Версія для друку Версія для друку

Закарпатське село: особливості просторового розвитку. Перспектива чи занепад?

Від давнини – до сьогодення
Ще за доби Австро- Угорщини місцеві селяни знали ціну родючим землям, і забудова в гірських та передгірських районах велась на пагорбах, а на луках вирощували хліб насущний. Будівельними матеріалами служили: камінь, дерево і глина, а пізніше і вапно.
Система розселення почала формуватися багато століть тому і була зв’язана з виробничою сферою Австро-Угорщини. Села розбудовувалися на базі окремих локальних поселень.
В 1766р.був виданий імператорський маніфест про проведення на території Угорщини т.з. урбаріальної регуляції. Маніфест вступив у силу в 1772-1774 р.р. Згідно з новим положенням, поміщик повинен був забезпечити селян садибою і земельним наділом. Уже після1778 р., коли вийшло цісарське розпорядження Йосипа II про контрактацію: оселі з хуторів, які були розміщувані поодиноко, «стягували» в долину, формуючи за німецькими стандартами сільські поселення на Закарпатті, де кожному двору виділялася земля.
Вже на початку ХХ століття була сформована система обслуговування населення у вигляді громадського центру селища. Архітектурними домінантами там виступали дерев’яні або кам’яні церкви різних конфесій, побудовані на пагорбах у комплексі з приходською школою, фарою, спорудою нотарського уряду та жандармською управою. Поблизу розміщувалась корчма, млин і кузня.
За часів входження Підкарпатської Русі до складу Чехословацької Республіки регіональна система розселення трохи переформувалася і була зв’язана з виробничою системою новоутвореної держави.
За двадцятиліття зусиллями чехословацької держави в нашому краї відбулися колосальні зміни в усіх сферах суспільного буття. Уряд намагався модернізувати відсталу економіку, підняти рівень життя населення та вкладав у розвиток регіону значно більше коштів, ніж вилучав податками.
Слід визнати, що закладені саме у часи Чехословацької Республіки основи суспільної демократії, громадської толерантності та соціальної культури, попри наступні 75 літ вихолощення, й сьогодні вигідно вирізняють Закарпаття на загальноукраїнському тлі.
На державні кошти в кущових селах будувались амбулаторії, школи та спортивні майданчики, пошти, розвивалась кооперація, а це піднімало існуючу систему обслуговування населення на вищий рівень.
В містах і селах при будівництві і розширенні існуючих цехів чи заводів на кошти підприємців зводились також і невеликі житлові квартали, впритул до вже існуючих.
Вони вміщували від чотирьох до десяти одно- або двоповерхових будинків, разом з окремими громадськими спорудами. Такі, приміром, були зведені в Солотвині Тячівського району, Хусті, Рахові, Сваляві, Іршаві.
Треба відзначити не лише достатні функціональні зручності для проживання робітників, а за своєю архітектурою чеські будівлі, можливо, кращі за подібні споруди, зведені для італійських чи німецьких робітників, у робітничих кварталах у цих країн. В окремих гірських селах Закарпаття житло для працівників лісової галузі будували з фахверкових (фермових дерев’яних конструкцій). Це одноповерхові, дво- і триквартирні будинки з пічним опаленням.
Як відомо, монастирі і церкви Закарпаття з давніх часів були центрами духовної культури. Пам’ятники дерев’яної церковної архітектури, власне, є одними з найцінніших сторінок народного мистецтва, яке розвивалось тут в безпосередньому зв’язку з архітектурою інших народів: чехів, угорців, румунів, словаків − наших сусідів не лише по колишній австро-угорській метрополії.
Кам’яні сакральні споруди теж гідно репрезентують край у всій своєрідності та складності його історії. До найдавніших і найцікавіших у художньому плані пам’яток слід віднести в першу чергу храм Святої Анни в передмісті Ужгорода − Горянську ротонду (9-12 ст.).
