Версія для друку Версія для друку

ДОБРО І ПАТРІОТИЗМ – ЧЕРЕЗ ЕКВІВАЛЕНТНІСТЬ СПРАВ

– Ти чому мені не дав знати?! Схвильований голос друга вибив зі звичної колії вихідного дня. Розмова відбулася через декілька місяців як Василя Петровича Коцана не стало…
Точно не знаю, але міркую, що їх знайомство і дружба відбулася десь у середину 1980-их.
Гнітюча стагнація сімдесятих минулого століття із затхлою невизначеністю після брежнєвської кончини змінилася весняним леготом свіжого подиху у політиці з приходом до влади генсека Михайла Горбачова, якому судилося стати своєрідним Союзним Янусом. Ми ж, представники генерації, що вже придивлялася до місцевих владних олімпів, поступово дотикалися до їх «небожителів». До перших осіб нам ще було зась. А от серед інструкторів райкому партії і райвиконкому ми вже мали добрих знайомих, які за віком не так уже й далеко втекли від нас, народжених у першій половині 1960-их.
Василь Петрович КОЦАН виявився із числа тих, кого райкомівська кар’єра не зробила пихатим, не віддалила у підтримці старих і заведенні нових знайомств із представниками наступного за ними покоління. Сфери наших професійних інтересів дещо різнилися, але нам обом, «іногороднім» доволі часто доводилося зустрічатися на автостанції. Короткий обмін думками, інколи нічого не вартими фразами, простою цікавістю, як справи, тим не менше закладав міцний фундамент взаємної довіри. Перебудова, гласність всі інші процеси, що відбувалися тоді в Радянському Союзі, давали поживний ґрунт для дискусій і обговорення.
Не понесла Боржава багато води у Тису, як Василя Петровича призначили («обрали») головою колгоспу «Виноградар». Наші зустрічі стали набагато рідшими, але від того не менш цікавими та змістовними.
Бурхливі революційні процеси кінця 1980-их – початку 1990-их не залишили осторонь і Великий Раковець, де на малій батьківщині господарював Василь Петрович. Його райкомівське минуле інколи давало привід неофітам із крайніми поглядами дорікати керівникові-господарникові. Він від нього не відмовлявся і не хаяв на догоду злобі дня. Завжди вражала його доброта, певна виваженість і надзвичайно високий поріг терпеливості.
Для абсолютної більшості і знайомих, і навіть друзів Василя Петровича, стало приємною несподіванкою призначення першим у Іршавському районі представником Президента України, а згодом і першим головою районної державної адміністрації. Яких-небудь зовнішніх проявів амбітності у нього не було помітно, однак сама доля робила його першим. І це було далеко не легкою ношею, особливо для людини із такою моральною конструкцією світогляду.
Наведу тільки один, надзвичайно характерний для Коцана, як для керівника, приклад. Один із його друзів входив у силу як успішний підприємець. Прийшов до представника Президента в кабінет, а той – сама жура.
– Що сталося Василю Петровичу, – питає.
– Немає грошей, бюджетникам ніяк зарплату видати, – почув у відповідь.
– Не журіться, Василю Петровичу. Зарадимо вашій біді.
Важко повірити, але того ж таки дня до кабінету першої особи в районі занесли об’ємну сумку, набиту доверху куп'юрами. І то було передано під чесне слово. Мабуть, у наш такий мутний час для декого ще важче буде повірити, що до його рук не прилипло ані копійки відкату.
Цю історію автору цих рядків колись розповів інший учасник тих далеких подій.
Коли прийшли провести Василя Петровича в останню путь, його дружина зауважила наші погляди по добротно відремонтованій хаті і обійстю.
– Це все – діти із закордонних заробітків. Він (Василь Петрович), після того, як звів хату своїми руками, за ремонт не брався. У нас не вистачало на те коштів.
Інша історія відбулася рівно чверть століття тому. Ми удвох із колегою Василем Шкірею прийшли привітати Василя Петровича із ювілейним днем народження. Слід зауважити, що район уже переповнювали чутки про зміну першої особи і навіть відкрито називали ім’я наступника. Голови райдержадміністрації у своєму кабінеті не виявилося. З неймовірними зусиллями дізналися, де Василь Петрович приймає гостей. На одному із іршавських підприємств друг і колега В. П. Коцана надав йому невелику залу засідань. Яким же було наше здивування, коли ми побачили на щедро сервірованому святковому столі чи не половина із приборів залишилися незайманими. От тобі і людський поголос та порядність і щирість у відносинах.
Вже вивітрилося із пам’яті, чим потім займався Василь Петрович після посади голови райдержадміністрації. Знову ж таки особисто був учасником тієї події, тому можу стовідсотково стверджувати її достовірність. Голова Пенсійного фонду України в Іршавському районі Василь Іванович Гольча йшов на заслужений відпочинок. Постало питання, хто має заступити на його місце. Про це вони із нині вже покійним начальником відділу кадрів райдержадміністрації Іваном Олександровичем Гавриликом і вели мову. Їх думки абсолютно зійшлися на постаті Василя Петровича. Утрьох ми виїхали у Великий Раковець. В одному із кабінетів колишньої колгоспної контори застали Василя Петровича. Розмова ніяк не клеїлася. В.П.Коцан доволі настійливо відмовлявся. Не пригадую його аргументів, але Василь Іванович із Іваном Олександровичем таки домоглися його згоди.
Минув час і Василь Петрович сам уже вийшов на заслужений відпочинок. Проте він ніколи не залишався байдужим та інертним до громадсько-політичного життя району. Він входив до правління кількох громадських організацій. І його думка, слово завжди були доречним і вагомим.
Не хочеться ідеалізувати цю постать. Так, він не був, як прийнято говорити, білим і пухнастим, нерідко твердо і послідовно відстоював власну позицію чи думку, особливо тоді,коли вважав, що вона піде на користь чи окремій людині, колективу, чи району.
В останні роки недуга не давала йому можливості часто навідуватися в районний центр, але майже ніколи не пропускав нагоди поцікавитися справами колективу редакції та окремих працівників. І завжди відчувалося, що це не просто чергове запитання інтелігентної людини заради ввічливості, а щира безпосередня співучасть.
Василю Петровичу Коцану рівно сьогодні мало б виповнитися сімдесят років. Та 24 квітня ц.р. він відійшов у засвіти.
Пам’ять живе про нього та його добрі справи.
Він був людиною, чия порядність і патріотизм вимірювалися не словами а справами.

Михайло ІСАК

Прокоментуй!

Ваш коментар

*