Версія для друку Версія для друку

ВІД ЮНОСТІ – ДО ЗРІЛОСТІ Вдосконалюватись у фаховій майстерності

Такий життєвий принцип у інженера-будівельника ТзОВ «Фортуна» Івана Петровича Яцканича. При нашій розмові дещо несподіваним виявився той факт, що він, досвідчений будівельник із багаторічним виробничим стажем, який нещодавно відзначив свій шістдесятирічний ювілей, завершує профільне навчання у Львівській політехніці.
Починав освоювати ази професії малораківчанин юнаком в Ужгородському професійно-технічному училищі №6 сорок п’ять років тому. Середній спеціальний навчальний заклад готував робітників для одного із найбільш потужних тогочасних промислових підприємств області – Ужгородського механічного заводу. Після завершення навчання у ПТУ працював на цьому ж підприємстві столяром-складальником меблів із пластмаси. Типовий початок біографії для тодішнього сільського хлопця із іршавської глибинки.
Наступний етап – так само не вирізняв його із поміж земляків – армійська служба у Коростені у військовій частині реактивної артилерії. Хіба що такий штрих – доволі скоро Івана Яцканича призначили заступником командира взводу. Вже тоді в ньому побачили задатки керівника.
Наступний життєвий етап – звільнення в запас і, що характерно, та його здатність бути організатором, природно проявилася знов таки у характерній для закарпатців сфері – організації будівельної бригади для виїзду на заробітки.
– Всі в нашому невеликому колективі були молодими, – з приємністю згадує сьогодні Іван Петрович. – Наші будні з приємністю змінювалися святами. Ми їх вміло організовували для себе та місцевих жителів у селах Харківської області, де в основному трудилися. Благо, із нами у бригаді були учасники вокально-інструментального ансамблю із Малого Раківця.
Саме там, на Харківщині, Іван Петрович вирішив для себе: потрібна спеціалізована, більш поглиблена фахова освіта. Тож поступив на заочну форму навчання у Харківський будівельний технікум на відділення промислово-цивільного будівництва.
Практичний досвід у поєднанні із міцними теоретичними знаннями стали для молодого спеціаліста Івана Петровича Яцканича хорошою основою для подальшої роботи. Його прийняли майстром, а згодом виконробом у найбільш потужну і авторитетну будівельну організацію Іршавського району у другій половині ХХ століття МПМК-2. Історія цієї пересувної механізованої колони №2, очолюваної на той час Михайлом Івановичем Пушкашом, нерозривно пов’язана із ключовими об’єктами соціально-культурної сфери Іршавщини. Так, до прикладу, Івану Петровичу довелося здавати «під ключ» свій перший об’єкт у МПМК – районний Будинок культури в Іршаві у 1986 році.
Згодом, до кінця 2001-го року їх буде десятки: малих, великих, на особливому рахунку влади, різних за призначенням. Це і житлові будинки, автозаправки, школа в присілку Полянка у Великому Раківці, новий корпус у санаторії «Квітка полонини», санаторій «Човен». Всі їх важко і перелічити. Кожен із таких об’єктів для будівельника по-особливому залишається в пам’яті.
Про свій наступний життєвий етап Іван Петрович згадує з певними нотками самоіронії. Мова йде про його «похід» у владу. У 2002- році земляки обрали його Малораковецьким сільським головою. То лише на перший, поверховий погляд, той хліб маслом намазаний. Але хріну при цьому треба наїстися по самі вуха. Не секрет, для декого він як манна небесна, але для Івана Яцканича перший млинець не завдався. То не його. До того ж, і на його, свого роду, пробну каденцію, припали не найкращі для селян часи – період розпаювання колгоспних земель. Недаремно ж селяни поміж собою говорять: той, хто землю не ділив, – щасливий у Бога.
Загальновідомо – пам’ятник тобі не поставлять, але мало хто не кляне.
Проте і цей відповідальний екзамен Іван Петрович витримав з гідністю. Тим не менше, прийняв особисто для себе відповідальне рішення – повернутися до своєї улюбленої професії. Так він знову став будівничим. На цей раз – інженером-будівельником у ДП «Фортуна». Звична стихія ніби дала Івану Яцканичу друге дихання.
Сьогодні Іван Петрович із приємністю згадує зведені ним об’єкти, які по-справжньому, без перебільшення, стали окрасою як окремих населених пунктів – від села Білок – до обласного центру, так і знаковими для всього Закарпаття. Зокрема, мова йде про пам’ятники Кротону та Січовим стрільцям на Верецькому перевалі. В цьому ж славному переліку реконструкція обласного музею архітектури і побуту, капітальний ремонт музею Йосипа Бокшая, ряд мистецьких об’єктів Ужгорода.
– Це по-особливому відповідальна для будівельників робота, – говорить Іван Петрович. – Мова йде не тільки про високу якість, що для нас уже стало фірмовою маркою. Але й про збереження архітектурної стилістики будівель, своєрідної історичної аури, якої вони набули за десятиліття та століття свого існування та тих визначних культурних і мистецьких особистостей, які в них творили.
Колективи робітників, якими керує Іван Яцканич, так само звикли відповідально ставитися до всіх об’єктів – чи то дороги в райцентрі, чи дошкільні дитячі заклади…
У ці ювілейні для Івана Петровича дні неодмінно слід згадати іще про одну – найбільш міцну, величну і улюблену в його долі будову – родину. Разом із коханою дружиною Емілією Василівною народили і виховують п’ятеро дітей –Мар’яну, Миколу, Івана, Анастасію і Вікторійку. А сьогодні на рушничок щастя стали син Іван та невістка Аліна. Закладено фундамент нової сім’ї, а значить Яцканичів роду не буде переводу.

Михайло ІСАК.

Прокоментуй!

Ваш коментар