Версія для друку Версія для друку

Жива робота із земляками

Василь Васильович Попик належить до числа тих верховинців середнього віку, хто останні два-три десятки літ вимушений залишати родину і рідну домівку і виїжджати за кордон. По суті, тільки це давало можливість забезпечувати гідне життя сім’ї. По великому рахунку наша з ним кількагодинна розмова і велася довкола двосторонньої теми його попередньо набутого досвіду, світобачення і причин, які привели його до рішення погодитись очолити Броньківський старостинський округ Довжанської об’єднаної територіальної громади. Паралельно він розмірковував про ті труднощі, що дістались йому у спадок та перспективи. 

Деякі з них буквально підпирали: підсипка доріг обласного значення, якими стали нещодавно сільські шляхи сполучення і робота поштового відділення у гірському населеному пункті Суха, який входить до старостинського округу. Після реформування одна працівниця, вочевидь не справляється із доставкою преси, платіжних квитанцій та приймання грошових переказів. Пересувне відділення поштового зв’язку так само не зарадило проблемі. Перед відділенням збирається по декілька десятків жителів, які поспішають вчасно розрахуватися за використанні електроенергію та газ. Якщо з підсипкою доріг вдалося зарадити, вже перед обідом дорожня техніка обробила їх сумішшю з відсівом, то з функціонуванням поштового відділення, видно з усього, буде складніше.
Хоча цьому чоловікові не звикати успішно долати труднощі. Попередній життєвий шлях – вагомий цьому доказ. Василь Васильович із багатодітної родини, де було шість дітей. Так уже співпало, що і його дружина, Віра Іванівна – аналогічно. Тож, коли двоє молодих людей поєднали свої долі, вони могли розраховувати тільки на свої сили. А надворі буремні 1990-ті з усіма їх «принадами» − безробіттям, безгрошів’ям і всіма від цього похідними.
Закінчивши стаціонарно Львівський лісотехнічний університет довелося молодому чоловікові виїхати на заробітки на Північ Російської Федерації. Вже через півроку молодий уродженець Сухої пройшов успішне професійне випробування.
Потужна лісозаготівельна компанія, у якій Василь Попик трудився, збиралася розпочинати розробку літньої лісосіки, проте цьому масштабному проєкту перепоною стала річка. Керівник компанії, зібравши виробничу нараду і поставивши підлеглим завдання будівництва мосту, наткнувся на мовчазне відсторонення і приховане небажання братися за ризиковану справу. За справу взявся Василь Васильович. Найперше побував на місці майбутньої переправи. Зустрівся із старожилами, від яких дізнався, що там колись був міст, зведений ще фінами у довоєнний період. Правда, від нього і сліду не залишилося.
Варто додати один штрих: Василь Попик до Львівського лісотехнічноїго університету закінчив Чернівецький будівельний технікум. Згадує, із яким несприйняттям студенти слухали спецкурс по будівництву дерев’яних мостів: вважали, що сучасність відкинула подібні споруди як архаїчні.
У найкоротший строк визначили параметри переправи, перелік і кількість необхідних матеріалів. Керівник компанії віддав вказівку директору по ресурсам забезпечувати бригаду із шести чоловік всім необхідним.
Аби не вдаватися у різні технологічні деталі і подробиці, зазначимо, що вже через шість днів міст довжиною 22 метри, 18 з яких – безпосередньо над руслом річки.
Той випадок запам’ятався ще одним фактом. Керівник компанії особисто вручив кожному із мостобудівників значну суму преміальних виплат у еквіваленті майже піврічної зарплати.
Це був початок управлінської школи: вміння поєднувати методи стимулювання і заохочення та спонукання.
Є ще один приклад. Можливо, навіть більш промовистий.
