Версія для друку Версія для друку

99 ВЕЛИКОДНІВ 100-РІЧНОГО ДОЧИНЦЯ

99 освячених пасок з’їв на своєму сторічному віку кушничанин Петро Іванович Дочинець. Перший Великдень, що запав у пам’ять, найімовірніше припадає на 1921-й рік.

Як розказує Петро Іванович, він був у восьмирічному чи десятирічному віці і це була перша паска, яку освячував батько, що повернувся із далеких країв після поневіряння фронтами Першої світової війни, країнами  зруйнованої Європи.

Ми ведемо розмову з Петром Івановичем за столом сучасної кухні і він, вільно кинувши кистю руки, показує крізь прочинені двері, далі через присьбу-сторнац на сусідній город: “Там, вперше на сусідському городі православний священик освячував паски”. (За даними істориків, зокрема директора районного історико-краєзнавчого музею Андрія Світлинця,  це найімовірніше міг бути о. Георгій Полончак із Приборжавського, хіротонований і направлений тогоріч   на служіння у Кушницю). Петро Іванович ніби бачить перед собою дідика, вуйковів − за плечима в яких у веретах чи у великих довгих тканих рушниках по пасці. Тогочасні паски, демонструє руками, в діаметрі як возове колесо, а висоту правицею відміряє над дубовим лакованим столом не менше, як тридцять-сорок сантиметрів. На тому сусідському городі православні кушничани святили мабуть не одну паску, священики − православний із уніатським не “штимовалися”, − тож селянська хижа служила за храм. На якийсь Великдень і забрів був олень, що і згадує Петро Дочинець, як один із дитячих диво-спогадів.

Так вже сталося, що прожив життя у п’яти різних державах, і тільки українські чиновники примудрилися зістарити  Петра Івановича на 2 місяці, видаючи у 2002 році йому паспорт, записали дату народження  26 квітня 1913 року, а не в червні, як насправді. Тому й приймав офіційні поздоровлення раніше – від голови райдержадміністрації В.В. Ковбаска та голови райради С.В. Сухана.

Нянько Петра Івановича був майстром на все село − будував хати. А взагалі рід їх походить   із Сараєва. Саме звідти у XIX столітті на нашу Верховину  прийшли три брати −  серед них і дід Петра Івановича. Возили коломазь, мастилигу, дьоготь − змащувати колеса возів, − та так і залишилися: скрипаль Михайло у Приборжавському, Іван − у Кушниці, а Петро − у Березниках. Іван згодом став найбільшим кушницьким газдом − мав сад, виноград, воли, коні. Хоча сам  із заможної родини, але оженився в листопаді 1937-го року Петро на бідній Марії Баран. Няньо дав йому в часть 4 вівці, барана і корову. Молодий чоловік ще докупив 6 овець − то стало 10.

Рік у жидів проробив з кіньми, а тоді собі купив двох: одного за 300, іншого  за 400 корун, бо дуже вигнані, вироблені були.

На запитання, як’ ся змагав так? Петро Іванович відповідає:

− Я не знав, як’ ся двері не відкривають, не закривають у буфет. Женився вже після служби у кавалерійському полку. І дотепер ще Петро Іванович у подробицях згадує свої “уланські” роки, − офіцерів, казарми, уроки  виїздки, а найбільше, все-таки, коней. Коні були його слабістю, тобто пристрастю і силою водночас, − все життя. Аж поки мав здоров’я був біля них, а вони − біля нього: так і виживали за різних режимів − чеського, мадярського, радянського.

Та не це згадується довгожителю. Із молодечим захватом Петро Дочинець розповідає, як водив за мадярів  Фанію та Чейзу до Довгого бейковати (ставити клеймо) та до чивдаря (жеребця). Очі у  нього світяться, коли в деталях розповідає, як Фанія  розмітувала бейкарів. А ще, як її записали в державний реєстр − як породисту.

Мадяри забрали його у кавалерійсьий полк. З ним пройшов через Україну аж на Дон − під село Луп’янка , де взимку 1942-1943 років відморозив  ноги і потрапив у італійський шпиталь, що скоріше за все і вберегло його, якщо не від вірної загибелі, то від ГУЛАГІвських таборів вже напевне. В госпіталі годували так, що  ледве вижив. Не легше стало, коли перед демобілізацією потрапив у резервний полк у Шопроні: чув за себе − бідуш-русин, їв паприку-левеш та спав у соломі. Поталанило − зустрів надпоручника Погоріляка, брат якого служиив греко-католицьким священиком у Ковач-рейті (Кушниці) і той взяв його в гий-га, щось схоже до відділу робітничого постачання, вантажити провізію і продукти.

− За шість тижнів, − каже Петро Іванович, − я міри собі не знав, так им’ся вкохав, як бик.

