- Нове життя - https://nz-ir.com -

Ігор Берегій завжди жив по совісті, служив людям і громаді

Ігор Євгенович Берегій − людина поважного віку. Йому вже далеко за вісімдесят. Та є ще порох у порохівницях – дотепер очолює первинну організацію ветеранів м. Іршави. Часто його можна побачити на різних заходах, які проводяться в районі, виступає із діловими пропозиціями, порушує наболілі проблеми, допомагає їх вирішувати тим, хто цього потребує. А таких серед людей похилого віку чимало. Низька пенсія, високі тарифи на газ і електроенергію, не обійтися і без медикаментів, які надто дорого коштують. Під час пандемії спілкувався із ветеранами в основному по телефону. Не забуває привітати іменинників з днем народження, побажати міцного здоров’я, щастя і добра.
І.Є.Берегій – людина знана, авторитетна, відома широкому загалу, десятки літ віддав медичній справі району, допоміг врятувати не одне людське життя. Його трудовий стаж складає понад 50 років.
− Своє життя із ветеранською організацією пов’язав 2008 року, − розповідає він. − Я вже тоді був на заслуженому відпочинку. Співав у районному хорі ветеранів. Старостою цього небезвідомого колективу був Іван Іванович Цільо. Він і запропонував мені співпрацювати із ветеранськими організаціями міста і району. А в 2010 на зборах мене було обрано головою первинної організації міста. З тих пір і працюю у ветеранському осередку.
Дотепер продовжує співати в хорі. У теперішнього керівника колективу Оксани Сідор тільки хороші відгуки про нього. Любить порядок, дисципліну, ніколи не підведе. По домовленості із районною газетою «Нове життя» регулярно вітає на сторінках видання ювілярів, яким виповнилося 90 і більше років. Таких у місті десятки. А всього у міській ветеранській організації нараховується 1232 чоловік. Багато з них залучені до конкретних справ.
Крім того, він часто виступає із своїми публікаціями на сторінках районки, пише про тих, з ким колись доводилося працювати, радить, як в домашніх умовах вилікувати ту чи іншу хворобу. Адже, на його думку, багато залежить від самої людини. Здоров’я кожного в його руках.
Народився І.Є.Берегій у місті Іршаві далекого 1938 року. Навчався в середній школі. Після її закінчення вступив на навчання до Берегівського медичного училища. Вчився добре, був серед кращих студентів. Брав активну участь в громадському житті навчального закладу. Здобувши освіту, був направлений на роботу завідувачем фельдшерсько-акушерського пункту в с. Негрово.
− Я був тоді молодий, енергійний, у розквіті сил, − не без гордості згадує тепер ветеран. − Під час роботи доводилося приймати пологи не тільки на роботі, а часом і вдома чи прямо на підводі. А дороги тоді були розбиті, яма на ямі. Під час дощів, особливо у весняний чи осінній період, були одні калюжі. Я йшов на роботу здебільшого у гумових чоботах.
− Люди жартували, що мертвий би воскрес, добираючись в райцентр такою дорогою. Але ніхто на це не зважав. Працювати доводилося у надзвичайно важких умовах. Головне, щоб вчасно, на високому професійному рівні надати медичну допомогу.
Більше двох років довелося працювати Ігорю Євгеновичу у віддаленому селі. Потім перевівся в хірургічне відділення Ужгородської міської лікарні фельдшером- анастезистом .У 1960 році вступив на заочне відділення медичного факультету УжДУ. Цей період у його біографії запам’ятався тим, що до обласного центру з Іршави добирався на літаку, який тоді в народі називали «кукурудзяником». Автобус їхав тоді дві з половиною години, літак – 25-30 хвилин. Тільки квиток був значно дорожчий. Погано було й те, що його потрібно придбати за два-три дні наперед, і перед відправкою треба було заявити про себе на півгодини раніше. В Іршаві «кукурудзяник» приземлявся за містом, це урочище тепер називають Летище. А в студента обов’язково були з собою дві-три сумки, в яких мав одяг, взуття, продукти харчування, які брали із собою – хлопці і дівчата, наїдки готували самі. Перевага була в тому, що ти з вершини пташиного польоту, крізь вікно ілюмінатора, дивився на краєвиди Карпат. Мов на долоні, був перед тобою обласний центр, тоненькою смужечкою вилася річка Латориця, потопала у ранкових сонячних променях Іршава.
Звісно, хлопці й дівчата надавали перевагу літаку, бо це так було романтично! То були часи, коли мало в кого було проводове радіо, а про телевізор доводилося тільки мріяти. 
− Після закінчення вузу, − продовжує розмову Ігор Євгенович, − був направлений головним лікарем Залузької дільничної лікарні Мукачівського району. Доводилося працювати без вихідних, майже цілодобово. Із 1968 року стало трохи краще – лікарем-педіатром була направлена дружина Марія Михайлівна, теж, до речі, випускниця медичного факультету Ужгородського державного університету. Уже разом узялися за справу. На належному рівні налагодили лікувально-профілактичну роботу в дільничній лікарні, амбулаторії, колгоспному пологову будинку і фельдшерсько-акушерському пункті. Їх роботою була задоволена не лише громада села, а й районна влада, а також в облздороввідділі. І вже у 1970 році за хороші показники по організації охорони здоров’я дорослого населення та дітей, Залузька дільнична лікарня була нагороджена санітарним автотранспортом «Волга». Тепер уже не було проблем, як добратися до районного чи обласного центру.
Далі трудова біографія І.Є.Берегія продовжила писатися в Іршаві – він був переведений завідувачем «швидкої допомоги» і лікарем-статистом в районну лікарню. Довелося пройти шестимісячні курси по рентгендіагностиці в Київському інституті удосконалення лікарів. На новій посаді почав займатися рентгендіагностикою. Працюючи рентгенологом, сприяв терапевтам, хірургам, травматологам, педіатрам у встановленні діагнозу. На ранніх стадіях виявляв пухлини та інші захворювання легень, шлунково-кишкового тракту, кістково-м’язової системи, що давало можливість на ранніх стадіях їх лікувати. У 1983 році, після проходження удосконалення практики завідувачів терапевтичних відділень у м. Львові, був призначений районним терапевтом і завідувачем терапевтичного відділення. Ще й дотепер колишні його пацієнти згадують надання кваліфікованого лікування та його порядність, людяність і доброту.
− Надавати хворим допомогу було буденною моєю справою, − продовжує розмову Ігор Євгенович. – Часто-густо я рятував їх від неминучої смерті. Скільки було таких випадків, вже й не пригадую. Хоч з тих пір пройшло чимало років, пацієнти під час зустрічі не тільки вітаються, а й подовгу зупиняються, щоб поговорити і почути добрі поради, запросять на філіжанку кави. 