На відміну від смерекових хат, у гірських районах, де дерев’яні бруси горизонтально укладувалися в стіну, у фахверкових конструкціях із брусів зроблений лише каркас. Ферма заповнена цегляною кладкою під розшивку швів і несла не лише фізичне навантаження, але й була декоративним елементом. Якщо розглядати народне житло, яке зводилось у 30-х роках 20ст., то в гірських районах переважали, отже, оселі з дерева, а в низинних – із саману. Виразність забудови зв’язана з використанням різних архітектурних деталей, їх кольоровому вирішенні і фактури обробки фасадів залежно від району проживання русинів-українців, угорців, словаків, швабів та інших. У різних районах по-своєму вирішуються форми вхідних воріт, огорожі чи колодязя. Виростають нові кам’яні храми, а окремі дерев’яні храми потрапляють у скансени Чехословаччини.
Забудова міст і сіл реалізується згідно ефективного містобудівельного законодавства. Крім того, значна увага приділяється збереженню природного середовища. Укріплення берегів річок, будівництво мостів і лісових доріг, − все це здійснювалося чеськими інженерами на науковій основі. До прикладу, австрійська фірма, яка купила в 1930 р.землі зі стиглим буковим лісом у гірській місцевості на Іршавщині (с. Кушниця), побудувала тут канатну дорогу (шодронь) з урочищ Синяк і Ожиняний для доставки лісу на нижній склад до вузькоколійки.
Вирубані ділянки лісу вже через рік засаджували молодими саджанцями.
Нові часи – новий стиль?
Входження Закарпаття в лоно СРСР, орієнтація на схід, колективізація значно вплинули на забудову сіл у 50-их роках 20 ст.
Були націоналізовані церковні землі та споруди, житла священників (фари) стали колгоспними конторами. Боротьба з релігією, а пізніше войовничий атеїзм, призвели до руйнування дерев’яних церков, значна частина яких складала архітектурно-художню цінність, − все це в сукупності призвело до погіршення архітектурно-художнього рівня історично сформованої забудови.
Насильницька ліквідація греко-католицької церкви та широка антирелігійна кампанія тільки на Закарпатті спричинила до знищення 26 дерев’яних та 32 мурованих церков (з 1945 по 1985 рр.).
До прикладу, «об’єднання вірників» в с. Кушниця призвело спочатку до закриття греко-католицької церкви і передачі її «об’єднаним вірникам», себто православним. За пропозицією директора школи сільська рада зібрала сільські сходини, де вирішила передати школі безкоштовно недобудовану православну церкву, яку у 1955 р. розібрали і з її цегли добудували шкільні приміщення, необхідні для відкриття середньої школи.
Також в с. Кушниця (пустуючу без прихожан) єврейську синагогу спочатку перетворили під сільський клуб, а пізніше передали для спортивної зали школи.
Усі міста Закарпаття, а також десятки сіл мають у своєму складі історичні центри. Серед селищ можна виділити такі: Колочава Міжгірського, Кольчино Мукачівського, Довге Іршавського, Середнє Ужгородського районів та ін.
Шляхи їх порятунку від наступу невблаганного тиску урбанізації та глобалізації, інших цивілізаційних викликів, які несуть тотальну уніфікацію і дегуманізацію навколишнього середовища були непростими.
За часів СРСР поняття про єдину систему розселення теоретично базувалось на тезах Ф. Енгельса про злиття міста і села в соціальному суспільстві. У це поняття включалося також раціональне використання ресурсного потенціалу країни і збереження, поліпшення природного середовища.
На основі зростання продуктивності праці, одночасно б вирішувалось завдання зближення, злиття міських і сільських поселень, добиваючись вирівнювання рівня виробництва, умов праці, рівня життя.
