Версія для друку Версія для друку

50 років – мисливець і рибалка

Недавно я зустрівся на озері готельно-ресторанного комплексу «Тиса» Іршавської райспоживспілки, де вже стало доброю традицією щороку проводити змагання з риболовлі, з цікавим співбесідником Петром Юрійовичем Пітрою з Білок. Він приїхав зі своїм старшим сином Юрком, вудочками та приготовленими наживками. Розговорилися і бесіда вийшла досить цікавою.
– Скажіть, Петре Юрійовичу, коли ви стали членом товариства мисливців та рибалок?
– Це було далекого 1971 року, коли працівники колгоспу «Верховина» села Загаття обрали мене своїм партійним секретарем і заступником голови колгоспу. Господарство на той час очолював досвідчений працівник сільського господарства Іван Іванович Галас.
50 років тому низовий колектив мисливців і рибалок в Загатті очолювала чудова, педантна, енергійна людина, палкий охоронець мисливських угідь, знавець фауни і флори, просто поважна людина Іван Михайлович Устич, батько відомих в області і районі керівників – синів Сергія, Василя та Івана.
Спочатку заява, а потім мене приймали в товариство мисливців та рибалок на загальних зборах первинної організації низового колективу. Тут були присутні досвідчені ветерани мисливства та рибальства: В.В. Повшик, В.В. Данканич, Ю. І. Лендєл, В.В. Манайло, І. І. Галас, І.А. Яцура, керівники Великодільського та Загатського лісництва.
Через місяць рішення низового колективу затвердили на президії районної організації УТМР, головою якої на той час був Михайло Іванович Павлишинець, голова районного народного суду, заступником голови президії був Петро Юрійович Ломага, ветеран мисливства Іршавщини.
Першим запитанням до мене було, чи усвідомлюю я, що це за людина – мисливець та рибалка. Моя відповідь була однозначна – це ті, хто люблять природу. Бо йдучи на полювання чи рибалку, людина отримує велике задоволення, а найголовніше – вона вчиться розуміти природу, бачити в ній добро.
Кожний вступаючий у члени товариства мав мати рушницю, документи на неї і вміти з нею поводитись.
Мені пощастило, бо батько, Юрій Юрійович, якраз напередодні одержав у премію двохствольну високоякісну безкуркову мисливську рушницю «ИЖ-57» від виставкому ВДНГ України.
Тому було до мене запитання і члена президії, начальника райвідділу міліції Василя Михайловича Ганчина. Це вони встановили дисципліну, порядність, чесність, традиції прийому в члени товариства. Щорічно проводились збори по здачі мисливського мінімуму, дотримання техніки безпеки і правил полювання.
– Петре Юрійовичу, а чи пам’ятаєте перше полювання?
– Так, звичайно! Здавна Загатський низовий колектив приймав на полювання і гостей з Іршави, Ужгорода. Це були в основному керівники різних рівнів. Спочатку я був загоничем (ганчаком). Почали з села Дешковиця і закінчували біля урочища Гат села Загаття. У засаді, крім наших мисливців, були керівники району: А. Й. Червінський, І.І. Ващинець, І.С. Вовканич, області – Ю.В. Ільницький та інші. Тут появився заяць і я не втримався, вистрелив. Та мої дроби полетіли не по зайцю, а по засаді. У перерві, за обідом, я одержав суворе попередження. Того ж дня таки була удача. Було вбито козулю. А щоб дати її начальству, сказали нам, що вона заразна (коростава). Її треба спалити.
– Петре Юрійович! А чи пам’ятаєте свій перший трофей?
– Так. Жили ми з дружиною Юстиною в Загатті, в Будинку спеціаліста. Це була неділя, і я спізнився на полювання. Йдучи вздовж ярку в напрямку с. Чорний Потік, побачив сплячого зайця. Звів рушницю, бах… Так я його вбив і віддав Михайлу Михайловичу Митровцію – директору райпромкомбінату. А другого зайця вбив під час обіду з плеча Андрія Васильовича Карабиньош – директор заготконтори і теж віддав йому.
Часто згадуються різні бувальщини. Був такий випадок, коли полювали на кабана в селі Климовиця в урочищі «Глибокий». На одній із куп сіна ночувала дика свиня і 11 маленьких поросят. Загонщик (ганчак) виліз на купу. Свиня піднялася і загонич пронісся на ній 50 метрів. Після цього він довго не міг прийти до тями.
У 1974 році, працюючи вже секретарем парткому колгоспу «За нове життя» с. Білки, в урочищі «Калило», біля криниці, де вода взимку тепла, а влітку холодна, бачу купається величезний дикий кабан. Що робити, бо відстав по ділу від бригади. Я зарядив рушницю і вистрелив. Поранений мною кабан стрімко побіг у засаду, де були Василь Ігнатко, Петро Симкович, Іван Романець та інші. Почалась стрілянина. Добив звіра Іван Ілліч Романець. Але учасники полювання вирішили, що кабан мій, бо першим в нього стріляв я.
Або такий випадок. Одного недільного дня пішов ловити рибу біля Великораковецького моста на річку Боржава. Закинув спінінг. І бачу, щось завадило на крючок. Думаю, що завадив за коріння верби (за корч). У цей час доярки колгоспу йшли на обіднє доїння корів у літній табір. Дивляться з перил моста, та ще кілька прохожих і кричать: «Петре Юрійовичу, у вас на гачку велика риба». Допоміг мені витягти з води Іван Зовдун, який теж рибалив неподалік. Зважили. Мерена виявилась 3,5 кілограмовою. Я став того року переможцем і рекордсменом. До того щороку володарем призу і рекордсменом був Федір Васильович Копа – голова низового товариства рибалок в Білках.
– А хто ще у Вашій родині мисливець та рибалка?
– Палким любителем ловлі риби був мій батько, Юрій Юрійович Пітра. У 1941-1948 рр. він ловив рибу на Тисі та Боржаві. У цей час у нашій сім’ї було скрутно, рибу продавав білецьким євреям, яких на той час проживало 1068 чоловік. Коли став ланковим по вирощуванню кукурудзи і інших культур, вздовж річки Боржава, де були землі його ланки, зробив заповідник, де добре почували себе зайці, фазани, кабани і риба. У зимовий період проводилась підгодівля звірів та птахів. Мисливці і рибалками стали, окрім мене, мої сини – Юрко, Петро та внуки.

Розмову записав Василь ШКІРЯ

Ваш отзыв

Ваш коментар