Версія для друку Версія для друку

«Володимиру Петровичу, ти нам потрібен…»

Навіть серед земляків із Приборжавського, ровесників, із яких, до речі, не так уже й багато лишилося у селі, знають, що Володимир Петрович Куло пройшов у свій час горнило війни в Афганістані. Роки дають про себе знати, тож і до рідних навідується вже рідше. Під час одного із таких приїздів при скорботній нагоді при розмові довелося згадати його бойові будні.
Наступне 15 лютого цього року стало чудовою нагодою, аби Володимир Петрович розповів деякі факти свого бойового шляху.
Біографія В.П.Куло помітно відрізняється від тих представників Іршавщини, які у переважній своїй більшості потрапили у пекло афганської війни юними рядовими строковиками. Його досвід, бачення і підходи мають набагато ширший світоглядний діапазон і водночас не є відірваними від тих страшних реалій.
Володимир Петрович має і чималий досвід організаційної роботи у ветеранському рухові. Впродовж десятків років він працює заступником голови Закарпатської обласної організації ветеранів України. 

– Володимире Петровичу, як ви стали авіатором? Коли вперше зародилася думка про це? Чи не стало випадково поштовхом до цього армійське минуле вашого батька в чехословацькій армії?
– Ні, це було не так. Я випадково потрапив служити в авіацію. І там мене призначили стрілком-радистом на бомбардувальника. Я погодився, пройшов комісію. Тоді було масштабне скорочення військ, особливо в авіації. Літали недовго, мало. Я закінчив спеціальну школу. Після неї поступив у Вище військове штурманське училище в Челябінську. Це було спонтанно.
– А складно було оволодівати професією штурмана після закінчення сільської школи?
– Дуже тяжко було. Тим більше, що я дуже погано вчився у школі. У мене були хороші оцінки з історії та фізики. Ось фізика мене врятувала. А штурман має добре знати геометрію, тригонометрію, всі ці кути. А я це знав слабо. Тому там мені допомогли, особливо старшина, який літав у чехословацьких військах. І був ще військовий стрілок-радист на «ТБ-4». Він мені сказав: «Ти із Закарпатської області, маєш 10 класів освіти. Ти що? Не освоїш кабіну літака? Не освоїш локаційні засоби? Не освоїш шасі? Освоїш! Я тебе на 2 місяці звільняю від роботи з прибирання території, а ти будеш займатися біометрією, тригонометрією. За 2 місяці я вивчив, що треба було і здав екзамени.
– Наскільки я знаю, Володимире Петровичу, ви стали першим авіатором у Приборжавському. Це вже потім за вами послідували брати Скундзяки, Павлище, Гринюк та Ісак?
– Вони – цивільні авіатори.
– Як ви пройшли армійський шлях і потрапили до обмеженого контингенту радянських військ Афганістані?
– На той час у 1986 році я був секретар партійного комітету полку. Полк ішов. Мені вже можна було йти на пенсію. Та керівництво нашого полка й дивізії сказало: «Володимире Петровичу, ти нам там потрібен». Пройди комісію, як усі. І там тобі буде ще одна посада – офіцер бойового управління.
– Що входило в компетенцію такого офіцера?
– Наведення наших літаків на повітряні й ракетні цілі у нашій південній зоні. Я вже служив у авіаційному полку винищувачів.
– А які території входили у південну зону?
– Кіровоградська, Дніпропетровська та Запорізька області.
– Коли Вас відправили в Афганістан, пам’ятаєте свої перші враження від цієї країни, людей, від обстановки, що була в обмеженому контингенті?
– Справа в тому, що я вже почитав літературу та був ознайомлений із ситуацією у штабі нашої повітряної армії в Києві. Навіть деякі слова знав. Нам показали карту. Окремі питання нам розповідали: про релігію, гроші, провінції, населення, яке там проживає. На той час це була військова таємниця. А тепер в цьому ніякої таємниці нема. А тоді нас добре підготували, і я вже відповідно готував своїх підлеглих. Особливо льотчиків. Мені розповіли, я записав чи знайшов у енциклопедії. Словом, я вже був підготовлений. Перше враження : там весь час тривали обстріли нашої військової повітряної бази Баграм.
