Версія для друку Версія для друку

СПОГАДИ КОЛИШНЬОГО ПЕРШОКЛАСНИКА

Ішов сорок дев’ятий… Лише чотири роки, як минула війна. Світ тихо приходить до тями.

В Імстичові, на Дерені, поблизу Ілляшів, на похилому схилі Боїшкового яру жінки беруть картоплю. Уже жовтень. Світлий сонячний день молодої осені. Це перший в історії села колгоспний урожай. Жінки щось там про своє, а я в бур’янах ‒ своє. Мене мати привела з Левоша, щоб був при ній, щоб – на очах. Мені уже шість, але в школу я не ходжу, бо ще не пора. І зараз, у чужому «сурдику», я полишений на одинці з собою.

Та раптом, ніби вся округа тріснула: крик, ляск, регіт, вереск. Я аж підстрибнув, а ноги самі понесли до гурту. А це із старенької Пінкусової садиби  на перерву висипала початкова дрібнота: перший і другий клас. Діти з Левоша мене обступили і всі разом мені щось розказують, показують, а я нічого не можу второпати із-за незвичності ситуації. Стільки дітвори в одному місці я ще ніразу не бачив. А тому мені було так добре, як ніколи до того. Та перерва на те і перерва, щоб закінчитися. Раптом я почув щось незнайоме: «На урок, на урок!» Всі стихли і дружно стали зникати у безвіконних сінях і кудись далі. Я відчуваю, що залишаюся у дворі сам на сам із старим волоським горіхом. (Між іншим, росте він ще й сьогодні). Я притулився до його стовбура, і стало мені так кепсько і самотньо, що захотілося плакати, а ще більше ‒ захотілося бехнути головою у його порепаний стовбур. Та біжать іще дві запізнілі другокласниці, і, видно, здогадалися про мій душевний стан, бо вхопили мене за руки і без всяких слів повели до класу. Посадили за першу парту. Самі сіли поруч і напівшепотом, але грізно на мене: «Сиди!». І я сиджу… До класу увійшла молода вчителька, всі чомусь встали, а один я сиджу. А вона відразу поклала на мене око та й питає у моїх сусідок: «У нас що, новий учень?» А ті, щоб не набратися якоїсь «суєти» із-за мене, в один голос: «А він читати вміє!».

Вчителька підійшла ближче та й каже: «Ану читай,хлопчику». Сусідки на мене: «Встань та встань». А я не можу зрозуміти, чого це ‒ то сиди, то вставай. Вчителька теж мене підтримала: «Сиди, сиди!». Перед мною розкрита читанка: сусідка тицьнула пальцем у заголовок – я прочитав. А далі ‒ в дужках – слово «уривок». Малознайоме, але зрозуміло, що уривок ‒ частина чогось цілого. І далі читаю текст, майже як сьогодні. Читаю, як млин, правда, без всяких розділових знаків. Дід, коли мене вчив читати, видно, й сам про них не знав. А я читаю, і раптом щось найшло на мене велике й світле. Я заплакав щиро й багатослізно, як ніколи в житті. Пригадую: сльози течуть, із носа капає – і все в книжку, між сторінок, а я, захлинаючись,  читаю.

Вчителька спантеличена й збентежена, не знає, що вдіяти, бо у її двомісячній педагогічній практиці це вперше, коли першачок так красно читає,і так щиро плаче, причому все це водночас. А сусідки штурхають у боки: «Що ревеш; що ревеш?». І нічого сказати, бо я читаю, як люди прокладали в горах дорогу, а поруч було море, і птаха  в клюві несла рибу. Це фрагменти того уривку, котрий я прочитав вперше, публічно і самостійно, хоч і плачучи. Вчителька гладить мене по голові, зовсім по-материнськи, чим, видно, і привела мене до тями. І просить, аби моя мама завтра прийшла до школи. А мама тут поруч, на картоплищі уже давно запримітила, що я кудись зник, і здогадалася, де мене шукати. Прийшла сама. Про що вони розмовляли, я не знаю, але з тої пори я став першокласником.

Живе у Білках по вулиці Учительській Гізелла Петрівна Семаль. Її дівоче прізвище ‒ Балог. Це моя перша вчителька. Це про неї йшла мова. Якщо колишньому першокласнику сімдесят, то не важко здогадатися, скільки вчительці…

А в Доробратові при середній школі проживає Печорська Ольга Андріївна, яка вчила мене російської мови, письма та літератури. Там же проживає Явдоха Максимівна Рейті, що безкінечно терзала мене тангенсами й котангенсами…

Це вони рівно через десять років після вищезгаданих подій (в червні 59-ого) проводжали мене, випускника, у світ широкий. Мислимих Вам гараздів, квітів та світлих спогадів… наших. Легше жити на Землі, допоки живі вчителі. Живіть довго і щасливо!

 

Йосип-Денис Добра,

колишній учень Імстичівської семирічки та випускник Доробратівської СШ, нині пенсіонер.

Ваш отзыв

Ваш коментар