Версія для друку Версія для друку

Завдяки Антону Копинцю Кротон став українським Прометеєм

Цьогоріч Антону Копинцю виповнилося б 90 літ (про це писала газета «Нове життя» в попередньому номері). Він чимало міг зробити для літератури рідного краю, бо пласти його письма були щедрі, соковиті, наповнені глибоким змістом. Та доля вкрай малий відрізок часу викроїла цьому талановитому чоловікові. Він не прожив і 50 років.
Антон Михайлович, незважаючи на свою повсякденну зайнятість, неодноразово бував у оселі відомого білківського кукурудзовода, заслуженого працівника сільського господарства України, лауреата Державної премії Юрія Пітри, вів із ним задушевні розмови про роботу на землі, високі врожаї качанистої, депутатську діяльність (Ю.Ю. Пітра був депутатом Верховної Ради СРСР шістьох скликань – В.Ш.), радів за здобутки земляка. У сімейному архіві сина, Петра Юрійовича, зберігається чимало газетних публікацій, присвячених батькові. Вони вже стали історією. Тут можна почерпнути чимало цікавого для себе про життя простого сільського трудівника, який завдяки самовідданій праці добився таких успіхів (як тепер модно говорити – створив себе сам,був паном своєї волі і слугою своєї совісті).
Минулого понеділка Петро Пітра побував у редакції газети «Нове життя» і ми розпитали його про ті далекі незабутні події. Петру Юрійовичу є що згадати. Сподіваємося, вона припаде до серця всім, хто прочитає його. Тут відкриваються нові, маловідомі грані про життя письменника. 