Потім приїхав лікар, оглянув його ноги і комісували: дали жолд, книжку, гроші, три буханки хліба  і відправили додому. В Мукачеві його зустрічав батько. Тут побачили і земляка Мигаля  Кюкала, що мало не  вмирав із голоду, після трудових таборів та дали йому буханець хліба.

Та не було спокійним життя у Петра Дочинця. Мусив раз на два тижні  їздити аж на Словаччину мелдоватися, голоситися. Окупаційна влада  постійно залучала його до різних робіт. Пам’ять Петра Івановича  вибірково чітка і ясна. Згадує як вивозили із села єврейську громаду. Збирали їх на молочарні − навпроти  бужні (синагоги),  де знаходиться нинішня пекарня. У повітрі ніби витало відчуття, що цю частину односельчан вивозять навічно, тож транспортуючи їхній крам, пожитки ті із кушничан, хто його відвантажував деякі дрібні речі забирали собі на пам’ять. Впалася така мала шкатулка і їздовому Петрові Дочинцю. Вже вдома роздивився: вона повна коштовностей, золота.

Почувши цю історію, наймолодша донька Марія, яка тепер дає раду із батьковим обійстям, лише весело посміхається, а сам Петро Іванович безжурно додає на її реакцію:

− Як прийшло, так і пішло: була файна шкатулка, доки  не перебирав хижу, ну, а той, що взяв − електричка’го вбила.

… Без коней Петро Дочинець ніколи не був. Купив і по війні. Вони ж його вберегли і від колгоспу. З ними потрапив і на трудогуж − вивезення лісу. Він та ще один кушничанин у Чонокському лісництві працювали. Набідувався й там. Спочатку збудували маштальні (стайні) для коней, а вже потім − гуртожитки їздовим.

Згодом, вже коли трудився в Кушницькому лісокомбінаті, у них у селі з’явився ветлікар.

− Малий, а цуравий, у воєнному  одязі – дає характеристику Івану Олександровичу Усанову Петро Іванович, з яким згодом подружився.

А ще з легкої руки цього колишнього фронтовика П.І. Дочинця направили на короткотермінові фельдшерські курси в 1961 році у Львівський зооветеренарний інститут, незважаючи на 2 класи його освіти у церковній школі. Це додало  до його любові до коней, багатої практики той мінімум знань, що дозволяв йому робити на цих тваринах навіть нескладні операції. Одну з таких згадує і не втомлюється переповідати: його лісокомбінатівською вантажівою терміново доправили на полонину Кук, де молодий жеребець загнав собі  під копито дерев’яну скалку. Видаливши  занозу, Петро Іванович з високогірного плато пустився самостійно на своїх біціглях.

− Нигдам’ся не пиловав заробляти гроші. А мавим їх доста. Віддавали ми їх, хто зичив, правда, лише у буфеті.

Коли вже мова зайшла про буфет, само по собі напросилося запитання про відносини довгожителя із спиртним.

− Я за своє життя лиш тричі був п’яний, щом’ся  не тямив і то не по своїй волі, − твердо каже Петро Іванович та й додає, − а не курив’им нигда.

Такі епізоди, як трохи перцю до страви, а сама та страва, як щоденний труд. Бо як не працюєш – то обходиш, дозираєш худобину; як сьогодні ти її нагодуєш, так вона завтра − тебе.

Було з Петром Івановичем і таке.

Привезли в лісокомбінат великовагових коней − дали їх Приймові і Батрину.

− Ті вивозили 5-7 кубометрів кругляка своїми, − ділиться минувшиною старий Дочинець, а я своїми малими − по три, чотири, п’ять. Прийшла платня: і мені, і їм − одинаково. Майстер сазав Батринові, що гнівався, твої коні вісім кілограм вівса на день їдять, а його − п’ять…

Марія Петрівна час від часу з’являючись за моєю спиною намагається переключити стрілку батькових спогадів на іншу колію, окрім тієї,  що веде до коней та їй це не завжди вдається. Навіть про живих та померлих молодших братів і сестер Петра Івановича −Юрія, Михайла, Марію, Івана, Ганну і Дмитра здається мовить з меншим ентузіазмом. Хіба про своїх рідних дітей − Ганну,Марію, Михайла − щедріше тішиться. Та й із чотирирічним правнуком Денісом, що приїхав із внучкою Мариною із Туреччини, не нарадується.

З ними і з внучатим зятем − інженером-будівельником  Селімом із Стамбула − Петро Іванович розділив цьогорічну 99-ту  Великодню паску. А якби в рідне гніздо Петра Івановича Дочинця злетілися всі діти: зяті та невістка, 7 внуків та 11 правнуків з сім’ями  та 8 праправнуків  з яких найменшому два, а найстаршому п’ятнадцять років, то майже довелося б  пекти для освячення таку паску, як та, що її першою в житті запам’ятав малим Петро Дочинець і яку тільки одну дерев’яною лопатою виймала його бабка з печі.

Ваш отзыв

Ваш коментар