По суті сталося це так само на початку його роботи там. На одній, із здавалося, випадкових неформальних зустрічей із керівником фірми, той почав тему можливого запровадження скандинавської технології лісозаготівель. Розмова велася невимушено і не один раз. Згодом – підняту тематику винесли на виробничу нараду. Проте зустріли її в багнети. І знову перша особа приймає мудре рішення, для апробації, доручити запровадження новинки Василеві Попику. Видно з усього, до уваги прийняли те, що закарпатець не відкидав таку перспективу, а також, що вже мав хоча б теоретичну підготовку, позаяк наш земляк був наймолодшим із тих хто здобув професійну вищу освіту. На кін ставилося чимало: по-перше, необхідно було закупити дорогу імпортну техніку, а по-друге, могло в принципі скомпрометуватися запровадження передових технологій.
Куратором проекту призначили Василя Васильовича. Якщо в кількох словах, то експеримент удався. Уже за короткий період часу навіть відверті опоненти стали такими ж ревними його апологетами. Переваги скандинавської технології: вочевидь не руйнувався лісовий ґрунт, отримати більший вихід і водночас більш якісної продукції, що тим самим підвищувало заробіток. Продуктивність однієї лісосіки зростала вдвічі.
Багаторічна робота в Росії, як і багатьом землякам та одноліткам Василя Попика, дала нормальне матеріальне забезпечення родині, у якій, крім нього з дружиною, є донечки Христина та Ірина і син Василько.
Проте, у 2014 році, у зв’язку з війною він прийняв для себе принципове рішення – змінити місце роботи. Як твердить Василь Васильович, завжди працював за спеціальністю. Покинувши Схід, переїхав на Захід.
Наступною його життєвою сторінкою стала робота в одному із чеських національних природних парків. Знову ключова зустріч. Місцевий колега виявився доволі активним прихильником України і поціновувачем архітектурних, історичних, взагалі туристичних принад нашої країни. При цьому, відвідавши чимало міст, окрім столиці, його чеський візаві не був на Закарпатті, і, як не дивно, для нього було відкриттям про спільний період у історії наших народів у міжвоєнний період, коли Підкарпатська Русь на правах автономії входила до складу Чехо-Словацької Республіки. Довелося нашому земляку пригадати деякі історичні пізнання та поділитися з ним. Аби заповнити виявлений пробіл у знаннях та намітити деякий план подорожей по Закарпаттю, не виключаючи при цьому, звичайно, родзинку рідної Сухої та її чудових околиць.
Завадив Covid-19.
Зі свого європейського робочого турне Василь Васильович теж отримав життєвий урок. Це бережливе ставлення до рідної природи, пріоритет екології.
На пропозицію старости ми проїхалися центральною дорогою гірського села майже до його околиці. Говорили, немов східцями переступали одна за одною: від проблеми – до проблеми. Попик інколи зупиняв авто, перемовлявся із чоловіками, жінками. Декому нагадував про заборгованість за вивіз сміття. Відчувалося взаєморозуміння у контактах.
Ми не могли не зачепити тему життєвого вибору Василя Попика. Вкрай приємно було почути від самодостатньої людини у багатьох вимірах: інтелектуальному, моральному, матеріальному, соціальному – настала пора міняти наше життя. Його щиро тривожать процеси, які відбуваються на малій батьківщині – талановиті діти зростають і здобувають хорошу освіту завдяки закордонному заробітчанству батьків, а потім, не знаходячи гідного застосування своїм знанням і енергії, ніби в зачарованому колі, із вбивчою послідовністю повторюють їх шлях.
Це те, що найбільше не сприймають наші земляки і активні представники покоління Василя Васильовича. Жертвуючи роками молодості, здоров’ям, протяжною розлукою із сім’єю, заробляючи статки, вони не змінили до цих пір ситуацію.
Броньківський староста Василь Попик, як і ті, з ким життя виробило спільні позиції, вірять, що у зв’язку із адміністративно-територіальною реформою зможуть змінити ситуацію: коли всі місцеві ресурси працюватимуть на місцевий люд.
В одному із діалогів Василь Васильович зронив фразу:
− Появився смак до цієї роботи…
Даючи згоду, мав внутрішнє застереження, що то буде канцелярська рутина.
Ні, то жива робота із земляками.

Михайло ІСАК.

Прокоментуй!

Ваш коментар

*