Версія для друку Версія для друку

Закарпатське село: особливості просторового розвитку. Перспектива чи занепад?

У 60-их роках минулого століття з’являються нові типи громадських споруд, (типові проєкти розробили в московських і київських галузевих проєктних інститутах), зв’язаних із системою обслуговування населення: правління колгоспу, восьмирічні школи, дитсадки, сільські будинки культури. Як правило, розташовувались вони поблизу історично сформованих центрів сіл. Генплани великих закарпатських селищ, в яких, крім центральних садиб колгоспів з тваринницькими фермами, розміщувалися подекуди консервні цехи, чи переробні підприємства лісового господарства, або філіали союзних підприємств з цехами, де працювали жителі робітничих селищ, розробляються у Києві, Львові та Ужгороді. Треба відзначити, що виконані вони були на професійному рівні. В цих генпланах обов’язково був розділ «Екологія». В нижній частині села на окремій ділянці обов’язково були запроєктовані типові очисні споруди. Однак, відсутність коштів позбавляла можливості комплексно реалізувати забудову громадських центрів сіл. Певної (моральної) шкоди сільській забудові завдало створення показових сіл в кожній прикордонній області республік СРСР. Бо мізерні кошти, які Держбуд виділяв для тієї чи іншої області, значною мірою осідали в цих радгоспних селах, які мали служити вітриною соціалізму, куди за досвідом возили цілі делегації.
В колгоспах соціальне будівництво фінансувалось за рахунок господарств та банківських кредитів. Для невеликих неперспективних сіл, кошти на нове будівництво виділялись менше.
В той же час, в Україні, крім перспективних сіл, були і неперспективні села, які згідно містобудівного законодавства залишилися недофінансовані: для ремонту доріг, магазинів, дитсадків. Така політика призвела до стагнації і вимирання малих сіл в Україні.
Хоч на Закарпатті населених пунктів, де є менше 500 жителів, не багато, бо ж як і для міст, в колгоспах-мільйонерах були ліміти на соціальні вкладення. Райвиконкоми ділили ці кошти по селах – розпорошуючи їх по довгобудах. Сільські населені пункти мали свій бюджет, у якму не вистачало коштів на асфальтування і ремонт не лише центральної площі, але й тротуарів.
Також у нових центрах перспективних (кущових) сіл планувалося розмістити весь соціально-культурний побут селища (2-3 поверхове житло для вчителів, лікарів та сільської інтелігенції), в т. ч, і котельні та водопровід, каналізацію, очисні споруди, спортивні майданчики, бо ж якщо розтягнути цю інфраструктуру, то експертиза проєкту робила зауваження спеціалістам про перевищення кошторису будівництва окремих об’єктів навіть на 10%. І проєкт доводилося «здешевлювати», замінюючи дорогі оздоблювальні матеріали на дешевші та інше.
На початку 70-их рр., у нас, на Закарпатті, село Білки, в якому був колгосп-мільйонер «За нове життя», за рішенням Закарпатського обкому КПУ та облвиконкому було визначено експериментально-показовим. Голова колгоспу П.Ю.Білинець запропонував на загальних зборах селян програму генеральної забудови та розвитку села за рахунок дольової участі всіх сільських виробничих організацій. Найбільша доля належала колгоспу. Генеральний план, а також проєкти середньої школи, дитячого комбінату, відділення зв’язку, адмінбудинок сільради, поліклініки на 350 відвідувачів за зміну, проєкт благоустрою центру як складові системи обслуговування населення у складі громадського центру були розроблені в Закарпатській філії інституту «Діпроміст» в Ужгороді. Звичайно, такі проєкти легше було фінансувати і будувати.
На відміну від подібних сіл України і Росії, де будівництво велося, як правило, на вільних територіях із панельних елементів, у Білках фактично проводилася реконструкція центру. Але архітектори зіткнулися з багатьма проблемами, зокрема, не секрет, що тоді в архітектуру втручалась ідеологія. Ну, скажімо, вважалося великим гріхом, щоб діти бачили, як батьки ходять до церкви.
