- Нове життя - https://nz-ir.com -

КУШНИЦЯ — ДОЛЯ ЦІЦЕЯ

Не думав і не гадав  макарівський юнак Петро Ціцей, що приїхавши якось студентом пограти за місцеву футбольну  радгоспну команду прикипить серцем до цього верховинсього краю, який стане для нього рідним…

У Львівському лісотехнічному інституті 1970-ті роки − це була   епоха братів Ціцеїв. Спочатку старший п’ять  років, навчаючись  у ВУЗі  гідно захищав ворота інститутської збірної по футболу, а опісля − стільки ж там  відстояв і молодший Петро. Ще навчаючись у школі, набирався хисту в юнацькій збірній Закарпаття.

Тож відігравши кілька сезонів за кушницьку команду, Петро Ціцей здобув не лише любов і прихильність місцевої  пристрасної публіки, але і  неабиякий  авторитет директора радгоспу “Зоря комунізму” В.Д. Дочинця. Василь Дмитрович запропонував Петру Федоровичу  – випускнику  механічного факультета Львівського  лісотехнічного інституту і робоче місце  − головного інженера господарства.

Для молодого  спеціаліста це була відповідальна посада і хороша професійна школа. І наставники були непогані, та й сам підопічний не ликом шитий. Зарекомендував себе надійним не тільки на футбольному полі, але й у трудовому колективі багатогалузевого господарства. На той час у області започатковували нову справу: по районах відкривали велику кількість різних підприємств − технікуми і профтехучилища не встигали готувати кадри робітників, тож запроваджували мережу МНВК − міжшкільних навчально-виробничих комбінатів. У 1979 році в райкомі партії П.Ф. Ціцею порекомендували очолити такий новостворюваний заклад. В ту епоху від подібних пропозицій не відмовлялися, бо часто-густо така відмова ставила хрест на професійній кар’єрі . Отож хрещеними батьками нової посади П.Ф. Ціцея − директора Кушницького МНВК  стали другий секретар райкому М.І. Шарга та завідуючий районним відділом освіти М.А. Бойко. За рік до того в області було створено тільки один аналогічний  навчально-виробничий заклад − у Горінчеві.

Без перебільшення, вже через три з половиною десятиліття можна стверджувати, що це кадрове рішення було вдалим. Тогоріч Кушницька середня школа справила новосілля, а її колшні будівлі віддали комбінату. За три літні місяці − у міжнавчальний період − Петро Федорович  сформував педагогічний колектив, провів ремонт приміщень, налагоджував матеріально-виробничу базу. Сам ще недавній  студент, він уже встиг набути педагогічної практики − викладав тракторну справу у місцевій середній школі. Кушницький міжшкільний навчально-виробничий  комбінат за рішенням райвиконкому проводив підготовку  учнів за такими професіями: автосправа з видачею водійських прав; тракторна, деревообробна, швейна і торгівельна. Щорічно тут освоювали ази професії 270-300 учнів і не тільки кушницьких, але і з Лисичова, Броньки, Довгого, Березників, Керецьок. На самому початку тільки М.А. Мазурик мала вищу педагогічну освіту. Згодом заступником директора по навчально-виховній частині став Ю.Ю. Пряділя. Серед тих, хто служив йому надійною опорою у колективі, Петро Федорович тепло вігукується про О.П. Васька.

Нову для себе сферу  П.Ф. Ціцей найперше освоював  за тематичною брошурою та вивчаючи досвід сусідів у Горінчеві, а вже через рік, після перевірки із області, за пропозицією інспектора по технічному навчанню Р.А. Децика відділу освіти облвиконкому, у 1981 році в Кушниці провели  обласний семінар. В ньому взяли участь 12 директорів МНВК, що діяли на той час у Закарпатті.

Заледве П.Ф. Ціцей підібрав необхідний колектив викладачів і майстрів, сформував сучасну навчально-матеріальну базу, налагодив навчально-виховний процес, як на горизонті замаячила нова перспектива.

