Версія для друку Версія для друку

Книжка, якій судилося довге життя…

Мова йде про документальну повість Антона Копинця «Кротон (Іван Сила)», яка побачила світ в ужгородському видавництві «Карпати» 1972 року. Значимість її полягає в тому, що вона написана із розповідей головного героя, відомого закарпатського богатиря, циркового атлета, чемпіона Чехословаччини з рукопашного бою та важкої атлетики Івана Фірцака-Кротона і побудована на фактичних матеріалах про нього. Мало хто тоді відав із земляків, що сину простого закарпатського бідняка аплодували в 64 країнах світу, ним захоплювалися в США, Бразилії, Канаді, Великобританії, Франції, Німеччині, Іспанії...
За життя письменника про книжку майже не згадували, хоча Антон Михайлович, як на ті часи, був досить відомим журналістом, а його вірші друкувалися на сторінках обласних газет, в альманахах «Радянське Закарпаття», «Карпати» та збірнику «Весняні мелодії». Відгуки про книжку свого часу написали журналіст Олександр Коробко («Легенда і правда поруч») і письменник Володимир Ладижець («Наш Іван Сила»), які були надруковані в обласних газетах відповідно «Молодь Закарпаття» і «Закарпатська правда».
Про Івана Фірцака, напевне, тодішня комуністична влада замовчувала тому, бо його старший син, Іван, вісім років відсидів у таборах за «український буржуазний націоналізм». У немилість, мабуть, потрапив і автор книжки, бо про неї згадали лише напередодні відзначення 100-річчя всесвітньо відомого силача. Але й це були в основному публікації про Кротона. Переконаний, що про Антона Михайловича обов’язково ще напишуть, перевидадуть його не тільки тепер уже славнозвісну повість, а й вірші, які побачили світ окремими збірками – «Моя весна», «Василина» та «За тебе в тривозі». До речі, переднє слово «І колосом, і голосом...» написав лауреат Шевченківської премії Петро Скунць.
Треба віддати належне і колишньому спортивному організатору багатьох хороших починань у районі Андрію Савку та журналісту Василю Гаджезі, які зробили вагомий вклад у відзначення ювілею Кротона. Саме завдяки їм у одному із київських видавництв було перевидано книжку Антона Копинця, і про неї вже заговорили на повен голос. До речі, тут було вміщено і відгуки про неї тих, хто знав і про автора, і про героя повісті. Вона одразу стала раритетом, бо із-за браку коштів вийшла мізерним тиражем. Крім того, Андрій Савко виступив організатором проведення обласних змагань з важкої атлетики на приз імені Івана Фірцака-Кротона.
Відрадно те, що і Антон Копинець, і Іван Фірцак-Кротон – наші земляки. Народилися вони в сусідніх селах – письменник в Імстичові, силач у Білках. Напевне, Антона Михайловича зацікавила доля Івана Федоровича, і він вирішив написати про нього те, що про себе говорив сам герой майбутньої книжки. А його розповіді були просто вражаючі. Не кожному в житті щастило зустрічатися з англійською королевою, перемагати на престижних змаганнях світового рівня. А саме це випало на долю простого сільського юнака.
Іван Фірцак, звісно, у своєму житті спілкувався із багатьма відомими журналістами, давав інтерв’ю славнозвісним радіокомпаніям, та щирість і відкритість земляка взяли верх. Перечитуючи сторінки повісті, вкотре доходиш висновку, що Антон Копинець вимогливо ставився до друкованого слова, намагався точно передати розповіді свого напрочуд цікавого співрозмовника. З усього видно, що зустрічалися вони часто, бо Антон Михайлович скрупульозно описує кожен епізод із життя славнозвісного земляка. Називає не тільки міста, де проходили бійцівські турніри, а й імена іменитих спортсменів, із ким доводилося змагатися.
