Версія для друку Версія для друку

Заспокоївся

Як завжди, з настанням зими ночі стають довгими, дні – короткими. Селяни стараються «завидка» доглянути худобу, зробити деякі роботи по господарству і йти до хати. 

В неділю і святкові дні відвідують церкву. Після закінчення літургії миряни (вірники) виходять з церкви, зустрічаються родичі, розмовляють, діляться  своїми новинами.  

− А ви чули, що в нашому селі ходить якась нечиста сила, − говорить Меланія. 

− Чути було, що Івана Гущового цілу ніч водило по полю. Ледве до рана добрався додому, − ділиться новиною Юлія. 

− А Ганна Рікова йшла до сусіда через вулицю і побачила чоловіка в білому одязі. Так’ся перепудила, що потрапила зовсім в іншу хату. Не могла вимовити й слова з переляку. 

− А мій Андрій ходить до півночі і ніколи нікого не бачить і нікого не боїться, хоч треба  би, − ніби ненароком висловилася Мирослава. На цьому жінки замовкли, знали, що її чоловік Андрій має коханку, до якої часто навідується. Жінки ще попліткували про домашні справи, про худобу, на яку піднялися, ціни й на цьому розійшлися. 

Мирослава підійшла до гурту чоловіків, які почали розходитись, де був і Андрій, і вже разом з ним пішли додому. Подружжя Майстренків завжди ходить разом – в церкву, в гості, на весілля, всюди поруч. Вони ще молоді. Їм обом трохи більше тридцяти. Виховують двох школярів – сина і доньку. Живуть дружно, без сварок. Господарство в них велике – худоба, свині, птиця. Андрій доглядає парку коней. Землі вдосталь, збирають хороший урожай, щоб утримувати сім’ю і тварин. 

Але в останній час Мирослава запримітила в своєму Андрієві щось таке, яке в його поведінці не було раніше. Андрій став ставитись до неї якось холодно, робить їй зауваження без ніякої на то причини. І то не добре, і це не те. Господарство веде, часто ходить  по вечорах до друзів, приходить пізно. А Мирослава працює і працює по господарству, як і раніше – доглядає дітей, відправляє їх в школу, чекає із школи. А одного разу була на базарі, то зустріла однокласника Петра, далекого її родича. Він теж давно одружений, є діти, веде своє господарство. І він, Петро, сказав їй, що її Андрій таємно навідується до Олени Іванчиної. Його бачили сусіди. А Мирослава говорить, що давно запримітила, що її Андрій із вечорниць приходить пізно, інколи навіть на підпитку. 

А Олена – її однокласниця теж має двох дітей. Вона – красуня, гарно одягається, гонорова. Розмовляючи із сусідами, проговорилася: 

− Сьогодні зайшов зранку до мене файний чоловік. Добре, що було все прибрано, та і я була пристойно одягнена. 

− А для чого приходив? 

− До чоловіка. Щось по господарству. Та і мене хотів побачити, поговорити – моргнула оком Олена. 

Чоловік Олени – тиха, спокійна людина, роботящий. Без роботи і дня не може прожити. Постійно на заробітках, добре заробляє, тому і «навелико» його дружині. 

А Олена не проти поговорити, попліткувати з чужими чоловіками, пригостить і горілкою. А в останній час їй сподобався Андрій – чоловік Мирослави. Він до неї таємно навідується, коли йому призначить побачення (звичайно, таємне). 

Любовні відносини Олени і Андрія ще більше зміцнюються. Але це відбивається на спільному житті Мирослави і Андрія. Хоч він на неї руку не піднімає, але вона від нього часто чує образливі слова. Приходить ввечері пізно, спить на своєму ліжку. Зате прокидається скоро і порається по господарству.

 Мирослава все це знає, але до Олени йти не насмілюється. Захисту не має. Вона була в батьків одна. Батьків в живих не має. Щоб ніхто не побачив, тихенько в кутку плаче. Андрієві нічого не каже. Не хоче, щоб в хаті була сварка. Та це нічого не допоможе. А сварки в їхньому домі ніколи не було. 

І знову Мирослава зустріла на базарі свого однокласника Петра. Вона розповіла йому все про їхнє життя з Андрієм. Хоч він на неї руку не піднімає, але життя з ним стає гірше і гірше.   

Петро, дивлячись на Мирославу із заплаканими очима, сказав, що її чоловік отямиться, заспокоїться.
Закінчився грудень, минули різдвяні свята, розпочалися весілля.
А зима того року була морозна. Сніг випав до колін. Морози тримають. Світить місяць. А Андрій навідується до Олени.
Та одного разу, коли вийшов з двору Олени і подався навпростець через городи додому, до нього на зустріч вийшло якесь високе опудало, одягнуте в білу тканину, обличчя закрите білим полотном з виставленими вперед руками і щось бурмотіло.
Андрій, глянувши на опудало, почав тікати, а опудало за ним біжить. Андрій переляканий не знає куди подітись. Десь кілометрів зо два пробігавши, опудало зникло. Озирнувшись довкола і зрозумівши, що поруч нікого не має, Андрій тихенько, ледве волочачи ноги, почвалав додому.
А Мирослава чекала. Світло було в хаті. Андрій ледве зайшов у двір, відкрив двері і впав посеред кімнати. Мирослава вискочила з ліжка і обімліла – її Андрій лежить на підлозі.
− Андрійку, що з тобою? – скрикнула вона.
Андрій лежить на підлозі, очі розплющені, говорити не може. Видно, що переляканий. Мирослава зняла з нього весь одяг, витерла сухим рушником, одягнула у все сухе, напоїла гарячим чаєм.
Андрій почав говорити. Сказав, що його нечиста сила водила по селу. Він був такий слабий, що Мирослава ледве допомогла йому лягти в ліжко. Вкрила його ковдрою, Андрій тихенько заснув. А Мирослава, впавши на коліна, довго молилась.
Прокинувшись в обід, Андрій, ще переляканий, розповів дружині, що нечиста сила, в образі опудала, ганяла його по селу, що йому і тепер страшно. Мирослава запросила священника, розповіла йому все про свого чоловіка. Священник висповідав Андрія, який прийняв і Святе Причастя, провів над ним «страшну» молитву. Андрій поступово почав оговтуватися після цієї нічної події.
Заспокоївся, став зразковим чоловіком і батьком для своєї родини, почав триматись своєї домівки.
Мирослава здогадувалась, хто був нечистою силою – опудалом для її чоловіка, тримала таємницю все своє життя.

Михайло ЛОМАГА,
с. Брід.

Прокоментуй!

Ваш коментар

*