Як відомо, вже в 60-их роках 20-го ст. завдяки натхненній праці наших краян, державних інвестицій в окремі галузі виробництва та частковим кадровим забезпеченням спеціалістами, Закарпаття славилось своїми досягненнями в галузі сільського господарства та лісової промисловості. Проголошений лозунг: «посадити в області сто тисяч гектарів садів і виноградників» був виконаний вже через десять років, в 70-их роках 20ст. Нарешті настав час зменшити вирубку лісу, щоб зберегти його для прийдешніх поколінь. Треба було узаконити розрахункову лісосіку. І керівництву області вдалося переконати комісію науковців з Москви, очолювану академіком Анучином, врятувати лісове багатство Карпат в 1961р.
Передовики виробництва, а це ланкові, бригадири, доярки і голови колгоспів та лісоруби нагороджувались високими урядовими нагородами. Про них знала вся країна. В цей час активно відбувався обмін досвідом не лише в межах України, але й з братніми соціалістичними країнами та їх прикордонними областями. В будівельній галузі на Закарпатті почали зводити індивідуальні будинки з мансардними поверхами, почали застосовувати декоративні штукатурки: як кольорові, так і чорно-білі з оздобленням під бучарду. А висока якість оздоблення місцевими умільцями огорож, фронтонів, веранд – всі ці новинки швидко поширювались на території України.
Так закарпатські села стали вітриною соціалізму в СРСР. Тож і не дивно, що керівництво Української РСР та СРСР були гостями в передових колгоспах-мільйонерах. Так, Микита Хрущов неодноразово бував на кукурудзяних полях Героя соціалістичної праці Ганни Ладані у с. Великі Лучки. І був прибічником квадратно-гніздового способу сівби кукурудзи.
А тепер погляньмо на ідилічну картину: біля дороги цвітуть сади, а за селом − доглянуті колгоспні поля, через які на сотні кілометрів проходить високовольтна електролінія «Мир», через яку експортується електроенергія в країни соцтабору. Ця картинка, а ще вівчарі з трембітами на полонині та бокораші, які сплавляють бокори в долину р. Тиси, були рекламними заставками в кіножурналах про возз’єднане Закарпаття. Однак, крім досягнень, були і упущення.
Наприкінці липня 1968 р. у складі урядової делегації, що вела переговори з керівництвом Президії ЦК КПЧ (під час подій в ЧССР), у прикордонному місті Чієрна над Тісоу Закарпаття відвідав Голова Ради Міністрів СРСР О.М.Косигін. Він попросив першого секретаря Закарпатського обкому КПУ Юрія Ільницького ознайомити його з економічною ситуацією на прикладі Ужгородського району. О.М. Косигін був приємно вражений, проїжджаючи автомобілем з м. Чоп до Перечинського району, доглянутими полями, засадженими тютюном та кукурудзою, милувався і радів нашим сільським хатам та заасфальтованою дорогою. Жваво цікавився станом справ у колгоспах області.
Як згадує Юрій Ільницький: «Гостя дуже зацікавили наші села. Дороги, порядок та чистота на подвір’ях. Він запитав, чи не буду я заперечувати, якщо відрядять на Закарпаття компетентних у плануванні, проєктуванні, будівництві людей, щоб ті подивились, і доки він працює на цій посаді, саме так перебудували Підмосков’я. Я погодився».
Через деякий час в нашу область приїхали з Москви семеро науковців-архітекторів, проєктантів. Із закарпатськими архітекторами і будівельниками московські гості кілька днів вивчали закарпатський досвід, їздили по селах..
Повернувшись із поїздки, науковці сказали: «Мы видели, что закарпатские села хорошие. Но мы пойдем другим путем: Подмосковье надо перестраивать не с кирпичём, а индустриальным методом, с применением железобетона». (Юрій Ільницький. Спомини із прожитого і пережитого. Вид. «Мистецька лінія», Ужгород 2007.С154.155).
Одначе ця поїздка не була безплідна і дала пізніше свій результат для підйому сільського господарства та покращення життєвих умов на селі. ЦК КП України та в союзних республіках прийняли постанову, в результаті якої створення показових сіл в кожній прикордонній області республік СРСР по одному екземпляру почали проєктувати і забудовувати експериментально − показові села.

Початок. – Закінчення у наступному номері
Василь ГЕЦКО,
архітектор м. Ужгород.

Прокоментуй!

Ваш коментар

*