Версія для друку Версія для друку

Він пройшов крізь горнило Афгану, а вона врятувалася з палаючого автобуса

Таким людям, як учасник бойових дій в Афганістані − Михайло Іванович Канчій є про що згадати, поговорити, поділитися спогадами. Йому судилося служити в армії, коли проходили важкі бої далеко від рідного батьківського порога. То були часи, коли між супердержавами – США і СРСР точилася холодна війна. Радянський Союз допомагав країнам так званої соціалістичної співдружності в економічній сфері, а взамін вимагав від керівників цих держав сповідувати комуністичні ідеї в ідеологічному плані, і в розміщенні на їх територіях радянських військових баз. До подій у Афганістані Радянський Союз у 1956 році ввів свої війська в Угорщину, а 1968 р. − в Чехословаччину. Та з часом дійшло до того, що соціалістична система розвалилася, на її території утворилися незалежні держави. Та на цьому воєнні дії не закінчилися. Анексований Крим, уже шостий рік триває війна на Донбасі. Хто в цьому винен? Цим питанням неодноразово задається кожен з нас. І напрошується висновок: із-за того, що страждають прості люди, насамперед винні політики і керівники держави. На думку Михайла Івановича, воєнні конфлікти слід вирішувати дипломатичним шляхом.
− Хіба тоді потрібно було вводити радянські війська у Афган? − задається питанням він. − Для чого Радянський Союз втручався у внутрішні справи іншої держави? Керівництво Афганістану попросило про братню допомогу і Політбюро ЦК КПРС прийняло рішення ввести війська на територію Афганістану. Чого це нам вартувало, знаємо тепер.
Михайло Іванович сам відчув на собі тягар війни і складність всього, що відбувалося там, далеко від рідного дому, на чужій йому землі.
Із М.І.Канчієм знаємося вже із 1984 року, коли він одружився на сусідській дівчині Ганні, до того він проживав у Доробратові. Доброзичливий, привітний, хороший сім’янин, готовий прийти в будь-яку хвилину на допомогу. Часто, при зустрічі, згадуємо армійську службу, говоримо про теперішнє військо, порівнюємо як було колись і тепер. Як на мене, різниця відчутна.
Народився Михайло Іванович 4 жовтня 1961 року в с. Доробратово у простій селянській сім’ї. Він був найменшим у родині. Крім нього, росли і виховувалися ще 3 сестри і 2 брати. На жаль, старший брат − Іван уже пішов у потойбічні світи.
М.Канчій після закінчення в 1979 році Доробратівської середньої школи пішов працювати будівельником у обласний центр. Коли призивали в армію, вручили повістку і сказали, що набирають до школи молодих авіаційних спеціалістів з подальшою відправкою для проходження служби у Афганістані. Михайло, звісно, погодився, хоча міг і відмовитися: чоловік однієї із сестер тоді працював у обласному військкоматі і міг сприяти в цьому –допомогти не потрапити у Афгані.
− Та я про це і слухати не хотів, − каже у розмові Михайло Іванович. − 20 жовтня 1979 року мене було призвано до лав Радянської Армії.
У школу молодих авіаспеціалістів він потрапив у республіку Туркменістан. Там протягом 6 місяців опановував військову спеціальність по обслуговуванню військових вертольотів. Потім все це засвоював на практиці в м. Калінінград. Звідси перекинули в пункт дислокації в Узбекистан, де видали нову форму і відправили на територію Афганістану, в провінцію Джелалабад.
Михайло Іванович згадує перші відчуття від перебування на чужій території та ще й в бойовій обстановці.
− Мене дотепер не покидають ті відчуття, − продовжує розмову він. − Довкола піски, вітер несе у очі пилюку, чути автоматні черги, десь поруч зриваються міни і гранати. Палаточне містечко замість казарм... Все це було на перших порах дуже незвично, впливало на психічний стан. На кожному кроці на тебе чатувала смерть. Повсякчас думав,чи вийду живим із цього пекла, чи ще побачу колись своїх друзів, батьків? Ці думки навівали мені загиблі в боях побратими, які дотепер у моїх спогадах. Часто задумувався: кому потрібна ця війна? Хто на цьому гріє руки, наживається? Тому з нетерпінням чекав, коли все це скінчиться, коли вийде наказ про демобілізацію.
− А який із епізодів під час проходження військової служби найбільше запам’ятався? – питаю.