– Антон Михайлович народився 1 лютого 1931 року в селі Імстичово в селянській родині, – розпочав свою розповідь Петро Юрійович. – Спочатку закінчив народну школу. Потім була семирічка у Великому Раківці. Середню освіту здобув у Білках. Зважаючи на те, що було сутужно із педагогічними кадрами, вчорашнього учня призначили вчителем Великораковецької семирічки, він заочно навчався і здобув спеціальну освіту в Ужгородському педучилищі.
У 1964 році закінчив Ужгородський державний університет. Працював вихователем дитячого будинку в гірському селі Нижні Ворота, потім у редакціях рахівської районної і обласної «Закарпатська правда», кореспондентом Закарпатського обласного комітету радіомовлення. Найбільше енергії і сил віддав телекомпанії в місті над Ужем, де завідував редакцією літературно – мистецьких передач. Це була його творча лабораторія, де мав можливість брати інтерв’ю у відомих письменників, художників, журналістів, співаків не тільки краю, а й усіх, хто приїжджав у місто над Ужем.
− Петре Юрійовичу! Письменник неодноразово побував у вашій білківській оселі, зустрічався із батьком. Що ви можете розповісти про нього?
− Антон Михайлович був дуже комунікабельною, начитаною і інтелігентною людиною, із ним можна було поговорити на різні теми. Добре розбирався в українській та світовій літературі. Особисто я знав його із середини 60-х років минулого століття. Працюючи в часописі «Закарпатська правда», а потім і на обласному радіо, він часто навідувався у Білки до батька, Юрія Юрійовича, брати інтерв’ю. Особливо подобалося піти в поле, зустрітися із колгоспниками, погомоніти з ними про роботу на землі, а також про сімейні проблеми. У домашньому архіві зберігається чимало його газетних публікацій. Писав він щиро, правдиво, від душі, ніколи не оминав гострі кути. Була в тих матеріалах і критика. А батько теж не скупився на слова, часто різав правду – матку, що, звісно, не подобалося районному начальству. Юрій Юрійович був людиною відвертою.
Як зіницю ока бережу збірки Антона Копинця «Моя весна», «Василина», «За тебе в тривозі», а також повість «Кротон» з дарчими надписами.
У 1964 році, навчаючись на п’ятому курсі історичного факультету Ужгородського державного університету, мене запросили на презентацію його збірки «Василина».
− Петре Юрійовичу! Вам часто доводилося спілкуватися із Антоном Михайловичем. Мене бере цікавість: про що ви говорили?
− Під час таких розмов він часто ділився враженнями про роботу в газеті, зустрічі з відомими особистостями краю, своїми планами на майбутнє. Він залучив мене до співпраці із газетою. Саме завдяки йому я був десятки літ постійним дописувачем газети та радіо, де на той час він працював. Може, і ця співдружність допомогла мені стати журналістом, працювати свого часу редактором свалявського радіомовлення.
Працюючи секретарем парткому колгоспу «За нове життя», я ще більше зблизився із Антоном Михайловичем. Він майже щороку приїздив на чергову річницю Дня села, свято Петра і Павла, готував матеріали про самодіяльний народний ансамбль «Кукурудзовод». Після закінчення урочистостей разом із телерадіооператором навідувалися до нас додому. Інколи А.Копинець брав із собою й дружину (на фото).
Скажу більше: якби не він, про нашого силача Івана Фірцака – Кротона мало хто б знав. Мені пригадується той період, коли він працював над книжкою, по крупинці збирав спогади про свого героя. Буваючи в Білках, письменник навідувався не лише до Кротона, а й до свого друга – Юрія Юрійовича. Батько із самого дитинства знав силача, годинами міг розповідати про нього. Адже вони виросли на одній вулиці, це – в присілку Телятинець. Антон Михайлович не просто слухав його оповіді, а й старанно записував їх. Здебільшого – олівцем. Тому й не дивно, що він одному з перших подарував батькові книгу про «Кротона», коли вона щойно побачила світ, із таким автографом: «Моєму хорошому другові, землякові, кращому товаришу Юрію Юрійовичу Пітрі від автора».
– Петре Юрійовичу! Що можете сказати із вершини прожитих і пережитих літ про постать автора «Кротона»?
− Повість Антона Копинця за зібраними матеріалами, фактажем та художньою майстерністю – унікальне для Закарпаття явище. Він був справжнім творцем!
Мені пощастило свого часу побувати в Ужгороді на квартирі Антона Михайловича, яка знаходилася на Набережній неподалік телерадіоцентру, де він працював. Відпочивали на балконі, який він переобладнав у кімнату. У цьому будинку мешкали також письменники Петро Скунць, Фелікс Кривін, Юрій Керекеш, Василь Вовчок та інші імениті члени Спілки, з якими він був у дружніх стосунках. Найбільше мене дивувало те, чому він не вступав до письменницької організації навіть тоді, коли відповідальним секретарем був наш земляк Юрій Мейгеш. Адже його поетичні збірки були варті цього, до того ж вийшла друком повість «Кротон».
− Пройшли роки і ви, напевне, вже знаєте, що стало йому перепоною аби поповнити письменницькі ряди?
− Авжеж, як на той час, коли панував комуністичний режим, причина була дуже вагома. Першою дізналася про це його дочка Надія. Вона знайшла і прочитала сховані після смерті батька щоденники. Виявляється, його біографія була «заплямована». Антон Михайлович постраждав від радянської влади за свою прихильність до вільної і незалежної України. За часів угорської окупації двічі побував у карцері, а під час радянської влади два роки відбував заслання в Архангельській області. Саме це й було основною перепоною вступу в письменницьку організацію.
Десять років тому разом із письменником Василем Ковачем спочатку завітали до рідної сестри Антона Михайловича, Ірини Михайлівни Галайда – Копинець, а потім уже втрьох відвідали сільський музей «Берегиня». Там побачили багатющий матеріал із життя і творчості родини Копинців. Це про Павла, Ірину і Терезку. Усі вони були талановитими співаками, музикантами, творцями. Антону Михайловичу в музеї присвячено найбільше місця. Привертають увагу твори, видані ще за його життя. За творчістю письменника проводяться різні вечори, конференції і диспути з участю літераторів, вчителів, учнів, жителів та гостей села.
У 2015 році у Білківському будинку культури проходила презентація книги Олександра Гавроша «У пошуках Івана Сили». На цій зустрічі побувала внучка Антона Копинця, Елінка Дегтярьова – Копинець, яка виступила і представила роман «Іван Сила на прізвисько «Кротон», автор Антон Копинець. Видання унікальне тим, що тут подано повну версію повісті про Івана Силу. Із рук Елінки я одержав щойно видану книжку,за що я їй гарно подякував.
− Петре Юрійовичу! Ви часто зустрічалися із Антоном Михайловичем. Скажіть, будь ласка, яким він був у житті?
− Насамперед дуже компанійською, веселою людиною. Його любили і поважали за жарти. Знаючи, що дружина старша на три роки, поміняв їй документи, щоб вони були ровесниками. Ще й день народження її з 13-го виправив на 14-те число. Уже важкохворим на рак, своє 50-річчя відзначив значно заздалегідь, щоб утерти носа долі…

Розмовляв Василь ШКІРЯ  

Ваш отзыв

Ваш коментар