– Скільки ви там прослужили?
– Там я прослужив 14 місяців. Ми туди зайшли всім полком. Всіх зібрали, особливо льотчиків та техніків. Моральні, ділові й професійні якості оцінювала спеціальна комісія. У нашому полку були 62 пілоти. Комісія відібрала лише 40, у тому числі все керівництво полку – командир, заступники, штурман, начальник штабу, начальник політичного відділу, начальник ВОТП, начальник парашутно-десантної служби. В ескадрильях були нюанси. Навіть деякі льотчики, що приїхали до нас після служби в Групі радянських військ у Німеччині, по моральних і ділових якостях не пройшли.
– Володимире Петровичу, у вас була «літаюча» посада? Так?
– Ні. У 1964 році я потрапив у аварію. Наш літак загорівся над Кавказьким хребтом. Ми всі вистрибнули. Я отримав травми. Після цього для мене та ще двох професійні польоти стали неможливі. Це був жовтень 1964 року. Після цього я не літав професійно.
– Які речі вам запам’яталися за ті 14 місяців? Епізоди бойові чи які-небудь складнощі?
– Складнощі весь час були. Я не лише за себе переживав, але й за пілотів. У 1987 році збили нашого командира полку. Коли йшли на бойове завдання – наносити удари в районі Кандагара. А там з боку Пакистану пустили велику ракету. І вона потрапила нашому командиру у задню напівсферу. Літак розвалився, а пілот катапультувався. Коли все стало ясно, то весь полк, особливо льотчики, здійняли ґвалт. Мовляв, я туди лечу, все там знищу. Наше керівництво заспокоїло, мовивши, що ми зараз нанесемо удар. Це правильно буде? Там уже займається його порятунком спеціальна служба. На вертольотах спецназівці, десантники тощо. І його врятували. А якби ми спонтанно прийняли рішення про помсту, то могли і його знищити.
– Чим вам запам’яталися будні поза бойовими вильотами, безпосередньо на землі?
– В основному клімат. Я там погано спав. Весь час мені снилися дощі. А саме дощів там і не було.
І просто мрієш, коли потрапиш вже додому. Запам’яталося, коли йшов уночі з командного пункту полку. В зоні, яку контролюють ми і наші союзники, мене намагалися взяти в полон. Довелося відбиватися. Це запам’яталося. По наводці чи як, не знаю, але тим займалася наша контррозвідка. Я не знаю толком, хто напав. Я лише відбивався. Кликав на допомогу. Прийшла десантура. Із нашого містечка. Пішки. А це було заборонено пішки ходити. Бо там прострілювалось і смертники ходили. Вони порушили правила перебування там. І я порушив. Ось так мені і треба.
Щасливо закінчилося. Та десантура їх порозкидала, але і я не дався. У мене була граната. Я б не дався живим. Пощастило...
– А чи залишились у вас які-небудь сувеніри з Афганістану?
– Тоді все було заборонено вивозити. Годували добре. Із заміною одягу проблем не виникало. Радянський Союз і народне господарство дуже втратили, бо війна є війна. Кому війна, а кому мати рідна.
– Ви народилися у гірському краї. Чи є якісь своєрідні характерні риси для закарпатців і для афганців?
– Є. У нас у горах ми не помічаємо ні в Приборжавському, ні в Довгому. Піднімешся над рівнем Боржави на 100-200 метрів – уже важко дихати. У Закарпатті то не відчувається, а там відразу чути, бо там гори. Лісів дуже мало. Одні кам’яні гори. Там 400 метрів над рівнем моря відчуваєш задуху. Повітря чисте, але дихати важко.
– Чи було спілкування з місцевим цивільним населенням?
– Було. Коли потрібно було роздати допомогу. Особливо борошно, хліб, сіль. В деякі села, – кишлаки возили і роздавали. Через наших туркменів, узбеків, перекладачів. Наше завдання – не війна, а допомога народу Афганістану. А вони на нас дивилися з усмішкою. Діти все хапали з рук, особливо мило. Ми роздавали безкоштовно. І дуже цінували наші сірники. За «шваблики» можна було і сотню, і дві й три і 5 сотень афганів дістати. То присікалося від командира і до сержанта. Але знаходилися й офіцери, і прапорщики, і солдати, що міняли. І купували. Це було так на початку нашої каденції. А потім і з наркотиками багато було проблем.