− Знаєте, саме страшніше в такі роки думати про смерть, − в очах співрозмовника відчуття суму. − Одного разу ми залягли в окопах, щоб прикрити колону автомашин з пально-мастильними матеріалами. Нас запримітили душмани і відкрили прицільний вогонь майже з усіх видів зброї. Ніколи не думав, що залишуся живим і почав молитися. Раптом звідкись почув гул моторів наших гвинтокрилих рятівників, які вогнем у відповідь накрили позиції душманів, звідки вони вели на нас прицільний вогонь. Подумалося: так моя молитва Богу подарувала нам, воїнам, життя.
Я поцікавився у Михайла Івановича: які у нього були відносини з командирами і солдатами, з якими ніс армійську службу. Він відповів, що в такій бойовій обстановці всі рівні. Командири ставилися дуже добре до підлеглих, бо відчували, що вони всі на чужій землі і виконують одне і теж завдання. Тим більше, що його згодом перевели в пошуково-рятувальний загін, де вони допомагали рятувати екіпажі підбитих вертольотів чи солдатів, які потрапили в засідки душманів, рятували також техніку, щоб та не потрапила до рук ворога. І так було постійно. У такій напруженій атмосфері прослужив рік і два місяці. Звичайно, все це не могло не позначитися на його здоров’ї, психологічному чи емоційному стані юнака, який з мирного тихого життя потрапив у саме пекло.
− Такого не бажаю пережити і найлютішим ворогам, − каже Михайло Іванович. − Важко навіть подумати, коли ти не можеш підвести голову, бо звідусіль градом сиплються кулі, лунають страшні вибухи.
Водночас, напевне, немає більш радісної миті, ніж коли почув слово «дембель». Цього моменту солдати чекали як манни небесної. Звістку про звільнення в запас зустріли із сльозами на очах та криками «Ура-а-а!». Все ще не вірилося, що знову опинимося на тихій, мирній землі, де чути вранішній спів пташок, подих свіжого вітру і шелест трав. Назавжди запам’яталося прощання з командирами і друзями, які залишилися ще там. Спочатку нас відправили літаком в Кабул, звідти в Ашхабад, а потім потягом добралися до Москви. Подих свободи відчув у Києві. Але найбільша радість охоплювала серце, що живим і здоровим повернувся додому, коли вийшов із вагона в Мукачеві. Вперше за два роки побачив рідні гори, ліси, поля. Це треба було все пережити...
Після звільнення в запас працював у місті над Латорицею на заводі комплексних лабораторій. Одружився в травні 1984 року. Свою другу половинку знайшов у сусідньому Арданові. Не повірите: його дружина Ганна теж була на межі життя і смерті. 22 вересня 1983 року вона поверталася додому вечірнім рейсом «Мукачево – Арданово». У с. Залужжя пасажирський автобус заїхав на розлитий лак, який вилився із ємкості, що впала з вантажівки прямо на дорогу. За лічені секунди автобус загорівся. У вогненній пастці опинилося 38 людей. 4 особам вдалося вискочити неушкодженими і врятуватися. Серед них була і майбутня дружина Михайла. 11 − не вибралися з автобуса і згоріли живцем. 23 були доставлені в лікарні. 18 з них на протязі 10 днів померли.
−Бачите, − підсумував розмову Михайло Іванович. − Ми обоє щасливі. І моя дружина була в самому пеклі, та Бог допоміг нам залишитися живими. Видно, не судилося померти...За це ми вдячні Господу.
Сімейне життя Канчіїв склалося вдало. Подружжя довгий час працювало на Мукачівській трикотажній фабриці. Коли підприємство закрили, Михайло почав їздити на заробітки. А з 2007 року вони разом працюють у ТЗоВ «Чізай», доглядають за виноградниками. На роботу їх доставляють транспортом товариства.
Михайло І Ганна народили і виховали двох дітей. Сина звати Анатолієм, доньку – Мар’яною. У даний час вже мають свої сім’ї. За невістку в них Ганна – родом із Сухої, зять Євген – із сусіднього села Дунковиця. Дідусь і бабуся радіють онукам Вікторіці і Антончику, а також Стасику і Владці. Син Анатолій проживає разом з батьками, а донька – в Дунковиці. Вони часто всі разом збираються в Арданові. У теперішній час, хто має свій власний автомобіль відстань не перешкода.
Днями Михайло Іванович відсвяткував свій 59 день народження. Вітали його всією дружньою родиною. Автор цих рядків теж приєднується до цих поздоровлень. Таких сімей як ця, не так і багато в районі. Про неї можна написати навіть книжку або зняти фільм.
Канчії цього достойні.

Іван ЛЕНДЄЛ,
с. Арданово

Прокоментуй!

Ваш коментар