Позитив Ігоря Євгеновича і в тому, що він сповідує здоровий спосіб життя, ще із раннього дитинства займався фізкультурою і спортом, ніколи не смалив сигарети. До спиртного теж не прикладався – при великій необхідності міг випити 50 грамів. І не більше. Бо то на здоров’я, а все інше –на зло. Це, напевне, й дозволило йому залишатися таким, яким він є тепер. На його думку, не досить проголошувати верховенство профілактичного напрямку медицини, а слід серйозно зайнятися власним здоров’ям. Що це саме так, бачимо із його особистого життя. Д
І.Є.Берегій бере активну участь в громадському житті райлікарні, довгий час був головою профспілкового комітету терапевтичного відділення, очолював волонтерський центр «Пенсіонер» Іршавської районної ради Організації ветеранів України, за що нагороджений 2017 року подякою Закарпатської обласної ради.
Ігор Євгенович разом із дружиною, Марією Михайлівною, виростили і виховали двох дочок, які теж стали лікарями.
Лікар ніколи не має права на помилку. Бо життя людське – диво з див. Воно дається нам лише один раз. І тільки від кожного із нас залежить, як ми його проживемо. Такої філософії життя дотримується і Ігор Євгенович Берегій. Цього вчить й інших. А до його розумних думок і мудрих порад слід повсякчас прислуховуватися. Бо він завжди знаходить ту найкращу родзинку в житті кожної людини, з якою спілкується: коли треба – підтримає, поспівчуває, порадить і обов’язково пробудить надію.

Василь ШКІРЯ.