Версія для друку Версія для друку

Він завжди був ентузіастом, охоче допомагав тим, хто цього потребує. Таким залишається дотеперя

Скажу відверто: не кожен би погодився у 74 роки очолювати районне товариство інвалідів. Тим більше, якщо ти проживаєш не в райцентрі, а у віддаленому населеному пункті – Приборжавському. А Михайло Дмитрович Ісак взяв на себе цю відповідальність. Тим більше, що він сам уже багато літ людина з обмеженими фізичними можливостями. Та незважаючи на поважний вік, його часто можна побачити в Іршаві, має свій кабінет у приміщенні районного будинку культури, де веде прийом громадян, допомагає їм вирішити наболілі проблеми. А їх у людей з обмеженими можливостями чимало. Мізерні пенсії, високі тарифи на газ і електроенергію, а ще це категорія людей, яка не обходиться без ліків. Тут теж, по можливості, намагається допомогти бідним і малозабезпеченим. А таких в районі сотні. Тісно співпрацює з районним управлінням праці та соціального захисту населення.
Навіть в умовах пандемії Михайло Дмитрович не забуває про тих, хто є членом товариства. Так, напередодні дня перемоги разом із головою первинної організації ветеранів села Білки Петром Пітрою та лікарем Петром Осійським навідалися до ветерана війни Олени Антонівни Горзов.
Михайло Ісак свого часу працював у торгівлі, мав тісні зв'язки із колишнім головою правління райспоживспілки Андрієм Лупаком. Тепер його справу продовжує син Сергій, який уже традиційно проводить передвеликодні акції. Цьогоріч теж не залишилися ветерани без паски.
– Паску завезли до кожного додому, – каже Михайло Дмитрович. – Ми разом із Сергієм Андрійовичем намагаємося всіляко сприяти тим, хто цього наразі потребує. Адже на їх долю цьогоріч випали великі випробування. Тим більше, що всі вони перебувають в умовах ризику. Скажу більше: не забуваємо і про тих, хто звертається до нас і про фінансову допомогу, особливо хворі, бо не кожен з них має можливість придбати для себе ліки, які коштують недешево. Добре, коли знайдеться спонсор, який охоче надасть фінансову допомогу. Приємно зазначити і те, що днями вже вдесяте на базі ресторанно-готельного комплексу «Тиса» проходили змагання по спортивній риболовлі серед людей з обмеженими можливостями. Ловити рибу виявили бажання люди з багатьох населених пунктів району – Осою, Ільниці, Білок, Іршави, Лози... Разом з ними був і М.Д.Ісак, який зайняв третє місце.
До речі, Михайло Дмитрович і сам великий риболов. У вихідні не шукайте його вдома – десь обов'язково причаївся на березі Боржави і полює на рибу. П'ять років тому упіймав три кілограмову щуку. Це був найбільший улов у його житті.
–А серйозно зайнявся ловлею риби тринадцять років тому, – продовжує розмову М.Д.Ісак, – коли вийшов на пенсію. Навіть побудував озеро розміром 80 квадратних метрів. Тут із сином Михайлом розводимо коропи, товстолобики і карасі. Це тепловодні риби. І маємо з цього зиск. У вихідні – це найкраще місце для відпочинку. Одні люблять посидіти в барі, інші піти в ліс по гриби, треті лежать на дивані перед телевізором, а я насолоджуюся природою.
Втім, і народився М.Д. Ісак в осінню пору – 30 вересня 1946 року в селі Приборжавське в родині робітників. У сім'ї було четверо дітей. Мама, Софія Петрівна і батько – Дмитро Федорович змалку вчили їх працелюбності. У селі кожен хлопець повинен уміти косити, доглядати за картоплею, кукурудзою, садом і виноградниками. Інакше важко прожити на землі.
Після закінчення Довжанської середньої школи вступив на навчання до Свалявського МПТУ, де здобув спеціальність будівельника. Звідти був направлений на роботу в російське місто Омськ. Там будували школу. Західний Сибір запам'ятався його білими снігами і холодними зимами. Тут клімат різко континентальний. Але то була молодість, усе витримав, додому повернувся у 1967 році. Через рік одружився і пішов працювати в Іршавську районну друкарню, яку очолювала мудрий керівник Ольга Григорівна Усенко. Її чоловік, Олександр Павлович, працював у районці завідувачем відділу сільського господарства. У газеті працювали також Євген Чернюк, Іван Сухан, Василь Греба. М.Д.Ісак дотепер із повагою говорить про них.
