Версія для друку Версія для друку

МАРІЯ ТЕРПАЙ: «ЛІКАР – ЦЕ ПОКЛИКАННЯ»

Марія Михайлівна Терпай – пенсіонер, в минулому лікар-педіатр-інфекціоніст, за плечима якої 44 роки професійної діяльності. Вона – учасник бойових дій у Чехословаччині, ветеран праці, заслужений донор України. Відноситься до таких спеціалістів, яких поважають, люблять та цінують.

– Розкажіть, чому вирішили обрати професію лікаря?

– Все почалося з дитинства. З раннього віку я хворіла важкою формою ревматизму. Суглоби були опухлі, боліло серце. Тоді мені було десь від 8 до 16 років. Кожен рік лежала в лікарні та проходила курси лікування. І вже тоді дала собі слово, коли виросту – стану лікарем. Хоча ще навіть не розуміла, що таке лікар.

– Маріє Михайлівно,  де ви навчалися?

– Спочатку навчалася в медичному училищі в місті Берегово, яке закінчила у 1966 році. І за направленням пішла працювати в обласну дитячу лікарню, в хірургічне відділення. Через декілька років стала студенткою УжНУ за спеціальністю «лікувальна справа». Протягом навчання в університеті одночасно працювала і в міській дитячій лікарні ім. Корсука.

– Що на вашу думку означає бути хорошим лікарем?

– Насамперед потрібно відповідально ставитися до своєї роботи, поважати людей, любити своїх пацієнтів. Бути лікарем – означає мати особливий характер. Людина повинна бути стереостійкою, знати, що таке добре і що таке погано з моральної точки зору.  Неможливо зняти халат і перестати бути лікарем.

– Як вам вдається абстрагуватися від неприємних моментів?

– Я ніколи не панікувала, завжди старалася вирішувати все сама.

– Яке відчуття було, коли від вашого рішення залежало життя пацієнта?

– Я ніколи не вірила, що людина помре. Навіть коли бачила, що ситуація критична, робила все, щоб врятувати пацієнта. Можу навести приклад. У мене була одна хвора, яка мала менінгіт. Вона пізно звернулася в лікарню. Я дуже хвилювалася за неї, встигла відправити її в реанімацію в присутності фельдшера, в інфекційному підключила капельницю, зробила все, що від мене залежало. Але цього було замало, і, на жаль, вона померла.

– Пригадуєте цікаві випадки під час навчання в університеті?

Пам’ятаю покійного професора Кішко. На першому курсі ми організовували вечір, який мені дуже запам’ятався. Його готували першокурсники для старшокурсників. На ньому я читала вірш. Всі сиділи, а покійний Кішко аплодував мені стоячи. Цей вірш я декламувала й до Дня Перемоги, а також зробила чудову композицію.

– Що для Вас найважливіше в житті?

– Можу твердо сказати − мої діти. Якби повернути життя назад, то мені було б ще тяжче. У мене троє дітей: таких, яких немає ні в кого. Вони добрі та чисті душею. Всі навчалися в Ужгородському ліцеї. Дуже запам’ятався їхній випускний. Під час святкування до мене підійшов заступник директора і перед усіма батьками подякував за Марину та Василя. І сказав, що таких дітей за свої роки ще не зустрічав, вони – молодці. Мені було дуже приємно. На другому плані в мене завжди була робота. Я її дуже любила, працювала ночами, ніколи нікому не відмовляла. Хіба що мене не було вдома.

– Чи важко було поєднувати кар’єру і сімейне життя?

– Фізично важко не було, мабуть, через те, що була молодою.

– Що найбільше цінуєте в людях?

– Щирість, чесність, щоб люди говорили одне одному правду, зовнішній вигляд для мене немає значення, головне, щоб людина була гарна душею. Дуже люблю маленьких дітей, особливо до п’яти років, бо в такому віці вони щирі. І не потрібно більшої подяки, аніж , коли хвора дитина одужує і починає до тебе посміхатися.

– Щоб ви порадили майбутнім лікарям?

– Найголовніше – завжди залишатися людиною та допомагати всім, хто цього потребує.

Мирослава Зілинець,

студентка відділення

журналістики УжНУ.

Ваш отзыв

Ваш коментар