Версія для друку Версія для друку

У характері – доля

Зазвичай у таких посадовців телефони не замовкають. Наша кількагодинна розмова і близько не протікала б так плавно і невимушено, якби не настійливе, майже на межі пристойності журналістське прохання включити слухавку в режимі «тиші». Дубрівський староста Володимир Малиновський не надто охоче, але прийняв мої умови гри на своєму полі.
Розмова за приставним столом розпочиналася із батьківської теми. Вона для Володимира Ярославовича надзвичайно чутлива і чуйна. Хоча співрозмовник всього кілька разів торкався її, згадуючи в особах мами Маргарити Василівни, вже покійного батька Ярослава Максимовича, дружини Оксани Степанівни і синів Ярослава і Богдана, але у тональності слів за звичною, дещо грубуватою манерою висловлюватися, вчувалася глибока душевна емоційність.
Обстановка в кабінеті налаштовувала на доволі мінорну манеру спілкування. Домінувала нагородна спортивна тематика: чисельні кубки, грамоти, дипломи, призи, футбольні сувеніри, емблеми, фотографії і таке інше.
Володимир Ярославович – пристрасний прихильник гри мільйонів. В далекій армійській молодості, прикра травма обірвала йому можливість футбольної кар’єри, яка починалася у спортроті в далекому північному чеському місті Страж Подральськи. 

Від футболки – до міліцейської уніформи
Хоча батьки Володимира Малиновського і займали помітні та впливові посади в системі районної споживчої кооперації, що для людей обізнаних у тогочасних реаліях 1970-80-их років, вважило чимало, хлопець після закінчення середньої школи обрав робітничу професію на Іршавському філіалі Ризького електромеханічного заводу. Туди ж повернувся старшиною запасу після армійської служби.
− Виграв у любові джек-пот, − ці жартівливі слова передають всю його поривчасту і пристрасну натуру. Наука відійшла дещо на другий план, хоча і про неї не забував.
Молодого, метикуватого, спортивного і енергійного чоловіка підгледіли в районному відділі міліції, зокрема, заступник начальника з політико-виховної роботи М.М. Садоха. Михайло Михайлович і «підловив» Володимира Малиновського на цьому бажанні вчитися.
Сам Володимир Ярославович по-особливому наголошує на тому, яким чином у той час відбирали кандидатів на службу в органах внутрішніх справ навіть на місцевому рівні. Майбутні міліціонери у обов’язковому порядку повинні були мати рекомендації – характеристики трудового колективу, в якому працювали. Так звані «об’єктивки» належним чином збирали від широкого кола громадян, охоплюючи всі етапи життя кандидата. Володимир Малиновський гідно пройшов це сито і гордий з того. Водночас із навчанням відразу не вийшло. Цитуючи, знов-таки його, обіцяти – це не завжди – женитися.
Освіту він таки згодом здобув, правда, в Івано-Франківській школі міліції. Як твердить сам, із найвищим рівнем поєднання повсякденних практичних навичок і теоретичних знань. Розпочинав у райвідділі у позавідомчій охороні у патрульно-постовій службі, а завершив кар’єру правоохоронця дільничним інспектором.
Особливою сторінкою у тогочасному розділі книги буття Малиновського є його кураторство будівництва так званого міліцейського чотириквартирного будинку. Передісторія його будівельної кар’єри така: у принципового офіцера міліції Малиновського виник гострий конфлікт із керівництвом щодо справедливості підходів при розподілі відомчого житла, він виклав свою позицію у листі до міністерства. Поки наверху розглядали сигнал, в самій Іршаві сталася зміна того самого керівництва, а новий начальник райвідділу виклав свою позицію таким чином: або «кляузник» так чи інакше піде зі служби з «вовчим білетом», або – курує будівництво службового житла та водночас розв’яже своє питання з квартирою. Через деякий час так воно і сталося. Ця історія настільки колоритна і багата на нюанси, що цілком можливо матиме свою окрему новелу на сторінках «Нового життя».

