Версія для друку Версія для друку

Лялька – з рук мисткині Лариси

Журналістські задуми реалізовуються, коли вже таке стається, інколи зовсім несподіваним чином. На одній із чудових виставок у залі тогочасного районного Будинку дитячої творчості, років із п’ятнадцять-двадцять тому побачив доволі незвичну для місцевого мистецького загалу . Розкішна червона троянда красувалася на темному тлі і осібно виділяла помітно із звично виконаній манері, ряду робіт різних майстрів.
Автором цієї привабливої роботи виявилася землячка, дружина мого однокласника, художника, скульптора Ярослава Ісака – Лариса Юріївна. Так уже складувалося здавна, що в силу наших дружніх відносин, Ярослав зловживав цією спільною історією і постійно «злісно уникав» мого природного бажання оприлюднити на сторінках райони бачення його творчості. Зациклений на його неординарній особистості, певним чином не міг хоча б на один градус змістити зір і роками не бачив не менш цікаву мисткиню – Ларису Юріївну. А отой батик вмить розрушив фокус. Через ряд об’єктивних обставин тоді ті благі наміри такими і (намірами) залишилися.
Потім будні, рутина, щоденна завантаженість у іншій, не надто креативній сфері діяльності віддалили нас, аж допоки у випадковій домашній розмові у близьких родичів не почув надзвичайно щирі і високо тональні слова похвали господарів про Ларису Юріївну вже як про викладача їх юної внучки у тоді ще Приборжавському філіалі Довжанської школи мистецтв.
У нещодавній розмові вдома у цієї мистецької родини, коли за вікном їх гостинного і надзвичайно затишного будинку, що на околиці Приборжавського, майже на узліссі, тепло кафельного кухонного шпора так мило відтіняли снігові плоди на близьких до двору грабах, якими їх закутали останні цьогорічні листопадові дні. Цей епізод також виявився із дрібкою гір чинки. Лариса Юріївна доволі давно вже не працює у вищезгаданому навчальному мистецькому закладі. Важко захворіла її мати у далекій Казані і жінці доводиться кілька разів впродовж року брати довгострокові безоплатні відпустки. Це і стало основною причиною звільнення Лариси Юріївни із любимої роботи. Містком у минуле цей епізод спогадів враз відкрив перед співрозмовником надзвичайно делікатне почуття гумору у Лариси Ісак.
На майже риторичне журналістське запитання, як вона приїхала на Закарпаття із майже непомітною усмішкою на вустах та із блиском в очах з найменшої запинки відповіла:
− Думала, що всі тут художники.
Всі не всі, але в цьому роді Ісаків, даруйте за тавтологію, практично всі.
Чому для неї це було таким важливим? Вона зростала у сім’ї інженерів-комп’терників і скоріше від усього не вистачало мистецького світосприйняття. Доля із Ярославом звела їх у далекому для обох тоді ще Ленінграді, а нині Санкт-Петербурзі. Вірніше alma-mater Вищому художньо-промисловому училищі імені В. Мухіної. На Закарпаття вони вже приїхали багатодітною родиною.

Описані віражі у поворотах долі Лариси Ісак зовсім не випадкові. Останнє із захоплень мисткині – ляльки-мотанки у багатьох їх різновидах. Так от, на прикладі Лариси Юріївни вкотре підтверджується загальновідомий постулат, що нерідко найбільш яскраво і водночас надзвичайно глибоко сутність корінного етносу, нації її розуміють і висловлюють саме представники інших народів. Рідко зустрінеш серед сучасних митців такі осяжні знання різновидів народних костюмів, як зокрема, мисткиня Лариса, яка одягає у них свої творіння.
Ними у неї наповнені цілі великі і малі шкатулки, сучасні, модерні і стилізовані під історичні типажі.
А поряд ще одне захоплення Лариси Юріївни – великодні яйця, хоча й традиційні, але рідкісної, вже майже зниклої із побуту – так це вже точно, за рідкісним винятком: яйця-драбанки, та пасхальні яйця, які колись виготовляли прості селянки із Липчі, а нині – студіюють тільки професійні художниці. Це мова йде про яйця, частини поверхонь яких «рописані» не фарбами, а кольоровими нитками у формі традиційних закарпатських узорів і древньослов’янських символів. Приборжавська мисткиня пішла далі – вона сміливо «замахнулася» на «пусті» округлості, чим змоделювала нові творчі формати.
Лариса Юріївна запалювалася мов полум’я свічки, коли вела мову про виставки, про те, як розкуповувалися її витвори від місцевих поціновувачів етно-сувенірів до, скажімо, мюнхенських ярмарок. З чи їй надзвичайно допомагала племінниця Олька Дурда, яка там постійно мешкає. Але пандемія та локдаун «закрили» їм і цей канал.
Постійно намагаючись скромно відійти від прискіпливої журналістської уваги, Лариса Юріївна намагалася переключити увагу то на чоловіка Ярослава Івановича, про якого кілька років тому «Нове життя» вже писало, то на не менш, якщо не більш по-своєму талановитих дітей.
Благо, наймолодша із них – донечка Анастасія якраз приїхала погостювати до батьків із Ужгорода.
До речі, роботи наймолодшої із родини Ярослава і Лариси Ісаків надзвичайно модерні і витончені, користуються неабияким попитом у поціновувачів із хорошим смаком. Та, виявляється, Анастасія Ярославівна, більш скромніша за рідних батьків і залишила нам тільки сподівання, що розповідь про її творчі здобутки може бути тільки попереду.

Михайло ІСАК.

Прокоментуй!

Ваш коментар

*