- Нове життя - https://nz-ir.com -

РАКІВЧАНИН, ЯКИЙ СТАВ СПРАВЖНІМ ІРШАВЧАНИНОМ

У нашій районній «столиці» було багато градоначальників. Кожен із них залишив свій слід в історії села, селища міського типу, міста Іршави. Корінні іршавчани керували громадою та були і не місцеві. Хай і не серед багатьох, але по-своєму в цьому плані вирізняється І.І.Палінчак. До нього хоча й управляли Іршавою не із числа її вихідців, але їх час припадає на радянську добу. Тоді, що не кажи, вибір жителів носив переважно юридично-декларативний характер, аніж реально правовий.

Іван Іванович за часи незалежної  України – перший Іршавський міський голова, кого іршавчани обрали демократичним шляхом не із середовища своїх вихідців. У цьому є певна знаковість, важливий елемент розвитку, демократичності міської громади.

Біографія І.І.Палінчака за багатьма своїми складовими мало чим відмінна від подібних йому тисяч закарпатських та іршавських однолітків. Народився в простій рядовій сім’ї в селі Великий Раковець. Здобувши у місцевій середній школі восьмирічну освіту, юнак приймає для себе важливе життєве рішення – обирає професію будівельника і вступає на навчання в Чернівецький будівельний технікум. Через чотири роки його, дипломованого спеціаліста, направляють на роботу у Виноградівську госпрозрахункову  дільницю тресту «Закарпатсільбуд». Далі – характерний для тих років розклад:  короткий період адаптації молодого спеціаліста переривається призовом на дійсну військову службу в Збройних Силах Радянського Союзу. Окрім 2-ох років служби, Іван Іванович ще п’ять років свого молодого життя віддав форменному мундиру.

Це не була ані данина армійській муштрі, ані байдикування на якій-небудь заштатній посаді. Служба в закордонних частинах радянських військ до офіцерського складу ставила свої особливі умови, – починаючи від зовнішнього вигляду до високих моральних якостей та політичної зрілості. В Чехословаччині, де проходив значний період понадстрокової служби, Івана Івановича обирають своїм лідером комсомольці-армійці. Це і були його перші істинні університети, де він осягав ази і тонкощі роботи з людьми. Якщо до того його вчили зцементовувати, з’єднувати в ціле камінь, бетон, цеглу, то у військових частинах із окремих людських особистостей слід було формувати колектив однодумців, здатних розв’язувати і вирішувати складні навчально-бойові завдання. Пройдена армійська школа стала для молодого великораківчанина  фундаментальною в подальшому життєвому зростанні.

Звільнившись у запас  у 27 років, долею випадку І.І. Палінчак потрапляє на роботу в Іршавську міську раду. Його призначають на посаду завідуючого загальним відділом. Цей структурний підрозділ виконавчого органу місцевого самоврядування − своєрідний штабний осередок, плавильний котел, чистилище. Яке порівняння не підбери − все буде вірно, але не всеохоплююче. Що-небудь хоч одне, але обов’язково хибуватиме, якийсь із елементів випадатиме. За ті дев’ять років, що їх Іван Іванович віддав цій посаді, мабуть, не було такого іршавчанина − молодого чи старого, корінного чи приїжджого, з яким не раз звела б його робота. І для кожного з них за своєю людською сутністю він намагався стати своєрідним помічником у вирішенні проблемного питання, бо в іншому випадку чого б то людині йти до влади.

Тут, у щоденних турботах, буденних клопотах шліфувалися уже засвоєні ним методи роботи з людьми, розширювалося коло обов’язків, зростав авторитет. Він виявився беззаперечно вдатним до самоосвіти, самовдосконалення: як губка всотував у себе досвід перших керівників міста, з якими йому довелося працювати, невтомно аналізував основи, причини їх успіхів та не зовсім вдалих рішень.

Згодом це добряче стане йому в нагоді.

У 1994 році іршавські депутати обирають Івана Івановича заступником міського голови.

