Версія для друку Версія для друку

ДРУГА МОЛОДІСТЬ ЧЕРЕЗ ПІВВІКУ ІСТОРІЇ. Іршавський завод продтоварів святкує 50-річчя із дня заснування

Виноградна лоза в минулому і в сьогоденні стала своєрідною ліаною, що в рості єднала протиріччя волокон історії і природи Іршавщини.

Земля, клімат значної частини території району тяжіють до виноробних сусідів – Виноградівщини, Берегівщини, Мукачівщини. Особливості перебування краю в напівколоніальній залежності, глуха провінційність мислення дрібних землевласників, відсутність крупних земельних магнатів створили за сторіччя глухий закут на межі кількох жупанатів Австро-Угорської імперії, в аграрному секторі якого із рослинництва культивувалися лише жито, кукурудза і картопля.

Не надто змінило цю тенденцію і двадцятиріччя у складі буржуазної Чехословаччини.

В 1945 році в Іршавському районі було всього 5 гектарів виноградників. Через п’ять років, як свідчить один із документів направлених в центральні партійно-державні органи України, датований 18 травня 1951 року (цитуємо мовою оригіналу) «Для закладки новых плантаций  виноградников, маточников и школки в области поднято 533 га плантажа. Больше всего поднято плантажа в колхозах Береговского. Севлюшского, Ужгородского, Мукачевского и Иршавского округов.

Посажено новых виноградников 196 га, или 218 % плана 1951 г., в том чесле 73 га в горных округах, где ранее виноград не культивировался…».

В 1963 році районна газета писала про обробіток у колгоспах 200 гектарів винограду.

Сама природа Іршавщини визначила ці землі чудово пристосованими для виноградарства і садівництва.

Сьогодні можна спокійно говорити про реальне відродження виноробами тієї слави, що здобули колись і яка опиралася на закладені попередніми поколіннями основи.

З чого починається слава вина? Джерел багато. Це і сорт винограду і технологія виготовлення, зрештою – душа і талант винороба, любов і натхнення, вкладені ним у кожну краплю цього нектару життя. І все ж, найперше, із землі, клімату. Помірність активних температур створює ідеальні умови для вегетації і дозрівання винограду, що в основному і обумовлює незмінний успіх наших виноградників та виноробів.

Геологічна будова наших земель ніби спеціально підібрана, підлаштована так, щоб живити, плекати коріння виноградної лози. А Бог не поскупився на розум і працелюбність тих людей, хто цю землю обробляє і вирощує на ній сонячні грона.

У зв’язку з інтенсивним розвитком садівництва і виноградництва у другій половині п’ятдесятих років минулого століття в народногосподарському комплексі Іршавщини назріла настійна необхідність будівництва в районі заводу, який би переробляв місцевий виноград. Стала пристойною його урожайність – більше 40 центнерів з гектара при значних площах.

Назріле питання влада вирішувала в стилі того часу, підходів і методів. Варто зауважити, що зведення Іршавського виноробного заводу кардинальним чином, як ніяке інше потім новозбудоване промислове підприємство, позначилося на етно-соціальній  структурі районного центру. Архітектори та голови села та райвиконкому разом із партійно-господарськими органами погодили місце розташування майбутнього об’єкта – в південно-західній частині села Іршава. Для цього вольовим рішенням перенесли базар і відселили ромів, які там проживали, в сусіднє Собатино.

Строки підпирали – виноградники почали щедро плодоносити. Тож паралельно із розбивкою основних корпусів заводу вирішили негайно звести тимчасові приміщення для переробки сировини.

Як згадує очевидець – одна із перших робітниць підприємства Ю.Ф.Меренич, перший камінь на будівництві винзаводу заклали 15 травня далекого 1959 року. В дуже стислі строки – за чотири місяці – бо вже перший виноград завод прийняв 21 вересня того ж року – було встановлене обладнання на тимчасовій площадці: приймальний бункер для винограду, стікач, прес, насос, чан та інше.

Ті роки увібрали і поєднали в себе інколи несумісні речі, вчинки, події і плановість економіки, непідробний життєвий і виробничий ентузіазм, шалений темп життя і бажання скоротити реальні строки виконання норм у роботі. Виноград на переробку підвозили в бочкорах, ящиках, кошах і корзинах. За п’ять тижнів прийняли 270 тонн тугих і соковитих грон. Це був виноград сорту «Ізабелла», з якого виготовили вино «Ізабелла столова».

