Версія для друку Версія для друку

Годівничка для Синички

Бабуся Ганна з нетерпінням чекала на внука Михайлика з Києва. Він вперше чомусь вирішив провести зимові шкільні канікули на селі. Раніше навідувався у рідні батьківські місця літньої пори. Допомагав сушити сіно, ходив у ліс по суниці і гриби, купався в річці Іршавка, катався на велосипеді.
Зима в Карпатах і справді чарівна, казкова. Замело усі стежки-дороги, вкрилися інеєм дерева. У колі столичних завсідників за чашкою запашної кави батько завжди хвалився, що у їх селі давно вже проведено газифікацію, люди користуються набутками цивілізації. Є школа, дитячий садочок, магазин, ресторан, клуб, бібліотека, автобусне сполучення з районним центром. Люди живуть як в Європі.
Та вже із прибуття в Іршаву на хлопчика чекали перші сюрпризи. До села Загаття, де проживає бабуся, десь тринадцять кілометрів. А в суботу і неділю автобуси у село не їдуть. Довелося брати таксі, а це у теперішні часи досить накладно.
Михайлик прихопив із собою рюкзак. Там, крім білизни, був ноутбук, відеокамера і кілька улюблених книжок, які мріяв прочитати під час канікул.
Таксист був говірким. Назвався Василем. Казав, що він із того населеного пункту, де народився відомий співак, народний артист України Іван Попович. Коли дізнався, що хлопець із Києва, їде в гості до бабусі сам, не на жарт розізлився.
– І що за батьки пішли? Самого хлопця відправили. А бабуся вдома?
Михайлик лише знизав плечима.
– Певне, що вдома,– йому не сподобалася небажана нав’язливість таксиста. Мовляв, яке йому до нього діло? Заплатив за проїзд гроші – і до побачення!
Таксист був невгамовним. Його цікавило все: де працюють батьки, чим займаються, скільки вже проживають у столиці, яка у них зарплата.
– Закарпаття завжди потопає у красі, – торочив своє таксист. Він нагадував Михайликові екскурсовода, який добре знався на місцевості. – Та сюди краще приїжджати влітку. Тут чудова природа, ранні вишні і черешні, а які смачні сливи, яблука і груші. А ще наш край славиться помідорами і капустою. До речі, а де живе бабуся? На якій вулиці?
– А ви доставите мене до неї?
– Авжеж! Для мене ви – гість. А з гостями треба бути дуже доброзичливим і чемним. А вам подобається тут?
– Так. Але дуже багато жебраків. Вони у вас на кожному кроці. Це так вони живуть по-новому?
– Повір, прожити в світі без роботи дуже важко, та ми, закарпатці, вміємо з труднощами боротись. Усі, хто преться в депутати, сипле обіцянками, мовляв, створимо нові робочі місця, підвищимо зарплату, пенсії, у два рази подешевшає газ…Обіцяти ми вміємо, важче із дотриманням даного слова. А політологів стільки розвелося! Вони таке на телевізійних ток-шоу мелють, що і пес із маслом не з’їсть. А цього року ще й вибори президента. Одні переконують нас, що в нас президентсько-парламентська республіка, інші – навпаки… А яка насправді, і сам чорт не розбереться. Коаліції в парламенті ніби й нема, а голосують так, як треба Банковій. І ще. Із депутатською недоторканістю борються вже більше двох десятків літ, і тому кінця краю не видно.
Мало-помалу таксист почав подобатися Михайлику. Він нічим не відрізнявся від київських водіїв.
– Ви теж політикою займаєтеся? – неквапом запитав.
– Із самого ранку до пізнього вечора тільки те й чуєш від пасажирів: тарифи, ціни, вибори, депутати… Уже і бабусі, і дідусі в політику вникають. Прикро тільки, що народних депутатів, за яких ми голосували, ніхто після виборів не бачив. Зникли – як сіль в окропі. Активізуються хіба що напередодні нових виборів.
Таксист Василь виявився не лише хорошим співрозмовником, а й щирою, доброю і порядною людиною. Він довіз Михайлика до самого будинку. Ще й посигналив під воротами. Першим озвався собака Дунчі. Він загавкав і підбіг до воріт. Побачивши Михайлика, заскавчав і крутнув хвостом. З усього було видно, що він впізнав хлопця. Слідом за собакою підійшла і бабуся. Побачивши онука, вона радісно усміхнулася.
