Версія для друку Версія для друку

У РЕДАКЦІЇ ЗАВЖДИ ГУРТУВАЛАСЯ ТАЛАНОВИТА І ЗДІБНА МОЛОДЬ

Михайло Іванович Ціцак − людина творча. Він поєднує в собі, як тепер модно говорити, три в одному: педагога, журналіста і поета.

У дитячі роки, як і всі сільські хлопчаки, марив різними професіями: і тракториста, і інженера, і лікаря, і космонавта. Та після закінчення школи вступив на філологічний факультет Ужгородського державного університету. Із перших днів навчання відчув, що вибір зробив правильний. Саме тут, в коридорах вузу, познайомився із здібною творчою молоддю, які вже давали знати про себе в літературі. Було про що поспілкуватися із Петром Скунцем, Миколою Матолою, Василем Вароді, Степаном Пойдою, Василем Густієм, Василем Ігнатом, Борисом Кушніром, Іваном Діусом. Як і вони, Михайло Іванович теж брався за перо, писав вірші. Чимало з них згодом були надруковані в колективних збірниках молодих, які виходили тоді в ужгородському видавництві “Карпати”.

Після закінчення вузу М.І. Ціцак працював на педагогічній ниві: у школах Кушниці, Довгого, Сухої і Лукова. Саме в Кушниці познайомився із відомою німецькомовною поетесою Ольгою Рішаві, яка викладала в школі  музику і співи. Михайло Іванович навіть  переклав окремі її вірші на українську мову. З Ольгою Рішаві він познайомив і Петра Скунця, який так зацікавився творчістю поетеси, що в 1979 році у його перекладі окремим виданням вийшла книга О. Рішаві “Голуба мандрівка”. Михайло Іванович навіть мріяв створити  в Кушниці музей О. Рішаві, творчий доробок якої становить понад три сотні поезій та близько 30 оповідань і казок.

Здібного і талановитого юнака запримітили тодішні керівники району і запросили на роботу в районну газету “Нове життя”. А в редакції завжди гуртувалася талановита молодь. До того ж там працювали здібні журналісти. Багато можна було повчитися у Олександа Усенка, Василя Звонаря, Івана Гудзоватого, Івана Печори, Олександра Сенинця. На відміну від теперішніх часів, у редакції був транспорт. Газетярі мали можливість добиратися у найвіддаленіші населені пункти району.  На першому плані тоді була, як і тепер, людина праці. Михайло Іванович вдень роз’їжджав по району, готував нотатки, а пізно ввечері сідав за перо і творив. Перелистуючи пожовклі сторінки підшивки, знаходиш матеріали про вівчарів, доярок, телятниць, механізаторів, виноградарів, садоводів. У Іршаві працювали промислові підприємства, будівельні організації, а на селах були колективні сільгосппідприємства. Тоді не було проблем, де піти працацювати після школи. Робочі руки всюди були затребувані. А якщо людина не хотіла працювати, то  могли її притягнути до відповідальності.

На різних посадах довелося Михайлові Івановичу працювати в редакції. Та він завжди залишався сам собою. Найбільш притаманні йому такі риси характеру, як простота, людяність, повага до інших, а при підготовці матеріалу завжди вникав у проблему, ніколи  не підходив до її вирішення поверхово.

Стук-грюк, аби з рук − то не про нього. Якби зібрати усе ним написане, вийшла б непогана книжка. Особливо багато розповідей підготував про двічі Героя  соціалістичної праці Юрія Пітру з Білок. До речі, ще будучи школярем, Михайло Іванович  і працював у ланці Юрія Юрійовича. А про відомого кукурудзовода було що писати. Ю. Пітра був кавалером орденів Леніна, Жовтневої революції та Трудового Червоного прапора, лауреат державної премії СРСР, заслужений працівник сільського господарства УРСР, депутат Верховної Ради СРСР шістьох скликань. Особисто знався із Микитою Хрущовим, Леонідом Брежнєвим і Володимиром Щербицьким. За досвідом у Білки приїжджали з усіх районів Закарпаття, Криму, Чернівецької  та Бєлгородської областей, Північної Осетії, навіть із сусідніх держав − Угорщини та Чехословаччини. Крім того, Ю. Пітра був цікавим співрозмовником, фіглював, говорив про насущні проблеми життя.

М.І. Ціцак вів літературну студію “Промінь”. Тепер її вихованці працюють в багатьох країнах світу. А сам Михайло Іванович, працюючи в районці, неодноразово зустрічався, спілкувався і готував матеріали про народних артистів України Івана Поповича, Степана Гігу, лауреата Шевченківської премії Дмитра Креміня, письменника  і журналіста Федора Зубанича, всесвітньовідомого силача Івана Фірцака (Кротона), лауреата премії ім. Л. Українки Степана Жупанина.

Та це − про творчість. Редакторська ноша теж не з легких. На його долю випали часи, коли стрімко почали падати тиражі газет. Пов’язано це із багатьма причинами: дорожнечею паперу,  друкарських послуг, газу, електроенергії…

Разом із тим, друковані засоби масової інформації почали витісняти радіо,  телевізор, Інтернет. Науково-технічний прогрес ввірвався і в газетний простір. Друкарські машинки почала змінювати комп’ютерна техніка.  Михайло Іванович разом із усіма  поволі освоював нововведення. Уже було дійшло до того, що на сторінках газети місяцями не з’являлася фотографія, бо старе обладнання розвалилося, а нове запроваджувалося повільно. З’явилися  і нові професії, без яких уже газета не могла надалі існувати. Крім того, й самі журналісти змушені були перебудовуватися, працювати в нових умовах.

Почав М.І. Ціцак роботу в редакції старшим літпрацівником. Потім тривалий час працював редактором радіомовлення, відповідальним секретарем, заступником редактора, а 15 літ очолював колектив газетярів.

Пліч-о-пліч працювали із Михайлом Ціцаком Тетяна Палінчак, Оксана Плесач, Ганна Карабиньош, Михайло Ісак, Наталія Бабинець, Петро Костянинець, Магдалина Радик. Із повагою згадує він і колишніх редакторів газети − Василя Звонаря та Івана Печору.

Із теперішнього молодого покоління мало хто знає, що М. Ціцак пише вірші. Міг би давно видати книгу поезій. Напевно, в недалекому майбутньому так  воно і буде. А наразі охоче  друкує його творчість рідна районка, де пропрацював три десятки літ.

7 червня М.І. Ціцаку виповнилося 65 літ! Із днем народження Вас, Михайле Івановичу!

Василь ШКІРЯ

288ae30b5e

Ваш отзыв

Ваш коментар