Версія для друку Версія для друку

Родовід Івана Дешка із Дешковиці

Періодично в районній газеті «Нове життя» друкуються матеріали про відомих людей району.Переважно мова йде про вчителів, лікарів, підприємців, художників, співаків, письменників та інших.
Сьогодні хочеться розповісти про людину, яка все своє трудове життя пропрацювала на землі. Незважаючи на поважний вік, щодня знаходить собі роботу на своєму обійсті. Іван Дешко шанована і знана людина в Дешковиці, користується заслуженим авторитетом і повагою серед односільчан. Веде здоровий спосіб життя: не курить, не вживає спиртне. До нього прислухаються як дорослі так і молодь. Він кожному дасть пораду, його слово вагоме як наповнене сонцем виноградне гроно.
Народився Іван Олександрович 20 грудня 1932 року в сім’ї селян-бідняків. Коли йому виповнилося три роки, тато і мама поїхали на заробітки в Чехословацьку Республіку. Залишили його на дідуся і бабусю. Вони виховували його справжнім працелюбом, не цуратися роботи на землі, вчили тримати в дитячих руках і мотику, і граблі, і косу.
Хлопець закінчив початкову школу. Уже підлітком добре знався по господарству. Особливо йому подобалися коні. Вдень, коли мав вільний час, виганяв їх на пасовище «на ніч», а вранці забирав додому, бо завжди знаходилася якась робота.
У 1948 році, коли Іванові виповнилося шістнадцять літ, розпочалася колективізація. Жителі Броду теж вирішили не відставати і організували в селі колективне господарство, яке назвали «Зірка». Не роздумуючи, Іван Дешко одним із перших подав заяву в колгосп. Так почала писатися його трудова біографія.
На той час в урочищі Горбок розгорнули будівництво ферми та інших тваринницьких приміщень. За їх спорудження взялися самі колгоспники. Там утримували 60 бичків і 15 пар коней. В господарстві вони були для проведення сільськогосподарських робіт. Треба було звозити з поля кукурудзу, картоплю, сіно, солому, ходили в ліс по дрова, вручну впорядковували сільські дороги. Іван Дешко завжди був серед тих, хто власними руками будував нове життя.
У ті часи зародилася ідея дешковицькі пагорби перетворити у виноградні плантації. Селяни вручну перекопували землю, саджали чубуки на глибину більше півметра, вносили органічні доброва, поливали водою з відер. І їх важка робота не пішла намарно: через кілька років там уже красувалися сонячні грона.
− Робота була не з легких, однак майже не оплачувана. Не повірите: ми працювали за трудодні. А за трудодень платили всього десять копійок. Як стимул – керівництво колгоспу нагороджувало передовиків колгоспного виробництва грамотами та подяками. Ця традиція продовжувалася довго – аж до розвалу колишнього СРСР. у мене тих грамот он скільки! – посміхається ветеран.
У 1951 році Івана Дешка призвали на строкову службу в армію. Потрапив у будівельні війська. Служив у Мурманській області в місті Кандалакша чотири роки. Зводили казарми та будинки для офіцерів. Знаходячись на армійській службі, показав себе дисциплінованим солдатом, чемно і добросовісно виконував службові обов’язки. І це не залишилося непоміченим для керівництва військової частини. Спочатку його призначили командиром відділення, потім надали у короткострокову відпустку. 

− Радості не було меж, − згадує тепер ветеран. − Побачивши у військовій формі, знайомі повсюдно вітали мене, на згадку фотографувалися, просили приміряти кашкет. Подовгу роздивлялися солдатські нагороди. Уроки фізкультури не пропадали намарно, дітей ще із-за шкільної парти готували до служби в армії. У селі майже не було такого хлопця, який би відмовлявся від служби в армії. Дівчата теж закохувалися найперше в тих, хто відслужив солдатську службу, вважали їх фізично здоровими, придатними для життя.
Іван Олександрович дотепер згадує про подію, яка сталася в армії. Одного вечора у будинку, де проживали офіцери, прогримів постріл. Потім – другий. Виявилося, що то офіцер вистрілив у дружину, а в цей час з другого боку будинку вибіг офіцер. Той і його поцілив, а сам накивав п’ятами. Миттєво прибуло керівництво військової частини. Командир роти дав Івану завдання затримати вбивцю. Переодягнувшись у цивільне, солдати кинулися навздогін. Офіцера, який скоїв злочин, вдалося затримати в поїзді. Скоро на його руках клацнули кайданки. Хлопці здали його правоохоронним органам.
Того ж вечора у роту навідався командир і сказав, хто відслужив армійську службу, щоб швиденько збиралися і вже сьогодні поїдуть додому. Серед них був і Іван Дешко. Хлопців швидко відправили на залізничний вокзал. Солдати, звісно, раділи такому блискавичному ходу подій, але їм не виплатили гроші. А то були надзвичайно скрутні часи. Та командир виявився напрочуд порядною людиною: зарплату надіслали поштою прямо додому.
Демобілізувавшись, Іван пішов працювати в колгосп їздовим. Ця робота йому припала до душі, бо присвятив їй все своє подальше життя. То були часи, коли ще техніки не було, майже всі роботи виконувалися вручну з допомогою коней: орали, сіяли, вивозили на поля органічні добрива, доставляли з поля зерно, солому, урожай слив, яблук, винограду. У Івана завжди були в порядку коні, підвода, плуг, борона. І бригадир, і ланкова були ним задоволені, на його адресу говорили тільки добрі слова. А голова правління колгоспу Василь Іванович Зан, щоб відзначити робітника, у нагороду дав йому молодих коней, нового воза і батіг. Завжди ставив його в приклад іншим.
І.О.Дешко майже все своє трудове життя віддав роботі на землі. Його трудовий стаж складає 65 років. Тільки, коли чоловікові виповнилося 85, продав коней. І дуже сумував за ними. Бо вони йому приносили і хліб і до хліба.
− Часто по допомогу до мене зверталися і жителі села, – згадує ветеран. – Особливо восени і весною – я був надзвичайно затребуваним, майже нарозхват.
Незважаючи на поважний вік, продовжує працювати вдома по господарству. Крім городніх культур – картоплі, кукурудзи, помідорів, часнику, цибулі,столових буряків, моркви, петрушки займається вирощуванням винограду. Наразі має 150 кущів різних сортів. Вони немов доповнюють один одного, завжди радують щедрим урожаєм.
На питання: чи сумує за тими часами – коротко відповів:
− Люди почали відвикати від роботи на землі. Куди поділися ті корови, які були в нашому господарстві? Люди теж не поспішають вирощувати худобу на продаж. Сільське господарство, буду відвертим, поволі починає занепадати. Сумно дивитися на те, що молоді люди покидають рідні домівки, а їдуть працювати на заробітки в Польщу, Чехію, Італію, Іспанію... Українців повно і в Америці, Канаді... Треба, щоб наші земляки не їхали на заробітки за тридев’ять земель, а працювали вдома. Тут їх батьки, діти, тут їх коріння.
Іван Олександрович дякує Богу, що дає йому ще здоров’я, сили, що він може ще щось допомогти сім’ї. Разом із дружиною (уже покійною) виростили і виховали п’ятеро дітей. Наразі є 9 внуків і 13 правнуків. Їм теж він бажає щастя, наснаги і оптимізму, щоб продовжували його родовід.

Михайло ЛОМАГА,
с. Брід

Прокоментуй!

Ваш коментар

*