Серце водія теж переповнила радість. Він сховав гроші в кишеню, махнув правицею і натиснув на газ. Машина рвучко рушила з місця. На снігу залишився тільки слід.
– Багато взяв? – перше, що запитала його бабуся. – Усі вони однакові. Сьому шкуру деруть.
– Сотню. Та не хвилюйтеся, бабусю, я сам йому дав. Він – дуже приємний чоловік. Приємний, хороший співрозмовник. Він справив добре враження.
Поміркувавши ще якусь мить задля годиться, Михайлик повісив за плечі рюкзак, почимчикував услід за бабусею.
– А батьки чому не приїхали? – уже в хаті запитала. – Знову кудись подалися?
– Мама вдома, а тато поїхав у Польщу. Непогану роботу знайшов.
Усе вам тих грошей мало. Коли насититеся?
– Бабусю, грошей багато не буває. Оцей телефон, – показав на мобілку, – коштує понад шість тисяч гривень. Тато не встигає заробляти. То тільки в телевізорі теревенять, що наші заробітчани за кордоном дуже багато заробляють. А насправді… Вам трохи краще, а у нас за воду, за газ, за тепло і сміття заплати. Ціни на продукти харчування зросли. А ще сестричка Анжеліка вчиться у виші на платному. Допоки батько одні заробить, другі витратять. Гроші не можна до купи зігнати.
У бабусі телевізор, звісно, був, але вона його майже не дивилася. Не слухала і радіо. Із газет читала хіба що районку – «Нове життя». Це видання вже передплачує більше піввіку. Тут можна прочитати про щось рідне, знайоме, близьке. Багатьох, про кого пише районне видання, знає особисто. Свого часу бабуся працювала у районному управлінні сільського господарства. Знає кожен населений пункт Іршавщини.
Поки бабуся готувала вечерю, Михайлик шастав у вітальні – у шафі шукав якусь книгу. Але з усього було видно, що знайти її не міг.
Коли вже сидів за столом і смакував бабусиними наїдками, говорив:
– Їдучи до вас, запримітив, що надворі зима, ніде нема годівничок для пташок.
– Це – правда, – погодилася бабуся. – Мій старий, а твій дідусь, царство йому небесне, дуже любив пташок. Особливо весною, коли з теплих країв поверталися ластівки і шпаки. Лагодив для них будиночки. Там завжди було вдосталь крихт хліба і злакових – пшениці, ячменю, проса і вівса.
– А у вас, бабусю, зерно є? – запитав Михайлик.
– Звісно, що є. Але куди його сипати? Усюди замело снігом. А ті пташині будиночки, які свого часу змайстрував старий, уже віджили своє.
Михайлик ледве дочекався світанку. У коморі знайшов суху дошку, пилку, молоток, цвяхи і взявся за роботу – лаштувати годівничку. Вона вийшла досить завеликою, можливо, трохи незграбною, але то – не біда. Там можна насипати не лише зерна, а й крихти хліба і недоїдки. Коли все було готово, попросив у бабусі мотузку і повісив на яблуню. Ну, звісно, насипав туди добірного зерна і кашу, яку вчора не доїв.
Першою розправила свої крильцята в годівничці Синичка. Вона була або дуже сміливою, або дуже голодною. Михайликові дуже шкода стало її. А бабуся від побаченого лише весело усміхнулася.
– Годівничка для Синички. Ти зробив дуже хорошу і корисну справу. Пташок треба любити. І берегти. Взимку вони бояться не холоду, а голоду. А влітку, де багато пташок, там нема комашок.
За мить у годівниці вже було з десяток пташок. Усі вони дружно снідали. Крім Синички, там були і Горобці, і Повзики, і Омелюхи, і навіть Дрозди та Снігурі. Побачивши, як вони смачно ласують, бабуся знайшла у коморі сушену горобину, бузину, калину і глід та подала їм. Пташки ще більше припали до їжі. Михайлик видобув із рюкзака відеокамеру і зафільмував усе.
Бабуся була дуже задоволена цим дійством. Вона раділа за внука: весь у діда пішов, який понад усе любив трудитися. Він завжди любив говорити, коли хтось безтурботно сидів: «Не журись, та за діло берись».
У старої на очах з’явилися сльози.

Василь ШКІРЯ.

Прокоментуй!

Ваш коментар

*