Атмосферу, умови того часу цілком може передати такий штрих: неординарний винпункт, що діяв паралельно із будівництвом заводу, мав управлінську контору вдома у В.Бровдія. А між тим, нове будівництво, а відтак і новий завод дали роботу десяткам жителів Іршави, Ільниці, Лози та інших сусідніх населених пунктів.

На перших порах виконання будівельних робіт директором було призначено С.Ю.Бобика, якого згодом замінив на цій посаді І.М.Юрина. Особистість Івана Михайловича потребує окремої і особливої сторінки не тільки в історії окремо взятого промислового підприємства – виноробного заводу, але й розвитку району в цілому. На той час недавній учасник Великої Вітчизняної війни, фронтовик, орденоносець, комуніст, людина із врівноваженим характером, тверезо мисляча, через специфіку продукції, що її виробляє підприємство, мала силу силенних зв’язків із потрібними людьми в усіх ешелонах влади в Радянському Союзі, аж до найвищих. Він очолив завод за часів розквіту влади Микити Сергійовича Хрущова, а передав штурвал правління своєму  наступнику І.С.Завидняку в 1992 році на зорі незалежної України. Переживши при цьому по життю та на постах державних самого Микиту Сергійовича, його наступника Л.І.Брежнєва та ще двох-трьох генсеків – Ю.В.Андропова, К.І.Черненка і М.С.Горбачова.

До речі, з двома із них його доля тісно перепліталася. Свого часу серед господарсько-радянської номенклатури району побутувала чи то легенда чи то міф: одного разу в Чопі очікуючи поки вагони переставлять із широкої радянської колії на вузьку – європейську, – походжаючи пероном перед зустрічно-проводжаючою місцевою елітою, генсек ЦК КПСС Л.І. Брежнєв несподівано спитав: «А где этот? –  маленький директор большого завода.» Він мав на увазі саме І.М.Юрину. Менше ніж за півгодини доставлений вертольотом, Іван Михайлович, тис руку глибоко поважному Леоніду Іллічу.

Ну, а за правління великого перебудовника М.С.Горбачова з його лигачовською антиалкогольною кампанією в другій половині 1980-х років, винзаводу мало чи не довелося порізати дорогоцінне обладнання на металобрухт. Обійшлося, правда, «фасадним» перейменування у Іршавський завод продовольчих товарів.

В радянський період економічних відносин та й тепер також благополуччя і розвиток підприємства залежить від вдало вибудованої лінії стосунків із вищестоящою організаційною структурою. На перших порах завод підпорядковувався Львівському раднаргоспу, а пізніше, на рівні області, перейшов до Закарпатського садвингрому під керівництвом гендиректора М.М.Григорьєва. Микола Миколайович добре знав і галузь, і підприємство – будучи директором Мукачівського радгосп-заводу, опікувався і роботою Іршавського винпункту.

 

Саме з виробничим об’єднанням Закарпатський садвинпром пов’язана вся подальша піввікова історія цього іршавського заводу. В ній були всі етапи: від початкового – переробки винограду на дешевий і не презентабельний виноматеріал –  до завоювання своєї ніші на споживчому ринку із визнаними марками та здобутими медалями. За цими медалями непростий шлях становлення колективу, розв’язання складних завдань технологічного характеру, вибудова виробничо-партнерських зв’язків від колгоспно-радгоспних виноградних плантацій, своєчасного збирання урожаю, доставки, переробки, зберігання, купажування, до кросування готової продукції серед аналогічних конкурентних товарів, вивчення попиту і формування власних прийнятних пропозицій. Безумовно, що першу скрипку в цьому оркестрі не можна віддати колективу та його визнаним виноробам – начальнику виробничого цеху І.Ю. Коцану, інженерам-технологам Е. І. Лутак, завідуючим лабораторією Е.І.Ваш, Е.М.Куруц, заступнику директора Ю.Д. Боднарю, головному інженеру В.Г. Лендєл. А на перших порах вина розробляли головний інженер-винороб Леонід Савон, бригадир Іван Вовканич, працівники Іван Поляк, Марія Петрик, Юлія Меренич, Ганна Коростіль та інші. В подальшому в 60-ті роки – Валентина Лендєл, Прасков’я Матішинець, Анатолій Чередніченко, Володимир Ємельяненко, Євгенія Чередніченко, Євгенія Ваш, Юрій Вашкеба, Петро Овсак, Йосип Коровський, Іван Коцан, Єлизавета Лутак, Марія Урста, Ярослав Голиш, Іван Попович. Вагомий внесок в роботу підприємства внесли Р.А. Орос, В.І. Ковач, В.П. Боїшко.