Це був уже той рівень, що визначав клас. Коли через два роки тодішнього мера Іршави С.С. Бобика Президент України Л.Д. Кучма призначає головою райдержадміністрації, І.І. Палінчака, знов-таки на два роки, призначають виконуючим обов’язки голови міської ради. Той період уже важко назвати своєрідною школою управлінця. Його доречно порівняти з таким собі кар’єрним  трампліном, який Івану Івановичу, як дарунок, але заслужений, піднесла, скажімо так, адміністративна Фортуна.

Можна  і так своєрідно трактувати весь цикл сходження І.І. Палінчака  до перших його виборців у боротьбі за перше іршавське крісло у 1998 році. Ймовірно подібна версія мала б право на життя, коли б у подібну милосну картину не втрутився природний фатум.

Катастрофічний листопадовий паводок у 1998 році з невідворотною  силою вдарив по всьому Закарпаттю. Одні з найбільш дошкульних, болючих ударів припали на Іршавщину і на самий районний центр. Молодий Іршавський міський голова  з гідністю витримав натиск стихії. Чітко і злагоджено працювали  міські комунальні  служби, члени виконкому, представники депутатського корпусу, що дозволило мінімізувати матеріальні втрати та уникнути, не дай Боже,  людських  жертв.  А загрози такого рівня існували: частину населення Собатина, що входить  до іршавської територіальної громади, довелося евакуювати.

У 2001 році сліпа сила  стихії знову випробовує міську владу на міцність. Знову спроба виявилася невдалою.

Та якби місту та  його голові із 1998-ого  до 2010 року − період кількох каденцій Івана Івановича Палінчака на посаді Іршавського міського голови − іспити ставила тільки природа. На сьогодні вже призабувся той період кругового безгрошів’я, невиплат зарплат бюджетникам, пенсій − пенсіонерам, ступор комунальних платежів, віяльні відключення електроенергії, гігантські заборгованості за енергоносії, масові скорочення на основних підприємствах, міжконфесійний  розбрат, бурі політичних протистоянь. Перелічений ряд хоча далеко й не повний, але увібрав у себе найбільш масштабні  соціально-політичні бар’єри, які довелося  за ці роки долати міській владі Іршави. А ще −десятки, сотні, а то й тисячі менш помітних  та значимих для окремої  людини, сім’ї  або родини подій. І це вже не просто твій виборець, а житель міста, за якого ти відповідальний перед громадою, державою і Господом. Врешті-решт,  перед власною совістю.

Слід згадати, що саме ці роки відіграли  доволі значиму роль у становленні малого бізнесу в Іршаві. Скоріш за все, тут може прозвучати опонуюча фраза, мовляв, сталося це не завдяки, а всупереч підтримці влади. Що ж, тут, мабуть , на жаль,  ми не випадаємо із загальноукраїнського контексту.

Іршавчани за ці дев’ятнадцять років тричі віддавали перевагу І.І.Палінчаку при виборі  міського голови перед більш аніж двома десятками  в загальній кількості бажаючих очолити владу у райцентрі. Така перевага сама  по собі заслуговує на повагу. У цьому плані Івана Івановича  безумовно можна віднести  до числа довгожителів серед іршавських керівників.

Той період у житті І.І. Палінчака: як будні, так і свята були наповнені турботами про місто, його життєзабезпечення. Однак  якби щільно не формувався його робочий графік, він завжди знаходив час для своєї єдиної пристрасті − футболу. Щирий вболівальник цієї по-справжньому народної гри, Іван Іванович не обмежувався  лише відвідинами матчів із участю улюбленої команди ФК «Бужора». Брав він на свої плечі і її утримання, організацію, забезпечення та багато інших питань, без яких ця масова гра не мала б сучасного формату в Іршаві.

І нині він не стоїть осторонь цього процесу. На цей раз уже як заступник голови районної федерації футболу.

Доля зірку Івана Івановича Палінчака вивела на іршавську орбіту. І сьогодні її місце помітне і незмінне на цьому небосхилі.

Микола КУКОБА.