Не думав і не гадав макарівський юнак Петро Ціцей, що приїхавши якось студентом пограти за місцеву футбольну радгоспну команду прикипить серцем до цього верховинсього краю, який стане для нього рідним…
У Львівському лісотехнічному інституті 1970-ті роки − це була епоха братів Ціцеїв. Спочатку старший п’ять років, навчаючись у ВУЗі гідно захищав ворота інститутської збірної по футболу, а опісля − стільки ж там відстояв і молодший Петро. Ще навчаючись у школі, набирався хисту в юнацькій збірній Закарпаття.
Тож відігравши кілька сезонів за кушницьку команду, Петро Ціцей здобув не лише любов і прихильність місцевої пристрасної публіки, але і неабиякий авторитет директора радгоспу “Зоря комунізму” В.Д. Дочинця. Василь Дмитрович запропонував Петру Федоровичу – випускнику механічного факультета Львівського лісотехнічного інституту і робоче місце − головного інженера господарства.
Для молодого спеціаліста це була відповідальна посада і хороша професійна школа. І наставники були непогані, та й сам підопічний не ликом шитий. Зарекомендував себе надійним не тільки на футбольному полі, але й у трудовому колективі багатогалузевого господарства. На той час у області започатковували нову справу: по районах відкривали велику кількість різних підприємств − технікуми і профтехучилища не встигали готувати кадри робітників, тож запроваджували мережу МНВК − міжшкільних навчально-виробничих комбінатів. У 1979 році в райкомі партії П.Ф. Ціцею порекомендували очолити такий новостворюваний заклад. В ту епоху від подібних пропозицій не відмовлялися, бо часто-густо така відмова ставила хрест на професійній кар’єрі . Отож хрещеними батьками нової посади П.Ф. Ціцея − директора Кушницького МНВК стали другий секретар райкому М.І. Шарга та завідуючий районним відділом освіти М.А. Бойко. За рік до того в області було створено тільки один аналогічний навчально-виробничий заклад − у Горінчеві.
Без перебільшення, вже через три з половиною десятиліття можна стверджувати, що це кадрове рішення було вдалим. Тогоріч Кушницька середня школа справила новосілля, а її колшні будівлі віддали комбінату. За три літні місяці − у міжнавчальний період − Петро Федорович сформував педагогічний колектив, провів ремонт приміщень, налагоджував матеріально-виробничу базу. Сам ще недавній студент, він уже встиг набути педагогічної практики − викладав тракторну справу у місцевій середній школі. Кушницький міжшкільний навчально-виробничий комбінат за рішенням райвиконкому проводив підготовку учнів за такими професіями: автосправа з видачею водійських прав; тракторна, деревообробна, швейна і торгівельна. Щорічно тут освоювали ази професії 270-300 учнів і не тільки кушницьких, але і з Лисичова, Броньки, Довгого, Березників, Керецьок. На самому початку тільки М.А. Мазурик мала вищу педагогічну освіту. Згодом заступником директора по навчально-виховній частині став Ю.Ю. Пряділя. Серед тих, хто служив йому надійною опорою у колективі, Петро Федорович тепло вігукується про О.П. Васька.
Нову для себе сферу П.Ф. Ціцей найперше освоював за тематичною брошурою та вивчаючи досвід сусідів у Горінчеві, а вже через рік, після перевірки із області, за пропозицією інспектора по технічному навчанню Р.А. Децика відділу освіти облвиконкому, у 1981 році в Кушниці провели обласний семінар. В ньому взяли участь 12 директорів МНВК, що діяли на той час у Закарпатті.
Заледве П.Ф. Ціцей підібрав необхідний колектив викладачів і майстрів, сформував сучасну навчально-матеріальну базу, налагодив навчально-виховний процес, як на горизонті замаячила нова перспектива.
