Версія для друку Версія для друку

А тепер і в професори можна іти…

Відмінниця у школі з відзнакою від губернатора, аспірантка
Перед тим, як повідати про захист, який у відділі історичної етнології Інституту народознавства НАНУ через коронавірусний карантин проходив нестандартно – у онлайн режимі, слід коротенько біографію молодої дівчини розказати. Звати цю розумну та привітну краянку Іванна, прізвище у дівоцтві мала Керечанин, а як заміж вийшла, то Черленяк стала. Народилася у сім‘ї вчителів с. Імстичово, де й стала першокласницею тутешньої одинадцятирічки 1998 року. Навчалася тут на відмінно до 6-го класу, оскільки їй із дитинства були привиті любов до науки, відповідальність, загальнолюдські та християнські цінності. Потім, після переїзду з батьками до міста, була абсолютною відмінницею у Мукачівській ЗОШ № 10 і протягом чотирьохрічного навчання в юридичному ліцеї, по завершенні якого за результатами зовнішнього незалежного оцінювання (ЗНО) стала однією з 15 найкращих випускників Закарпатської області (українська мова й історія України складені майже на 200 балів). За це у камінному залі ОДА тодішнім губернатором О. Гаваші нагороджена пам‘ятною відзнакою. У 2009 р. стала студенткою історичного факультету Ужгородського національного університету, де обрала кафедру історії стародавнього світу й середніх віків. З другого курсу зацікавилася етнографією рідного краю, зокрема Іршавщини. Почала проводити етнографічні експедиції й записувати родзинки традиційної культури від старожилів. Науковим керівником у цій сфері був професор М. П. Тиводар, на сьогодні, на жаль, покійний.
Краянка Іванна Керечанин у 2014 р. закінчила університет, здобула повну вищу освіту за спеціальністю “Історія”, отримала кваліфікацію “магістра історії, викладача”, одержавши диплом з відзнакою. Із 2014 по 2017 рр. – аспірантка відділу історичної етнології Інституту народознавства Національної академії наук України. Авторка 13 наукових статей у фахових виданнях. Брала участь у 17-ти міжнародних та міжрегіональних наукових конференціях. Склала кандидатські іспити з етнології, іноземної мови й філософії. А 8 грудня 2020 р., тобто рівно місяць тому, успішно захистила дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук/доктора філософії за спеціальністю “Етнологія” на тему: “Традиційна сімейна обрядовість українців Закарпаття кінця ХІХ – першої половини ХХ ст.” У 2012-2014 рр. співпрацювала із Закарпатським інститутом політичних досліджень. 