Наша Верховина  споконвіку мала надлишок робочої сили. Кушниця, звичайно, не була винятком із цього правила. І коли основну виробничу базу лісокомбінату перенесли в Довге, постало серйозне питання: чим замінити таке серйозне підприємство, до того ж лісокомбінат змінив  і назву на Довжанський,  що також сприймалося як морально-психологіна травма для кушничан. Тож тут у 1980-ому році розмістили філіал Ужгородського  механічного заводу. У 1982 році постало питання про призначення нового керівника, через різні обставини, − вже  третього. Як і в попередній  ситуації, реальної альтернативи у Петра Федоровича не було.

От як він згадує:

− Прийшов не на голе місце, але технічна база була дуже слабка. Котли працювали на вугіллі, потужності електроенергії не вистачало, на території у відомчих будинках ще проживали  мешканці. І найголовніше − не вистачало необхідних спеціалістів.

Всі ці об’єктивні труднощі  відступили перед одним − суб’єктивним характером Петра Федоровича Ціцея. Раз довірили справу, і треба її зробити, то це слід виконати так, щоб і претензій не було. За пару літ картина змінилася кардинально. На виробничій площадці виросли нові корпуси, збудували чотири чотириквартирні будинки котеджного типу.  Найголовніше інше − сформувався трудовий колектив, що забезпечував виконання виробничої програми. На той час головною продукцією кушницького філіалу були корабельні двері. Їх поставляли на всі кораблебудівельні заводи Радянського Союзу: від Владивостока −до Сєвєродвінська. За місяць у Кушниці  виготовляли до 600-700 дверей на надводні і підводні судна як для пасажирського, так і військового морських  флотів. З часом освоїли і нові види  продукції − різного виду мебель, кухні,  зокрема,  товари народного споживання.

Про те, наскільки потужно розвивався філіал Ужгородського  мехзаводу  і який  у ньому бачили  потенціал, засвідчить  такий красномовний факт: у кінці 1984 року був виданий наказ профільного міністра про прийняття Програми на повний розвиток заводу із 1985 до 2005 року. По розрахунковій програмі у 2005 році на Кушницькому заводі повинно було бути працюючих 1051 чоловік.

Це був надзвичайно сильний імпульс для економічного і соціального розвитку краю. Один із небагатьох прикладів, що це підтверджують: із Керецьок до Кушниці проклали газопровід трубою діаметром 273 мм, хоча для потреб підприємства цілком вистачало 109-ки. Але більша діаметром  магістраль відкривала реальну перспетиву газифікації, окрім Кушниці, також  і Лисичова, Броньки і Сухої:

− Кушницькій середній школі у той час, −згадує Петро Федорович Ціцей, − наше підприємство подарувало комп’ютерний клас. Це був перший такий комплекс у районі.

За цими скупими рядками – цілий пласт життя не тільки П.Ф. Ціцея, його сім’ї, але й Кушниці та довколишніх населених пунктів.

Його дружина Марія Михайлівна по-своєму на те дивиться. Молода жінка інколи тижнями не бачила чоловіка − такого місяця не пам’ятає, щоб  не був у відрядженні, а скільки вже командировочних приймали самі, − то вже не перелічити. Дехто із проектантів бував стільки раз, що був як рідний. В одного такого дружина і народила в Кушниці.

… Добрим словом згадує Петро Федорович тих, з ким доводилося ділити тогочасні будні і свята − начальника транспортної дільниці Д. В. Штефка, постачальника В.В. Будула, майстра будівельної дільниці О.В. Фанту. А І.І. Пітра, В.В. Батрин та М.І. Кюкало здобули вищу освіту за рахунок підприємства.

Повертаючись думками у ті роки, на день свого 60-ліття, яке Петро Федорович відсвяткував цього тижня, згадує тільки про хороше. А нині тішиться із щастя доньок − Світлани і Тетяни, їх сімей,  чотирьох онуків. А ще по-особливому гордий, що старшому із них передалися дідусеві гени − оволодіває воротарським  мистецтвом.