Антон Копинець добре володів пером. Будучи школярем, дописував до обласних і всеукраїнських газет. Після закінчення семирічки у Великому Раківці, куди переїхали із Імстичова жити його батьки, продовжив навчання в Білківській середній школі. У Великий Раковець повернувся працювати вже вчителем. Тут з радістю сприйняли його не тільки учні і вчителі, а й батьки, бо знали його як талановитого юнака, який заявив про себе гарними поетичними текстами, які охоче вміщувала на своїх сторінках тодішня преса.
Спеціальну освіту здобув в Ужгородському педучилищі, а вищу – в Ужгородському державному університеті. Певний час трудився вихователем дитячого будинку в с. Нижні Ворота, потім запросили працювати на журналістську роботу в рахівську районну газету. Звідси життєва стежка повела його в Закарпатський обласний комітет радіомовлення, де завідував редакцією літературно-мистецьких передач. Це дало можливість розширити свій творчий діапазон. Тут познайомився із письменниками Михайлом Томчанієм, Федором Потушняком, Іваном Чендеєм, Василем Вовчком, Василем Коханом, Василем Попом. Така дружба, спілкування із молодими поетами і прозаїками дали можливість більш сповна заявити про себе, ще більше прикипіти до пера і написати щось вагоме. Зрештою, кожен письменник торує свою стежку у літературу, прагне бути не схожим на іншого.
Чому написав повість про Кротона, зізнався вже він після того, як книжка побачила світ: «... дні спливають бурхливо і швидко, мов ті весняні потоки. Вони відносять у забуття пам’ять про цікаву людину... Це й спонукало мене взятися за перо». Просто, зрозуміло і доступно. Краще не скажеш.
Тільки підступна хвороба не дала можливість реалізувати задумане. Серце талановитого письменника і журналіста перестало битися на 50 році життя...
Його доля склалася майже так, як доля героя його повісті Івана Кротона. Про нього заговорили тільки вже після смерті. Вивченням творчості Антона Копинця зайнявся відомий крайовий журналіст Олександр Гаврош. У газетній публікації «Книжка, яка зберегла для нас Кротона», він пише: «По суті повість («Кротон (Іван Сила») – В.Ш.) стала єдиним джерелом про життя відомого силача. Усі ті легенди, які кочують тепер із публікації в публікацію або передаються усно, взяті з книжки Антона Копинця. Вони навіть залишилися на тому рівні белетризації, а не реального факту, як би мало бути: тоді-то, там-то Кротон зробив таке-то. Достовірно зафіксованих біографічних фактів про дивовижні пригоди нашого земляка тепер не зустрічаємо. А що би ми нині розповідали про Івана Силу, якби не вийшла ця книжка? Антон Копинець зміфологізував Кротона. І зробив це талановито. Його повість цікава не тільки документальною основою, але й як літературний твір. Вона сучасна за формою: має невеликий обсяг і динамічний сюжет.»
А ще повість читається легко і невимушено. Вона досить інтригуюча, завжди чекаєш на щось цікаве і несподіване. Тут нема зайвих слів. Відчувається рука маститого письменника і талановитого журналіста. Кожна розповідь розгортається навколо якоїсь конкретної події, до якої так чи інакше причетний Кротон. І як подобає головному герою, він завжди виходить переможцем, йому усміхається фортуна. Радіємо за нього і ми – читачі. Книжка надихає на те, що кожен – господар своєї долі. Крім того, вона засвідчує, що А.Копинець був обдарованим педагогом, мудрим філософом, мав глибокі знання з історії і географії, широкий кругозір і високу ерудицію. У всіх, хто спілкувався з ним, залишились хороші спогади про нього.
У ці дні Антону Копинцю виповнилося б 90. Однак він так завчасно пішов у потойбічні світи... Залишилась тільки його творчість, яка ще довго нагадуватиме нам про талановитого Майстра.

Василь ШКІРЯ

Прокоментуй!

Ваш коментар

*