював колишній командир партизанського загону Дюла Уста, приїхали командири загонів Іван Прищепа, Василь Русин, радисти загону – Михайло Готовцев з Саратова, Марія Хайло-Прищепа, лікар загону Семен Карпов з Костроми, колишні партизани-учасники загону, партійні і державні діячі з Києва, області. Заходи, заплановані на перший день, пройшли на високому рівні.

На другий день зустрічі була запланована поїздка на місце партизанського штабу. Це за 10 км. від Чорного Потока, і всі учасники добирались на добре обладнаних вантажних бортових автомобілях, бо легкові такими дорогами проїхати не могли. Дорога в ліс вела через Крайню Мартинку.

Мені, разом з головою сільради Марією Цільо, було доручено супроводити колишніх радистів. Коли ми проїжджали Крайньою Мартинкою, Михайло Готовцев – колишній радист загону, попросив водія автомобіля зупинитися на вулиці біля однієї з хат. Ми не знали для чого. Це була хата мого батька. Нас зустріла моя мама, яка набирала з колодязя воду. Готовцев чемно привітався до неї.

Треба було побачити цю хвилюючу зустріч. Колишній радист обійняв маму, цілував її руки і дякував, що вона зуміла виховати свою дочку доброю людиною. Потім прослідували обійми і подяка мені. І тільки через двадцять років я довідалася, що нічним гостем був радист партизанського загону Михайло Готовцев.

На визначене місце зустрічі ми трохи спізнилися. Там уже горіло велике багаття, учасники зустрічі співали пісні воєнних років, пекли картоплю і сало, домашню ковбасу. Колишній радист розповів присутнім маленьку історію, якій на той час минуло 20 років.

Маргарита Фегер.