Версія для друку Версія для друку

«… для мене не буде перебільшення…»

Народився він восени. Сам про це писав: « І, мабуть, тому тепер я найбільше люблю стиглу, багату, золотисто – брунатну осінь». Помер навесні. Весни не любив. Писав про неї: « Як дивитися на білу смерть сніжних пелюсток?…Так заквітчували синяву неба і так скоро осипались у болото. Хоч і лишили по собі зав’язь…».
11 квітня 1994 року неповторна симфонія весни була затьмарена звісткою про смерть Юрія Івановича Станинця ( 05.09.1906 – 11.04.1994, письменника, який увійшов у літературу рідного краю в одночасі з В.Гренджою – Донським, Ю.Боршошем – Кум’ятським, Зореславом, М. Рошком, І.Колосом, І. Ірлявським, Ф. Потушняком, Марком Бараболею. Був вимогливим до творчості. Був благий і толерантний, але спалахував на неправду. «Юрій Іванович був чудовим усним оповідачем, його треба було вміти слухати. Говорим швидким, емоційним темпом, весь був перейнятий словами, що вимовляв… Говорячи, був увесь якийсь просвітлений й осяяний божественним світлом, після Ковніра, у часи підпілля греко-католицької церкви», – так про нього згадує відомий поет, лауреат Шевченківської премії, Петро Мідянка у своїй книзі «Срібна флейта срібної землі», яка вийшла у 2020 році.
Признаймося чесно, що мало хто взагалі знає про нього. Якби не Іван Ребрик, видавництво «Гражда», який з легкої руки Кирила Галаса (якому недавно могло б бути 100 років), то навряд чи й дізналися б ми про прозаїка, фольклориста, етнографа, теолога Ю.І.Станинця. Причин цьому було багато. Наталія Йосипівна Ребрик, кандидат філологічних наук, вважає, що в першу чергу тому, що Юрій Іванович за фахом був греко-католицьким священником, який «… так і не зрікся віри, за що був ще на початку ери радянської влади на Закарпатті грубо відсторонений від літературного процесу, а тому добра частина його творів ще й донині зберігається лише в рукописах».
Якщо письменник хоче щось сказати світові, то він це робить своїми творами. Їх у Ю.І. Станинця небагато виданих. Але їх смакуєш, як добре домашнє вино з власної винниці, вони пахнуть ружами і хризантемами, у них є те, до чого прагне твоя душа. Це повість «Юра Чорний» ( 1991 р.), роман «Сусіди» (2006 р.), вибрані твори «Червона йонатаночка» (2011 р.). Саме з останньої книжки все і почалося для нас.
Дух створення музею при школі витав давно. Власне, він був ще у самого Станинця, який при житті мріяв про нього. Хотів, щоб це зробив племінник у рідному Шарду. Не судилося. Було ще кілька порухів у цьому плані. Але сталося те, що сталося. Переломним став момент особистого знайомства з Н.Й. Ребрик, яка читала курс «Література рідного краю» слухачам курсів підвищення кваліфікації при Закарпатському інституту післядипломної освіти. Вона так розповідала про Станинця, що хотілося жити, хотілося бути на цій землі. Так про нього не вміє розповісти ніхто і до сьогодні! Наталія Йосипівна запропонувала презентувати видану «Червону йонатаночку» у Нижньоболотнянській школі.
Дякуючи долі, Богу, всім добрим людям, які нам допомагали, у квітні 2012 року літературний музей Юрія Станинця «Червона йонотаночка» було відкрито, а у липні ми отримали свідоцтво про реєстрацію. Нині музей живе повноцінним життям. Ми започаткували щорічні літературні зустрічі. Багато людей відвідали наш музей. Назву лише кілька: професор Микола Мушинка з дружиною Магдою, лауреати Шевченківської премії: письменник Мирослав Дочинець, поет Петро Мідянка, нині покійний поет з Приборжавського Іван Шмулига, журналіст з Виноградова Василь Горват, режисер і фотограф Омелян Коляджин, отці-василіяни з Малоберезнянського монастиря о. Лука та о. Франциск, педагоги шкіл Іршавщини.
«Він стоїть вище над нами на багато щаблів, і коли він не зрікся за стільки літ душевної свободи – вона наша.», – так писав поет Петро Скунць. Наступні рядки теж належать йому:
…Чи відшукаємо, чого шукаємо
В житті жорстокому..
Уже здавалося – немає Станиця
Тепер не знаємо, чи ми єсьмо.
Нам так важливо відчувати, що зараз, у момент розгубленості людства та страху перед пандемією, він поруч із нами. Промовляє до нас через твори, зміцнює духовно через проповіді, або просто дивиться на нас з високого карпатського неба.
27 років тому, 11 квітня 1994 року, теж, мабуть, був гарний день. Так само талпа (підошва) Боржавської долини, яку о. Юрій колись назвав благодатною, зеленіла в очікуванні весни. Поряд звично гули дзвони рідної церкви у Нижньому Шарду, а високі гори були ще з шапками снігу. Сині очка рясту тягнулися до сонечка, а жовта барва форзиції звеселяла сіру буденність. А ми просто помолимось за мертвих і живих, бо вони так чекають нашої молитви і нашого живого слова.

Наталія Половка,
директор, учительукраїнської мови та літератури, зарубіжної літератури Нижньоболотнянської гімназії Зарічанської сільської ради

Ваш отзыв

Ваш коментар