- Нове життя - https://nz-ir.com -

“ОЙ, ЧИЇ ТО КОНІ ВОРОНІЇ…”

Недільний ранок Василь Васильович Лендєл розпочинає із “зарядки” – виганяє на випас коней. І вже потім збирається до церкви. Так упродовж усього життя… Любов до коней у Василя Васильовача ще зі школи.

Народився Василь Васильович 3 грудня 1940 року у Броді. Тут він зараз і проживає. Після школи працював “котішом” у колгоспі Борканюка, що знаходиться в селі Брід.  Там, за сумлінний труд, у винагороду Василь Васильович отримав годинник.

У 19 років пішов до армії. Відслужив три роки. Після армії, більш ніж 20 років, трудився у іршавській сільгосптехніці. Після виходу на пенсію знову зайнявся улюбленою справою – роботою з кіньми. На селі клопотів у нього багато: і орати, і привезти урожай з поля додому. Тому Василь Васильович часто запрягає коні, адже й люди кличуть на допомогу. Зараз мало вже таких, які працюють з кіньми, бо для такої роботи  накупували трактори. Звісно, це зручно, але іноді обходиться дорожче. Та й селяни більше поважають людину, “яка живе і трудиться по совісті все життя”, аніж тих, хто робить все цим трактором так, щоб подеколи здерти якнайбільше грошей. Тому роботи у “дяді Васі”, як багато хто звик називати Василя Васильовича в селі, є багато. Односельчани  просять чоловіка прийти на допомогу з кіньми завчасно, бо в працьовитих людей справ завжди вистачає.

Чоловік, як стверджують односельчани, не пропускає церковних служб. Кличуть його читати Псалтир у всьому селі. Тому й живе “дядя Вася” по Закону Божому, як твердять сусіди чоловіка. У такому дусі він виховує 3 дітей, 4 онуків та 4 маленьких правнучок. Має дружину.

Коней у Василя Васильовича зараз двоє: Зірка та Бевжі. Чоловік привів їх з колгоспу ще малими і сам виростив. Тому коні дуже слухняні. Але, як зауважує їхній господар, дуже лякливі, бояться всього. Одного разу був випадок, коли коні ще молодими так чогось налякалися, що втікали до того часу, доки не порозпрягалися. Зараз їм по 15 років. Слухаються господаря. Адже щоб їх вигнати з двору або розвернути, навіть не треба вставати з возу, достатньо лише дати команду. Онуки Василя Васильовича жартома кажуть, що дідусь включає задній хід на конях, як на автомобілі. Коли в них нема роботи, їх розпрягають і виганяють пасти. Господар каже, що своїх коней він нізащо б не проміняв на трактор. На них верхи їздив лише в молодості, хоча дуже їх любить.

Коней навіть хотіли вкрасти. Сталося це в неділю. Давно вже. Господар прийшов за ними на поле, а їх там не було. Василь Васильович пішов за їхніми слідами і таки знайшов. Злодії відігнали худобину далеко від місця випасу, щоб вночі їх вивезти  за село.

Можливо, сучасна молодь вважає, що працювати з кіньми не престижно, бо є багато модних та перспективних фахів, що головне не повага людей, а соціальний статус, що висока посада важливіша за звичайну, просту людяність.  Але у селі Брід проживає чоловік, який довів, що не професія прикрашає людину, а людина – професію.

Наталія Лутак (Варваринець)

студентка відділення

журналістики УжНУ.