- Нове життя - https://nz-ir.com -

МИТЕЦЬ: ВІД КОРЕНЯ ДО КРОНИ

− В академію Мухіної вступив з третього разу. − На мій здивовано відірваний від блокнота погляд, Ярослав спокійно продовжив, − в той час з першого разу ніхто туди  не вступав. Таким своєрідним методом перевіряли не тільки художні здібності і підготовленість абітурієнтів, але і їх цілеспрямованість, силу бажання стати скульптором, митцем.

 

Ярослав Ісак до такого розвитку подій вже певним чином був підготовлений. До того − Ленінградське  вище художньо-промислове училище імені В.І. Мухіної успішно закінчив його стрий Юрій Ісак.

Справді, мова йде про представників цілої плеяди митців із родини Ісаків із Приборжавського. Родоначальник її, Іван Юрійович Ісак, знаний далеко за межами Іршавщини різьбяр, художник-монументаліст, скульптор, іконописець.

Ярослав – старший із трьох дітей Івана Юрійовича і Йолани Кирилівни − однокласник автора цих рядків. Ніяк не можу обійтися, щоб не згадати випадок, абсолютно не визначний, хоча,  тим не менше, вже чотири десятиліття не стирають його із пам’яті. Ми, учні п’ятого чи шостого класу, граємося на перерві у дворі старої школи. Кінець травня, або початок червня. Зграйка хлопчаків на лавочці під джонатанкою безтурботно весело-галаслива, не зайнята нічим. Один лише Славік  одалік: то метелика зловить і, уважно роздивившись, відпустить, то кульбабу в травичці детально вивчає. Його майбутній шовгор (чоловік ще однієї мисткині із цього роду − кераміста Антоніни Дурда (Ісак)  Михайло Дурда говорить: «Славік художником буде, як і його отець».

Так і сталося. Закінчивши 8-А клас Приборжавської середньої школи, Ярослав Ісак вступає на навчанння до Ужгородського художнього училища. Після закінчення −армійська служба в Івано-Франківську.

Для кого-небудь і Ужгородського училища достатньо. Він завжди відчуває потребу в удосконаленні, поглибленні знань, розширенні кругозору. Тому і обрав “Муху”, та й не обійшлося, ймовірно, без впливу стрия Юрія.

Крім фундаментальних знань, Ярослав Іванович згадує вільний академічний дух свободи. Кожен день, крім суботи, студенти малювали. Їх вчили: композиція − це простір, підходи, технологія розвитку думки. Часто бувало й таке − професор звертається до учнів, яким уже за двадцять, а то й за тридцять : “Закриваємо майстерню, ідіть на пошук,− тоді і матимете процес”.

А не раз доводилося чути: “Незаконченную работу дуракам не показывают”, “Это не вкусно», «Объем не соответствует обстановке» .

Серед викладацького загалу Ярослав дотепер виділяє професорів − заслуженого художника Росії Анатолія Гордійовича Дьому та народного художника РСФСР Валентину Лаврентіївну Рибалко. Її оцінка  створеного студентом завжди була суворою, вимогливою, але об’єктивно добротною та й бажаною. Її прості, на перший погляд, короткорублені фрази, таїли в собі глибокий філософський зміст: “Разве это фигура?!», «Надо было еще поработать», «Зачем кувшин лепить, если в него нельзя залить вино? А если в нем нет вина, зачем он?», «Если душа пуста, она не творит».  Такі  слова лягали на душу.

Окрім академічних настанов, його серце зігрівали ще і літургійні проповіді, проголошені в Свято-Преображенському соборі настоятелем отцем Ніколаєм Гундяєвим, братом нинішнього Патріарха Всія Русі Кирила.

“Муха” відкривала перед своїми випускниками, як правило, доволі непогані перспективи. Ярослава Ісака запрошували художником на один із металургійних комбінатів Комсомольська − на Амур. Для закарпатця в ту епоху хоча й був то другий кінець світу, але де тільки наших людей немає. Окрім усього, манили ще одним:  у його повне розпорядження давали ливарний цех. Для скульптора то мав бути розкішний подарунок.

Проте не судилося. Переважило батьківське слово.

− Треба триматися свого коріння, своєї землі, − наставляв тоді Іван Юрійович свого старшого сина.

Так і  сталося. Повернувся Ярослав Іванович з молодою дружиною Ларисою Юріївною в рідне Приборжавське. Звів на околиці села своє гніздо − оригінальної архітектури хату. Народили четверо дітей: синів − Сергія і Данила, доньок − Василину та Анастасію. Прикро, але ані талант, ні знання та вміння Ярослава і Лариси Ісаків не пригодилися рідній землі на той час.

Не потреба у творчій реалізації, а вже його батьківський обов’язок про родину “погнав” молодого митця у світ за очі − Чехію, Москву, Пльос у Владимирській області. Немає вільних художників, тим більше опутаних узами Гіменея.

Як говорить нині Ярослав Ісак: “Май велика свобода, при май великій тюрмі”.

Чотири роки він пропрацював у одного із російських олігархів, де разом із приборжавськими земляками на мальовничому березі Волги звели та оздобили своєрідну осучаснену “боярську” садибу. Ярослав Іванович всю різьбу, візерунки виконав, підібравши ключ через візантійську в’язь. Древній  руський стиль домонгольського періоду він переніс у сучасність.

Сьогодні він творить, трудиться багато.  Разом із братом Олесем при розпаюванні колишнього колгоспу імені Горького викупили приміщення колишнього сувенірного цеху. Це дітище його батька стало своєрідним для них спадком, хоча й дісталося з трудом і не за так. Праця художника його професії − важка. Деколи після робочого дня рук не відчуває. Замовлень вистачає.

Є ціннісні й цікаві йому як митцеві. Безперечно, жити треба і художнику, щоб мати бодай ту скоринку хліба. Найкраще, коли творить у гармонії із побажаннями замовника та своїм переконанням, світобаченням. Нерідко є речі в такій галереї, що радують серце, від яких, нехай і не зізнається в цьому публічно, душа хоч на якусь мить, але стає гонористою. Із останніх подібних прикладів, − рамка для ікони одного із монастирів у Хустському районі − вже самий матеріал, з якого вона зроблена, унікальний − п’ятсотрічний дуб. Текстура його складна, пориста, тіло деревини надтверде навіть для цієї породи. Буває і так, що подібні речі, немов кільця єдиного ланцюга у долі творця. На сьогодні із матеріалу того ж самого  дуба підоспіло нове замовлення. І чим складніше, тим більше тішиться творча уява Ярослава Ісака. Реалізувати її у нього наразі є всі можливості: знання, досвід, уява і незгасаюче з роками бажання втілити все це у матеріалізовані форми. А ще інструментів − на всі випадки життя. Як каже Ярослав Іванович, долоту, різцям, ним придуманим і виготовленим, точно їм  лік за сотню перейшов. Це так само була одна із фішок художника: колись йому здавалося, що інструментарій розширює творчі можливості, а виявилося, все-таки в основі можливостей митця – уява і знання.

…Інколи, правда, і Ярославу Івановичу  хочеться творити для себе, щоб у грабовому гаї, біля свого обійстя поставити скульптуру, а, може, й не одну.

У Ярослава Ісака і діти вдатні до мистецтва, тож в’язанка цієї оповіді не переривається, а тільки відкладається.

Михайло ІСАК.