– Газета тоді називалася «За нове життя», – продовжує розмову Михайло Дмитрович. – Редактором видання був Василь Юрійович Звонар. Він був людиною діла, багато писав, кожен випуск доводилося старанно вичитувати. У комуністичні часи була жорстка цензура – не дай Бог було щось пропустити в номер проти партії або вождів пролетаріату. І тут у матеріалі про пастуха із Загаття Леню, при відмінюванні прізвища допустилася прикра помилка: замість Лені вийшов пастух Ленін. Дісталося на горіхи усім, а Василя Юрійовича за той випадок мало не зняли з роботи. До друкованої продукції тоді були великі вимоги (тим більше до районної газети «Нове життя», яка підпорядковувалась райкому партії).
Добиратися в Іршаву на роботу було нелегко. Автомобілів тоді було обмаль, доводилося їхати за допомогою кушницької Анці. А в друкарні треба було працювати інколи до півночі – газета за будь-яких обставин має вийти вчасно. Тому Михайлу Дмитровичу довелося залишити роботу в місті і перебратися у Довжанське споживче товариство. На посаді заступника голови СТ проробив рівно рік, а потім його було назначено директором громадського споживання Довжанського споживчого товариства. Робота була відповідальна: обслуговували 4 шкільні їдальні в Довгому і Приборжавському. До того ж були два ресторани і три торгові точки – кав'ярня і два кіоски. Колектив був невеликий – усього 28 чоловік. Це буфетники, офіціанти, кухарі, експедитори і водії. Продукцію завозили в основному із бази м.Іршави, а овочі – із Заріччя. Овечий сир закуповували в приборжавському колгоспі імені Горького, по одному карбованцю сорок копійок за кілограм, а реалізували в ресторані по 3 карбованці. Ми мали з цього чималий зиск. У райкомі партії запримітили «успіхи» Михайла Дмитровича і перевели його заступником голови колгоспу імені Горького.
– І тут мені пощастило, – задоволено каже Михайло Дмитрович. – Коли я осідлав цю посаду, колгосп мав 450 тисяч карбованців збитків (не важко перевести це у гривні). На таку ж суму на складах залишалося нереалізованої продукції. Це були в основному сувеніри та ящики. Переді мною було поставлено завдання: найближчим часом їх реалізувати. Я все це збув на півночі Радянського Союзу майже втридорога. Нам вдалося не тільки перекрити збитки, а й мати чималі прибутки. Я домовився також взяти участь на осінньому ярмарку в Москві, де ми вдало збули свою продукцію. А на виробництво сувенірів у Москві навіть уклав договори з багатьма торговими точками, де теж вдалося заробити чималі гроші.
Працюючи в рідному господарстві, Михайло Дмитрович докладав чимало зусиль для його процвітання. Його заслуга і в тому, що в колгоспі свого часу було відкрито філіал київського заводу «Арсенал», який у ті часи виконував військові замовлення. А почалося все із зустрічі із тодішнім першим секретарем Печерського райкому партії Іваном Плющем, який згодом став Головою Верховної Ради України. Він познайомив Михайла Дмитровича із Героєм соцпраці, генеральним директором підприємства Сергієм Володимировичем Гусовським, який усе зробив для того, щоб протягом п’яти місяців сувенірний цех переобладнали на механічний, куди завезли 45 токарних, свердлильних та шліфувальних верстатів. Було відкрито 9 цехів, один столярний та два цехи по виготовленню джгуту. Для господарств області почали виготовляти шпалери. Для цього побудували дробильний комплекс та завезли 1100 тонн цементу. Усього працювало понад 680 чоловік. Люди не покидали рідні домівки і не їхали на заробітки за кордон.
Є що згадати ветерану. Життя було цікавим, насиченим на події, він брав активну участь у розбудові рідного села, району, краю. За це його дотепер поважають в рідному селі, бо він завжди був у вирі життя, стояв на сторожі громади.

Василь ШКІРЯ.

Прокоментуй!

Ваш коментар