Воно таке замріяне, спокійне…
Воно дрімає у задумливій симфонії вічнозелених лісів.
Тут так тихо, мовби не було на землі життя. Коли вже світ палає в обіймах сонця, коли все пробуджується, оживає, тут ледь-ледь зачинає сіріти ранок. І коли перші промені сонця проріжуть вузеньку прогалину в понурому смереччі, вони відіб’ються рубіновими відблисками у його дзеркалі.
Тоді тут воскресає світ. Верхів’я гір спалахує всіма барвами в золотих поцілунках сонця.
Ранок пробуджує життя. І проміння сонця, що пестить зелень смерек, посилає їх в глибину чорно-зеленої води. На дні озера в’ються червоноокі струги й срібні карасі.
Там Шугай беріг свої скарби. Там ховається давня історія людей в сіряках.
І коли світ дніє, коли зниклі темні плями ночі, ліс розвеселюють чорні дрозди. І починається пташина симфонія, і оживає все знову. Слухають дерева − не наслухаються. Пісня перелітає із бору в бір. З далеких зворів озивається відгомін людського життя:
− Іване-е-е…
− Іва-а-а…
Цей голос розноситься далеко, далеко і щезає-розтає в темних зворах, б’ючись об ребра крутогір.
Все чутніше доноситься сюди перестук сокир. Він владно проникає у споконвічну задуму Карпат, зливається з мелодіями лісів, і вже лине одна-єдина пісня − гомінка симфонія єднання людини і природи.
Полуденне сонце опромінить і найтемніші закутини густих пралісів.
Біля озера, на галявині, часом з’являються стрункі серни. Невинні звірята сторожко зиркнуть довкола і почнуть скубти траву. І як тільки зашарудить в листі миша, вони щезають у густих хащах.
А як сонце ховається за куліси зеленого верхів’я гір, тоді зчорніє озеро, наче з тяжкої туги. А на дні його віддіб’ється тисяча мерехтливих зірок, іскор надії на новий день.
Василь ФЕНИЧ.