Сувенірів не маю. Взяв я кілька наших листівок, які ми розкидали. БетАБ – бетонна авіаційна бомба. Від 100 кілограм до тонни. Або там ФотАБи. Фотографічні авіаційні бомби. Були й інші бомби. А ВітАБ – ними накривали великі території – друкованими матеріалами пропагандистського характеру. «Мир». «Не треба воювати». І так далі, і тому подібне. Мирних ініціатив було дуже багато, але вони не виконувались. Ні афганцями, ні народною владою, ні повстанцями-моджахедами. Ми думаємо, що вже все, а по нас б’ють і б’ють.
– Ви згадували, що були там 14 місяців. Це стільки тривало відрядження чи інші причини послужили?
– Норма відрядження була рік. Але всяке буває. Прилітає полк ДОМНО, він нас міняв. А то Іркутськ, Бурятія. То Прибайкалля. Та їм треба місяць летіти на своєму ресурсі. А потім їх почнуть бомбити, а ресурси вибиваються. Авіаційному двигуну 100 годин нальоту дають, а потім комісія добавляє 50, наприклад, у нас деякі льотчики на чолі з командиром полка, начальником штабу за рік бойових дій робили 350-400 бойових вильотів. А ти сам знаєш, що МІГ-23 – корабель із змінною геометрією крила. Він злітає лише на форсажі. Форсаж – це витрата пального – 30-40 літрів у секунду. При форсажі двигун дуже багато використовує ресурсу. Полку треба перелетіти із Прибайкальського в Середньоазіатський військові округи, наприклад. З деякими перипетіями, бо там теж не можна порушувати установлений порядок: перехід повітряних суден північ-південь і схід-захід. Там є суворий регламент. Не можна на таких-то висотах чи над певними територіями. То все треба виконувати. Той полк запізнювався на півтора місяця. Вони прийшли нас міняти, але ще 2 тижні ми залишилися, щоб їх увести в курс справ. Просто переліт – це тяжко, а коли по тобі ще й б’ють. Це і психологічно важко.
– Коли повернулися у мирне життя, важко було адаптуватися?
– Я – той чоловік, який був психологічно підготовлений. А хто може від нормального ритму перейти до напруженого і навпаки. Кожен день вильоти, маса бомб, Бог його знає, який варіант бомбоозброєння, ракети ближнього ураження, ракети дального ураження, ракети повітряні, бомби само собою. Це весь час льотчик у напрузі. Деякі льотчики 2-3 тижні нормально відпочили, потім запили.
І довелося вживати інші заходи. Знову давати їм навантаження, щоб вони потихеньку відходили. Не можна, щоб різко. Бувало так, що деякі льотчики і протягом року не поверталися додому. Відрядження і все. Командира викликали в Туркестанський військовий округ на нараду спеціально їхав.
Я, наприклад, один раз віз тіло вбитого льотчика із сусідньої частини, то був казах. В Алма-Атинську область. Поїхав я, бо інші боялися. А це ще тиждень без відпочинку. Скільки буду, стільки буду. Я щасливо доставив його до Алма-Ати, передав тіло військкомату і його батькам, мене пригостили там білим м’ясом. І я полетів на Київ, на Ужгород. Побував у Кіровограді з сім’єю 5 днів. Мені просто пощастило. А було 35-40 льотчиків, яким треба було хоч трохи відпочити. А в них не було можливості.
Я тепер часто дзвоню в нашу афганську організацію в Кропивницький. А там як подивилися, яке ставлення до афганців... Таке-сяке. Наші хлопці зареєстрували свою організацію 190-го винищувального авіаційного полку. І на чолі цієї організації льотчик Недбальський. Перед Новим роком його вітав і спитав про справи. Вже половина тих пілотів, що у віці 28-40 років побували у Афганістані – вже померли. А техніки, офіцери рятувальної групи майже всі померли.
Тепер кожен виживає за рахунок свого ресурсу. В чому справа? П’янка, наркотики. Із 42 офіцерів, які були в Афганістані, 19 – уже померли. Ніхто не хоче займатися цим. А Недбальський каже: «Вернися хоч на місяць в Кіровоград, усе оплатимо».
Я відповів: «Не можу їхати туди, мені 80 років, займайтеся ви. Ти займайся своїм ділом, а я своїм, в мене тут сім’я, свої турботи».

Розмову вів
Михайло ІСАК.

Прокоментуй!

Ваш коментар

*