Підтримка з боку академіка та ...рідної бабусі
Як уже зазначалося, у першій декаді грудня в стінах Інституту народознавства Національної академії наук України (м. Львів) відбувся захист дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук/доктора філософії за спеціальністю «Етнологія». Слід сказати, що ця праця про традиційну сімейну обрядовість рідного для дисертантки Закарпаття (опрацьовано та представлено матеріали сіл колишніх Іршавського, Свалявського, Мукачівського, Ужгородського, Хустського, Міжгірського, Рахівського, Перечинського, Виноградівського, Воловецького й інших районів), про його культурну мозаїчність, неповторний колорит. Дослідження, над якими авторка працювала останні 6, а матеріали збирала 10 років свого життя, увінчалися успіхом: після кількагодинної процедури захисту всі присутні 19 членів спеціалізованої вченої ради проголосували «за» одноголосно. «Я мала велику приємність спілкуватися з відомими науковцями й слухати їхні побажання та поради. Критика теж важлива – вона змушує рости», – щиро опісля написала Іванна. Вона дякує своєму науковому керівникові академіку, професору, директору ІН НАН України Степану Петровичу Павлюку за людяність й цінні наукові консультації (вдячна і університетському наставникові покійному професору М. П. Тиводару), а також колегам, вченим-рецензентам автореферату Мирославу Борисенку, В’ячеславу Кушніру, Василю Коцану, Павлу Леню, Сергію Ципишеву, Томашу Кошєку до Києва, Одеси, Ужгорода, Львова та Жешува. Мовлено спасибі офіційним опонентам дисертації Роману Чмелику і Юрію Пуківському, голові Ігору Соляру, вченому секретарю Володимиру Конопці й усім членам спеціалізованої вченої ради. «Ну і найголовніше, сердечна вдячність моєму дорогому чоловікові Михайлу Черленяку, любим батькам Іванні та Василю Керечанинам, своїй великій родині, друзям та усім, хто морально підтримував і вірив у мене. Спасибі моїм респондентам, а особливо рідній бабусі Йолані Іванівні Добрі та стриєві Павлу Федоровичу Добрі, котрий не дожив 5 днів до мого захисту», – завершує вона лист у фейсбуці. Спеціалізована вчена рада Інституту українознавства ім. І. Крип‘якевича й Інституту народознавства НАН України підкреслила: дисертація є завершеним, методологічно обґрунтованим, виконаним на належному рівні самостійним дослідженням, яке відповідає вимогам Міністерства освіти і науки, а її авторка І. В. Черленяк заслуговує на присудження наукового ступеня кандидата історичних наук.              
Під час захисту не хвилювалася, бо одягнула гуцульську вишиванку, яка її оберігала
Дійсно, ця дисертація була головною інтенцією останніх років життя молодої історикині. Обрядовість – це її стихія. Як підкреслює Іванна, деякі ритуали викликають захоплення, певні – цікавість, інші – дивують, лякають та збуджують уяву. Але давні традиції, за словами дослідниці, не завжди можна віднести до апріорно позитивних явищ. Наприклад, життя вагітної жінки у традиційному суспільстві насправді не було таким солодким, як ми хотіли би його уявляти. Жінка знаходилась фактично у полоні різноманітних табу, обмежень і рекомендацій. Плюс її становище погіршувалося важкою фізичною працею й низкою щоденних хатніх робіт. Це ж стосувалося й пологових та післяпологових обрядодій. Виняток не становлять і традиційні церемонії хрещення дитини, які, окрім здійснення церковного таїнства, включали набір ритуально-магічних маніпуляцій. Тож, напевно, не варто ідеалізувати минуле, та намагатися все реконструювати в умовах сьогодення. Однак зберігати фундаментальні традиційні установки,  безумовно, треба! Бо у цьому і є наша ідентичність, наш колорит.
 Під час захисту в режимі онлайн Іванна була одягнута в автентичну гуцульську вишивку! Правда, з країв чоловіка (галицької Гуцульщини). А тепер – шлях до докторату, тобто в професори, але є іще час подумати. Хоча видати свою дисертацію про традиційні сімейні обряди Закарпаття у вигляді монографії для широкого загалу читачів було би дуже доцільно. Землячка однією з перших захищалася дистанційно, що тепер є загальноприйнятною практикою. Щодо нашого району, то у тексті її дисертації він згадується щонайменше 100 разів. Але нехай це залишиться невеличкою інтригою! 

І післяслово – накінець
Все, на щастя, вдалося, вона, ця боголюбива жінка, у статусі кандидата історичних наук наразі живе іншими надіями – вагітністю, ось-ось має народити дитину. Дев‘ять місяців ішла до цього емоційного стану і дуже рада, що усе так чудесно збіглося: і захист, і майбутнє материнство. Як свого часу шукала й знаходила свідчення про залицяння, сватання, вінчання, свальбування, хрещення з кумами дітей, так найближчим часом у Імстичові та Довгополі Верховинського району на Прикарпатті (це рідне її та село чоловіка-юриста) на основі тих давніх сімейних звичаїв і обрядів втілюватимуть власне торжество з нагоди новонародженого. Ось ця світла подія, як написав відомий пошановувач минувшини, заслужений журналіст України Богдан Барбіл, й стане початком нової дисертації – на цей раз докторської. Чарівна і файна Яна, бо саме так називають Іванну, до цього готова. Словом, «похід у професори», будемо вважати, вже розпочався...    

Михайло ПАПІШ

Прокоментуй!

Ваш коментар

*