Версія для друку Версія для друку

ГАРНИЙ СТАРТ – ХОРОШИЙ РОЗВИТОК Іршавський історико-краєзнавчий музей отримав високу відзнаку

Днями приємна звістка надійша на адресу Іршавського історико-краєзнавчого музею – він отримав високе звання «Зразковий». Наш кореспондент зустрівся з його директором Андрієм Світлинцем і взяв інтерв'ю.
– За що музей удостоєний такої відзнаки?
– Якщо коротко, то це фактично є визнання нашої багаторічної праці. Робота, яка проводиться у музеї, в першу чергу направлена на популяризацію крайової історії серед населення та виховання і навчання учнівської молоді. Ці методи досягаються завдяки проведенню екскурсій та публікації історичних матеріалів на сторінці музею. Але для цього потрібно мати відповідну музейну експозицію, яка б могла через наявні експонати це все візуалізувати. І тому другим нашим завданням є наповнення експонатами музейних фондів та формування експозиції. Хочу сказати, що нам вдається виконувати обидва завдання і тому маємо таку відзнаку.
– Музей було створено у 2007 році. Розкажіть як це було?
– Ініціатором створення музею став педагогічний колектив тоді ще районного Будинку дитячої творчості. До честі тодішнього керівника відділу освіти в особі І.С. Поповича ініціатива була підтримана і, що саме головне, підкріплена фінансово. А головним «тяговим паровозом» став історик-краєзнавець В.П. Керечанин, на плечі якого і звалився весь тягар збору інформації та створення первісної експозиції. Завдяки спільним зусиллям багатьох людей ця благородна праця врешті-решт увінчалася успіхом і 29 жовтня 2007 року була проведена перша презентаційна екскурсія. На той час в музеї було всього з півсотні експонатів і то головним чином із власної колекції Василя Петровича. Але старт відбувся і музей розпочав своє нове життя.
– Що змінилося з того часу? Які нові експозиції вдалося відкрити?
– Я прийшов працювати в музей після того, як не стало Василя Петровича, у лютому 2010 року. На той час було сформовано уже 25 експозицій, а музейний фонд налічував 312 експонатів. Завдяки наполегливій праці та авторитету В.П. Керечанина була налагоджена тісна співпраця із школами району, постійно відбувалися екскурсії для школярів та гостей району.
Такий стан речей не міг не спонукати до роботи. За минулі 10 років музей зріс не тільки кількісно, але і якісно. Фонди музею на даний час налічують майже 1100 експонатів основного фонду та близько 1500 експонатів на тимчасовому зберіганні. Створено ряд нових експозицій, зокрема «Перша світова війна у долях іршавчан», «Голокост на Іршавщині», «Грошові одиниці краю», «Літературна Іршавщина», «Національний природній парк «Зачарований край»», «Євромайдан. 94 дні Гідності», експозиція «АТО». Реорганізовано та удосконалено експозицію «Іван Фірцак-Кротон», «Карпатська Україна». Суттєво доповнено наявні колекції нумізматики, боністики, археології, геології, виставки гасових ламп, керамічних виробів, одягу, предметів домашнього вжитку, тощо. На базі музею проведено ряд тематичних науково-практичних конференцій, присвячених стародрукам, Карпатській Україні, традиційному українському одягу і т.д.
– А звідки берете речі в музей?
– Шляхи поступлення найрізноманітніші – від подарунку до цілеспрямованої закупівлі. Більшість експонатів, які потрапили до нас у перші роки діяльності музею надійшли як подарунки від жителів району. Така тенденція продовжується і на даний час. Але ми пішли ще однією дорогою – шляхом закупівлі потрібних нам речей. Не секрет, що існує ринок, де продаються різноманітні старі речі і не є дивиною, що власники таких раритетів хочуть за них отримати якусь винагороду. Тому ми успішно апробовували варіант, коли певна особа здає свою річ до музею на тимчасове зберігання, а я вже шукаю спонсора, викупляю її та заношу в інвентарну книгу як подарунок мецената. Таким чином нам вдалося залучити до музейних фондів колекцію кам’яних сокир епохи енеоліту, комплект нагород Другої світової війни, пам’ятні монети України, керамічні вироби, ужиткові хатні речі та ще багато іншого. Два тижні тому ми взагалі мали унікальний випадок, коли музею запропонували викупити дерев’яну колиску п.п. ХХ ст. Коштів на це я звісно, не мав, а шукати спонсора не було часу. Тоді я звернувся у Фейсбуці до спільноти і буквально за декілька годин вдалося зібрати необхідну суму, та навіть і більше. Таким чином цікавий експонат опинився в музейній експозиції. А за інші кошти уже закуплено 4 різновиди гасових ламп та металеву праску.
За останні місяці також порадували нас і низкою подарунків. Особлива подяка за це землякам-іршавчанам: Мар’яні Брич, Василеві Гелетею та його синові Олександру, Павлові Булеці, вчителям Вірі Лисичко, Марині Юхимчук і Марині Алмаші, Івану Улашину, ужгородцю Павлові Чучці та іншим.

