Версія для друку Версія для друку

ЯК У ТРАМПА ІЗ БАЙДЕНОМ, А У НАС – ТАК УЖЕ ЗДАВНА

Це той історичний момент, коли подія відбудеться після того, як ми здамо це число «Нового життя» до друку, а до читача газета прийде вже після того, як подія пройде. Мова – про інавгурацію новообраного президента Сполучених Штатів Америки Джо Байдена. Вірніше, не про самого Джо, як про ті маски-шоу, що їх у мережі та перед Капітолієм карколомно демонстрував у період між виборами і днем завершення передачі влади його менш щасливий попередник Дональд. Здавалося б, де Іршава, а де той Вашингтон. Ну, не скажіть, шановний читачу. Це якщо кинути оком на гладь поверхні, а так ми сотнями, якщо не тисячами різноманітних зв’язків поєднані із США. Як правило, кожен із нас запросто згадає хоча б із десяток знайомих, хто вже давно проживає і працює там – за океаном.
Нічого нового під цим місяцем давно вже не має. Ті, що пропонують себе світові, як носії і даруючі йому солодкі плоди демократії, ще, мабуть, вип’ють свою чашу цикути.
Пам’ятаєте, у вічно геніального Кобзаря майже риторичне запитання: коли вже Україна діждеться свого Вашингтона. Мабуть, і тепер – не скоро. Тарас Григорович журився цим уже майже два століття тому. На зорі нашої Незалежності один із державних секретарів США, беззаперечний авторитет за глобальною світовою шахівницею прогнозував настання ери демократії в Україні через сімдесят років. Тобто за життя трьох поколінь. Одне покоління ми вже зростили.
За яких умов формуватимуться два наступних – наша з вами турбота і, безперечно, головний біль.
Тепер, – що отримали у спадок. Зовсім недавно у одному із матеріалів на сторінках «Нового життя» наводили факт, коли перед новообраним сільським головою попередник вирішив замкнути двері, хоча кожен чітко усвідомлює: отримує ключ, який рано чи пізно доведеться передавати, це тобі не «кіно» «Ключ без права передачі».
Соціальні психологи фахово стверджують, що у людини, коли вона стає володарем одного мільйона і більше, суттєво змінюються психолого-фізіологічні функції. Ймовірно дещо подібне можна спостерігати і у випадку з владою, бо дехто ніби одним місцем приростає до того високого крісла.
Історія Іршавщини має записаний (далеко не в анналах) і такий випадок, коли один державний високопосадовець дав вказівку вже колишнім підлеглим таємно, вночі замінити дверний замок. Видно з усього, розрахунок був на запальну вдачу правонаступника. Хай би там як, але ніхто не думав про авторитет молодої держави, органи управління якої на місцях заледве встигли сформуватися. І хіба не загальновідомо, що не встигнеш чихнути, як базар це уже розносить.
Наведені, хоча й пунктирно, факти віддають деяким примітивізмом, прямолінійністю. А з пам’яті важко стерти давній випадок, що міг би цілком послужити чудовим сюжетом для короткометражної кінокомедії. Заради доброї пам’яті тих, кого вже з нами нема і порядного авторитету живих, доведеться обійтися без імен.
Пройшли вибори голови сільської ради. Боротьба запекла. Ніби все ясно. Передача справ. Проте, одна заковика – печатка. Попередній голова наступному ніяк не бажав її передати. Ні прохання правонаступника, ні намагання представників місцевих – районних органів влади, які намагалися розв’язати проблему без скандалу – знайти вихід із неприємної ситуації – не допомагали. Один мудрий чоловік звернувся до доволі авторитетної у тому регіоні людини. Зійшлися на тому, що проведуть зустріч зацікавлених осіб на нейтральній території – в одному із кафе чи ресторані, і конструктивно обговорять та дійдуть компромісу у цьому верховинському цунгцванзі. Після кількагодинних «конструктивних» перемовин від опортуніста нарешті домоглися поступки – той витяг із кишені печатку, загорнуту у цупкий папір і урочисто передав наступнику…
Наступного, тверезого ранку райкомівські та райвиконкомівські телефони червоніли від компліментів на адресу вчорашніх «засідателів», якими їх обкладав новий «володар» печатки. Як виявилося, папір приховав суть процесу: на стіл між суперниками було покладено саму дерев’яну грушовидну форму, на нижню основу якої клеїлося резинове кліше, що його поміж умовляннями попередник методично відривав нігтями сильних пальців. Згодом про другу частину «мінських» перемовин говорилося мало, але символ влади ніяким чином не міг залишитися у чиїх-небудь, навіть найавторитетніших із заслужених. Знаючі люди потім не раз подейкували, що «володаря перснів» потім ще знову і знову обирали земляки, і таки, мабуть, було за що. Тим не менше, процедура – це ті деталі, чи дрібниці, у яких закопані ріжки та ратиці…
Ми живемо, немов не маючи власного глузду. Бачимо, що рано чи пізно будь-хто наступає на знайомі, хіба що тільки призабуті давно граблі.
Коли ж, нарешті, знайдемо ту точку відліку у пізнанні світу та облаштуванні нашого життя-буття, що стане поворотною для основи благополуччя і гармонійного устрою взаємин між різними за статками та рівними за правом громадянства.

Михайло ІСАК

Прокоментуй!

Ваш коментар

*