Відкриті двері влади
Колись у минулу епоху в робітничому середовищі доволі популярним і, що найважливіше, престижним та прибутковим вважався статус багатоверстатника. Такого роду спеціалісти із однаковим успіхом могли працювати на різному технічному обладнанні, що робило їх особливо цінними в очах керівництва. Спостерігаючи, хоча б лише побіжно з його слів, за біографією Володимира Малиновського, мимоволі згадуєш цей термін – багатоверстатник. На життєвих його дорогах ним опановано різні професії і посади: міліціонер, будівельник, інженер-еколог, зварювальник-висотник, автомеханік. Не всі й згадаєш.
...На виборах 2006-го року до місцевих рад, за його ж словами, зробив своєрідне зондування і з першого разу владний неофіт зайняв друге місце.
Тоді Дубрівським сільським головою виборці обрали Віктора Івановича Керечанина. Доля цієї людини, на жаль, склалася драматично – на злеті його життя обірвала підступна хвороба. Мешканці Дубрівки, Малої і Великої Розток постали перед новим, на цей раз достроковим вибором сільського голови.
Уже тепер Володимир Малиновський до цього шансу поставився ще більш серйозно.
Не випитуючи про всі деталі та нюанси передвиборної гонки, все ж дізнаємося, що Володимир Ярославович особисто побував у кожному обійсті, переговорив практично з кожним із виборців. Крок абсолютно контраверсійний, хоча й робив він його не самостійно, а з командою. Це був сильний хід, який вибив абсолютний козир із рук його опонентів: він же практично не проживав у рідній Дубрівці більше чверті віку, а значить до певної міри залишився річчю в собі, інкогніто.
Цього було недостатньо, але це було вирішальним чинником.
Водночас, за перше крісло у Дубрівській сільській раді боротьбу перенесли у судово-правову площину. І цей бар’єр подолав. Найбільш ницим виявився інший хід супротивників: перед новообраним сільським головою замкнули двері і перевели всі стрілки на прибиральницю. Розраховували, мабуть, на запальну вдачу і вибуховий характер голови. Хід у відповідь майже співпав із спрогнозованим подеким, але із суттєвою корекцією.
Володимир Ярославович рівно рік пропрацював у кабінеті без дверей. Місцеві та працівники сільської ради вже і не звертали на подібну дрібницю уваги, аж допоки популярна передача «Чисті руки» одного із всеукраїнських телеканалів не зробила його знаменитим. Через цей факт міг спрацювати фактор «кота в мішку», мовляв обираємо не знати кого. Але проведене наново особисте знайомство із земляками позитивно далося взнаки.

Від вхідних дверей до внутрішніх туалетів
Заради істини слід зазначити, що сільський голова Володимир Малиновський, приступивши до виконання своїх обов’язків, двері таки поміняв. Правда, це були вхідні двері на адмінбудівлі і на першому етапі – єдині.
Володимир Ярославович сфокусував свою увагу і зусилля на створення комфортних умов для найменших земляків у дошкільних навчальних закладах. Потім прийшла черга загальноосвітніх шкіл. Спокійно можна опустити технічні деталі забезпечення широкого фронту ремонтних робіт на заміні вікон, систем опалення, встановлення санітарно-гігієнічного обладнання.
Тепер на території Дубрівської сільської ради не залишилося жодного об’єкта соціальної сфери, умови перебування і роботи колективів в якому не були б кардинально поліпшеними.
***
Біографія Володимира Ярославовича Малиновського настільки багата і різноманітна, що її практично неможливо вмістити у малі форми зарисовки. Тож продовжимо історію його життя у першому числі «Нового життя» у 2021-му році. Тим більше, сам наголосив, що він єдиний із сільських голів VIII скликання у Іршавському районі, який зберіг за собою очільне місце тепер уже в статусі старости.

Михайло ІСАК.

Прокоментуй!

Ваш коментар

*