– Яка географія ваших відвідувачів?
– Найбільша кількість – це учні шкіл нашого району, потім, по кількості, дитячі туристичні групи з Ужгорода, Львова, Житомира, Києва та інших міст України. Мали раніше по декілька разів у році студентів-геологів з Німеччини (вони приходять до нашого Нацпарку на практику і обов’язково відвідують музей). Також частими гостями були групи дорослих із найрізноманітніших місць України – як групові, так і індивідуальні. Останні півроку, у зв’язку із пандемією, відвідувачів не було зовсім. А ось за останні декілька тижнів ми мали учнівські групи із Брідської ЗОШ І-ІІІ ст. (директор Галінська Н.І. та педагог-організатор Шпак О.Є.), Білківської ЗОШ №1 І-ІІІ ст. (класний керівник Ізай Я.П., вихователь ГПД Сокач М.В.) та Ільницької школи-інтернату (кер. Кізляк Д.Д.).
– Які епізоди запам’яталися із музейних екскурсій?
– Була в мене одного разу пара – чоловік і жінка. Вона з Іршави, а він американець. Я розповідав, а жінка синхронно перекладала. На історії про епоху кам’яного віку і про заселення наших територій ще 1 млн. р. т. американець попросив розказати більш детально. З кожним мовленим словом він дивувався все більше і більше, а «добила» його інформація про цивілізацію трипільців на Україні, особливо коли я провів паралелі, що трипільській культурі більше 5 тисяч років, а єгипетській лише 3 тисячі. Уже на виході жінка підійшла до мене і сказала: «Ви знаєте, мені здається, що після вашої екскурсії чоловік зауважав і мене, і Україну».
Ще один епізод трапився з німецькими студентами, яких дуже цікавила експозиція АТО та виставлені муляжі зброї і боєприпасів. Керівник групи перекладала, а студенти уважно слухали. В якийсь момент, коли я розповідав про мінометну міну і про її можливість попасти прямо у димохід будинку, між ними зав’язалася жвава розмова, в результаті якої виявилося, що одна дівчина була дуже здивована цією інформацією. Виявилося, що дивувалася вона не самим фактом можливості такого попадання, а те, що на Донбасі гинуть не тільки військові, а й мирні жителі. Тоді я почав більш детально розповідати, що там коїлося у 2014-2016 рр., особливо про Іловайськ і т. зв. «коридор смерті», Донецький аеропорт, Дебальцево. Свою розповідь підкріпив фотографіями з інтернету. До кінця екскурсії плакала майже половина групи – виявилося, що переважна більшість із них навіть не чули, що в Україні іде війна і ця розповідь для них була шоком.
Ще одна історія трапилася з учнями однієї із шкіл району. Це була група учнів 6-7 класів і вчитель попросила укластися з розповіддю десь у 25-30 хв. Наша екскурсія затягнулася більш як на годину, а потім ще була і фотосесія з експонатами. Діти так захопилися, що вчитель камусила їх буквально виганяти, бо мали ще й іншу програму. При виході звернулася і каже: «Коли домовлялися про екскурсію, то у музей ніхто не хотів іти. Я їм пообіцяла, що зайдемо всього лише на 15-20 хвилин, а потім підемо у мотузковий парк і кафе. А сталося зовсім по іншому – музей для них виявився неймовірно цікавим».
Таких історій є набагато більше і вони дають мені силу продовжувати робити свою справу.
– Які у вас плани на майбутнє?
– Планів у нас дуже багато. Хотілося б зробити окрему експозицію про історію розвитку Іршави. Також не вистачає експозиції, яка б розповідала про розвиток Закарпаття у чехословацький та радянський періоди. Мрію про окрему етнографічну експозицію, де б був представлений розріз старої хати з усім хатнім та господарським начинням, людськими манекенами і т. д. Та ще багато чого хотілося б. Головна проблема – це мале приміщення, бо коли планую щось зробити нове, то зразу стою перед дилемою – треба щось «утискати», або забирати. Та сподіваюся, що в недалекій перспективі ця проблема буде вирішена. І головне, щоб всі були здорові, бо коли є здоров’я, то є і потреба розвиватися.

Розмову записав
Василь ШКІРЯ.

Прокоментуй!

Ваш коментар