Якщо мова зайшла про виноробів, то пальму першості у цій справі слід віддати розробникам брендової марки заводу – вина «Іршавського»: виробляли його із сорту винограду «Ноа» за авторською технологією провідних спеціалістів виробничого об’єднання Закарпатсадвинпром – головного інженера Е.А. Міхайлянца, зав. лабораторією Г.Г. Нестеренко, зав. вирробництвом Л.Ф. Ситнікової, інженера-технолога Д.Ф.Герман, інженера-хіміка Н.Ф. Томчаній і М.І. Горобченка та ін. Але багато хто і в першу чергу саме керівництво Іршавського винзаводу твердо переконане, що настільки потужно і своєрідно не зазвучали б, як піднесені поетичні звуки, аромати іршавського вина, якби їм не протежували такі визнані авторитети цієї справи на Закарпатті, Україні та на міжнародних вино-коньячних форумах як В.М.Гісем та Міхальянц. Саме вони впродовж останніх десятиліть гідно відстоювали, протежували і по-доброму просували на ринку, виставках-продажах, на конкурсах високу марку.

Історія Іршавського заводу продовольчих товарів має свій літопис злетів і падінь і, чого гріха таїти, навіть занепаду. Був період, коли його намагалися пустити під ніж, і не виключно, що район мав би ще одну руїну на місці колишнього багатопрофільного господарства.

Навесні 1963 року завод був повністю готовий до випуску продукції із урожаю винограду в обсягах 5 тисяч тонн та з потенційною  місткістю до 1 мільйона декалітрів виноматеріалів. Того ж сезону було перероблено 500 тонн. Підприємство звели в регіоні, де бачили перспективу розвитку переробної галузі. Паралельно нарощувалася сировинна база. Вже через десяток літ – в сезон

1972 року тут досягли піку своєї виробничої потужності – прийняли від господарств Ірщавщини 12 тисяч тонн виноградних  грон. Крім основного виноробничого цеха на заводі повноцінно діяли такі структурні підрозділи: цех переробки яблук, консервний цех, лінія розливу міцних вин – 3000 пляшок за годину, цех витримки коньячних спиртів та інші.

… Радянський Союз був країною суцільного дефіциту. Якщо титанічними зусиллями народу партія розв’язувала яке-небудь одне насущне питання, неодмінно – прорив стався в іншому. Одним із таких було забезпечення продовольством. Тому майже абсолютно всі промислові підприємства – від кількадесят працюючих робітників до гігантів-монополістів – мали свої підсобні підприємства. Не став у цьому ряду виключенням і Іршавський винзавод. Вирізнявся він хіба що успішністю в цьому плані – теплиця і невелика свиноферма цілком могли зійти за показові. Та й взагалі все підприємство завжди утримувалося в зразковому стані. І стосувалося це не тільки лабораторії, виробничого обладнання, цехів, але й прилеглої території. Вона мала не тільки належну до санітарних норм чистоту, але кількагектарна площа належним чином засаджена як декоративними, так і плодовими деревами й кущами: ялиною звичайною, ялиною сріблястою, катальпою, сакурою, яблунями, вишнями, черешнями, горіхами, сливами, грушами, березою, липою, каштаном, виноградом і.т.д. Як складовий компонент такого підходу у поєднанні з ідеологічним навантаженням була алея трудової слави. Завод мав не тільки чим – відмінною продукцією, – але і ким гордитися. Своїми людьми – самовідданими трудівниками. Невеликий трудовий колектив – не більше сотні працюючих – мав кілька орденоносців, що в «період розвиненого соціалізму» було не аби що: І.І.Вовканич – бригадир винцеха, П.А.Матішинець – завлабораторії, кавалери орденів трудової слави ІІІ ступеня, Ю.І.Вашкеба – бригадир винцеха – кавалер ордена Леніна, І.М.Юрина – директор завода – нагороджений орденом трудового Червоного прапора, Почесними грамотами Міністерства сільського господарства УРСР та Укрсадвинпрому, заступника директора Ю.Д. Боднаря.

Люди цього підприємства завжди були в пошані, бо випускали продукцію якісну і таку, що користувалася підвищеним попитом.