– Перед районним начальством треба було відстоювати ідею розміщення школи близько до центру, − згадує один із авторів проекту, архітектор Г. Попов. – Керівництво села і вирішило знести раніше закриту малу реформаторську церкву, а на її місці побудувати поліклініку.
І все ж реалізація проєкту показового села Білки дала й певні позитивні результати. Річ у тім, що залучені до комплексної забудови замовники в особі колгоспів-мільйонерів чи лісокомбінатів частково самі будували житло і громадські споруди, за новими, часто індивідуальними проєктами.
До прикладу, візьмемо селище Тересва на Тячівщині. Тут місцевий ДОК спорудив дитсадок на 320 місць, поліклініку на 350 відвідувачів, будинки на 100 квартир з черепичною покрівлею. Однак варто звернути увагу на те, що за скупим переліком цих об’єктів відкривається якість, добротність і краса, використання народних традицій. Особливо це стосується дитсадка, починаючи від огорожі, і закінчуючи черепичною покрівлею і мозаїкою на стінах. На кошти ДОКУ розроблено інтер’єри, перероблено типовий проект. Для виконання робіт по оздобленню споруд були запрошені художники, скульптори і архітектори. Замовники вболівали за споруди, як за свої власні, співпрацювали з архітекторами і конструкторами. Слід додати, що ці новобудови зведені на місці старих хат, тобто в умовах реконструкції селища. Тут же і поруч торговельний центр.
Тересву можна назвати одним з позитивних прикладів забудови робітничих селищ .
Невдалим прикладом, на мій погляд, може бути забудова мікрорайона в селищі Солотвино цього ж району поблизу автомагістралі Ужгород – Рахів. Той факт, що поруч за панельними дев'яти – і п’ятиповерховими цегляними будинками виросли хліви, курники, гаражі, говорить само за себе. Для сіл і селищ Закарпаття неприйнятні зразки за якими споруджуються міські квартали. У нас найбільш раціональна малоповерхова забудова. У гармонії з нею охайні двори, квітники, садки, виноградні логуші, чепурні огорожі. Перголи тут були ведучим декоративним елементом будинку.
Зважаючи на те, що за темпами будівництва Закарпатська область була на останніх місцях в Україні, поступили вказівками зверху, з Києва щодо збільшення темпів будівництва саме за рахунок панельного будівництва, і з введенням у дію у Мукачеві панельного комбінату фактично перестали виділяти кошти на ремонт і реконструкцію цегельних заводів на Закарпатті, ставлячи проєктантам і будівельникам завдання вводити не менше 60 % панельного житла з постійним повтором однієї блок-секції, і менше 40 % будівництва житла із цегли. Це не лише надзвичайно нудна забудова, але й з холодними стінами. Навіть в Угорщині чи Чехословаччині панельні заводи випускали не лише блок-секції, але і окремі елементи будівлі, а це дозволяло робити з десяток варіантів фасаду.
Однак, пізніше в ринкових умовах, коли держава перестала бути замовником і фінансувати будівництва, панельні заводи швидко стали банкротами, а їхній конвеєр став без замовлення металобрухтом.
Щоб не казали про застійні 80-ті роки, однак працьовиті закарпатці не лише працювали на полях і підсобних промислах у колгоспах, але й на присадибних ділянках у саморобних з поліетилену теплицях вирощували ранні овочі і продавали їх на ринках обласних центрів України. Іршавська районна влада вела боротьбу з так званими нетрудовими доходами. Загони міліції привселюдно руйнували теплиці в с. Заріччя та інших рівнинних селах Закарпаття, руйнуючи зародки підприємництва. Закарпатці шукали добре оплачувану роботу і за межами Закарпаття на сезонних роботах у колгоспах у східних областях України та Прибалтійських республіках на будівництвах та лісорозробках Росії і зароблені кошти привозили і вкладали в житло для себе і своїх дітей.
Тож і не дивно, що Закарпаття було вітриною радянського способу життя, і румуни, які приїжджали із – за Тиси, з Сигота Мараморошського, коли відкрили прикордонні переходи, хвалили Радянський Союз і ганили пошепки свого Чаушеску за введений ним режим економіі, бо села в Румунії, в післявоєнний період майже не розвивалися, бо всі кошти були кинуті на будівництво промисловості і міських поселень Румунії.

Василь Гецко,
член спілки архітекторів України

Прокоментуй!

Ваш коментар

*