Наша Верховина споконвіку мала надлишок робочої сили. Кушниця, звичайно, не була винятком із цього правила. І коли основну виробничу базу лісокомбінату перенесли в Довге, постало серйозне питання: чим замінити таке серйозне підприємство, до того ж лісокомбінат змінив і назву на Довжанський, що також сприймалося як морально-психологіна травма для кушничан. Тож тут у 1980-ому році розмістили філіал Ужгородського механічного заводу. У 1982 році постало питання про призначення нового керівника, через різні обставини, − вже третього. Як і в попередній ситуації, реальної альтернативи у Петра Федоровича не було.
От як він згадує:
− Прийшов не на голе місце, але технічна база була дуже слабка. Котли працювали на вугіллі, потужності електроенергії не вистачало, на території у відомчих будинках ще проживали мешканці. І найголовніше − не вистачало необхідних спеціалістів.
Всі ці об’єктивні труднощі відступили перед одним − суб’єктивним характером Петра Федоровича Ціцея. Раз довірили справу, і треба її зробити, то це слід виконати так, щоб і претензій не було. За пару літ картина змінилася кардинально. На виробничій площадці виросли нові корпуси, збудували чотири чотириквартирні будинки котеджного типу. Найголовніше інше − сформувався трудовий колектив, що забезпечував виконання виробничої програми. На той час головною продукцією кушницького філіалу були корабельні двері. Їх поставляли на всі кораблебудівельні заводи Радянського Союзу: від Владивостока −до Сєвєродвінська. За місяць у Кушниці виготовляли до 600-700 дверей на надводні і підводні судна як для пасажирського, так і військового морських флотів. З часом освоїли і нові види продукції − різного виду мебель, кухні, зокрема, товари народного споживання.
Про те, наскільки потужно розвивався філіал Ужгородського мехзаводу і який у ньому бачили потенціал, засвідчить такий красномовний факт: у кінці 1984 року був виданий наказ профільного міністра про прийняття Програми на повний розвиток заводу із 1985 до 2005 року. По розрахунковій програмі у 2005 році на Кушницькому заводі повинно було бути працюючих 1051 чоловік.
Це був надзвичайно сильний імпульс для економічного і соціального розвитку краю. Один із небагатьох прикладів, що це підтверджують: із Керецьок до Кушниці проклали газопровід трубою діаметром 273 мм, хоча для потреб підприємства цілком вистачало 109-ки. Але більша діаметром магістраль відкривала реальну перспетиву газифікації, окрім Кушниці, також і Лисичова, Броньки і Сухої:
− Кушницькій середній школі у той час, −згадує Петро Федорович Ціцей, − наше підприємство подарувало комп’ютерний клас. Це був перший такий комплекс у районі.
За цими скупими рядками – цілий пласт життя не тільки П.Ф. Ціцея, його сім’ї, але й Кушниці та довколишніх населених пунктів.
Його дружина Марія Михайлівна по-своєму на те дивиться. Молода жінка інколи тижнями не бачила чоловіка − такого місяця не пам’ятає, щоб не був у відрядженні, а скільки вже командировочних приймали самі, − то вже не перелічити. Дехто із проектантів бував стільки раз, що був як рідний. В одного такого дружина і народила в Кушниці.
… Добрим словом згадує Петро Федорович тих, з ким доводилося ділити тогочасні будні і свята − начальника транспортної дільниці Д. В. Штефка, постачальника В.В. Будула, майстра будівельної дільниці О.В. Фанту. А І.І. Пітра, В.В. Батрин та М.І. Кюкало здобули вищу освіту за рахунок підприємства.
Повертаючись думками у ті роки, на день свого 60-ліття, яке Петро Федорович відсвяткував цього тижня, згадує тільки про хороше. А нині тішиться із щастя доньок − Світлани і Тетяни, їх сімей, чотирьох онуків. А ще по-особливому гордий, що старшому із них передалися дідусеві гени − оволодіває воротарським мистецтвом.