Трохи змістили акцент  щодо попиту об’єктивні обставини, про які вже згадувалося вище. Під час всесоюзної антиалкогольної кампанії не тільки винищували гектари плодоносних виноградних плантацій, в тому числі в іршавських колгоспах, але було прийнято рішення побудувати консервний цех і ліквідувати цех витримки коньячних спиртів, які підприємство поставляло на Ужгородський коньячний завод. Змінили також назву на – Іршавський завод продовольчих товарів. Таким чином, він увійшов до складу виробничих підприємств Держагропрому Української РСР і безпосередньо Іршавському агропромисловому об’єднанню. Що в свою чергу не могло не позначитися на профільній діяльності. Офіційно на перший план вийшла продукція консервації – соки, салати, варення, маринади та інше.

І це при тому, що був напрацьований чималий досвід у виноробстві. Вироблялися такі вина «Ізабелла столова», «Гроно Закарпаття», «Ізабелла десертна», «Альмінська долина» та «Іршавське сортове десертне». А ще – виноматеріали із європейських сортів на марочні вина.

Промислова переробка винограду Ізабелла і Ноа проходила на лініях безперервної дії в дві, а то і в три зміни. Деякі виноматеріали одержували із Алжиру, Іспанії, Португалії, Франції. На базі підприємства неодноразово проводились дегустації вин із спеціалістами-виноробами. То була своєрідна школа майстерності, яка дозволяла займатися високоякісним виробництвом. Це підтверджують і завойовані нашим фірмовим вином «Іршавським» цілий ряд медалей різного ґатунку. І це заслуга всього колективу. Але до цього слід додати, що наші успіхи у створенні вин, добрим, досвідченим і щедрим у їх успішному просуванні, на вчасну і цінну пораду завжди не був скупим для нас головний інженер об’єднання «Закарпатський садвинпром» Едуард Армаїсович Міхайлянц.

Через ряд труднощів різноманітного характеру завод практично не функціонував із 2006 до 2011 року. Цей період, можна цілком кваліфікувати як найбільш критичний у історії підприємства. Без перебільшення існувала ймовірність реального зникнення заводу як такого.

З будь-якої ситуації є вихід. Тим більше, він можливий, якщо колеги і друзі підставляють плече допомоги. Такою знаковою особою для всіх, хто вболіває серцем за долю одного із найстаріших підприємств району, став голова об‘єднання «Закарпатсадвинпром» та директор Ужгородського коньячного заводу Володимир Васильович Гісем.

Так уже співпало, що Іршавський завод продтоварів очолив досвідчений господарник, який до того керував багаторічним його партнером по господарській діяльності ТзОВ «Колос» Валерій Васильович Симканич. Доклав чимало зусиль, щоб реанімувати роботу вин заводу і нинішній голова райдержадміністрації В.В.Ковбаско. Розроблена спільно стратегія і тактика дій, а потім і успішна їх реалізація дала свої плоди. Минулий сезон став багато в чому символічним і знаковим.

Завод запрацював як профільне підприємство – переробляв виноград від радгосп-заводу «Берегівський» і радгоспу «Великолазський». Крім того, понад 130 тонн солодких грон закуплено від населення. З економічної сторони для ПАТ «Іршавський завод продтоварів» це не є визначальним. Тут діє більше морально-психологічний та іміджевий фактор. Ми даємо про себе знати жителям району як про давнього і надійного партнера. До цього, є плюсом хіба що фінансова оплата селянам за здану продукцію. Минулої осені, після кількарічної перерви, запрацював Іршавський завод продовольчих товарів, більш відомий серед населення – як винзавод. І саме В. В. Ковбаско домігся згоди директора Ужгородського коньячного заводу В.В. Гісема, щоб приймали виноград і від населення. Від 340 господарів було закуплено 136 тонн винограду і вчасно виплачено цим сім’ям 250 тисяч гривень.

Європейські знані будинки вин, їх марки налічують нерідко по кілька сотень років. І вони зазнавали у своїй історії різних періодів. Престиж їх марки – іршавської, і нашої, звичайно, не порівняти, але і ми, як і вони, маємо справу з вином, що як жива істота. Тож започатковане п’ятдесят років тому життя ми повинні продовжувати.

 

Директори

Іршавського виноробного заводу – Іршавського заводу продовольчих товарів

1963 – 2013 роки:

Степан Юрійович

Бобик,

Іван Михайлович

Юрина,

Іван Степанович

Завидняк,

Іван Іванович

Мошкола,

Валерій Васильович

Симканич.

Ваш отзыв

Ваш коментар