Версія для друку Версія для друку

CITO, TUTO, ET YUCUNDO Швидко, правильно і грамотно

– Я зробив більше десяти тисяч операцій, – Сергій Іванович називає орієнтовне число проведених ним оперативних втручань зі своєї медичної практики. – А це більше ніж населення в самій Іршаві.
На сьогодні – це один із найбільш досвідчений хірургів не тільки в нашому районі. Характеристика не просто для красного слівця, а по суті.
Все життя у Сергія Івановича Бітляна у відмінних оцінках. Хоча складалося далеко не завжди легко, гладко і рівно.
Всі екзамени здавав тільки на п’ятірки. Одну лише неорганічну хімію «завалив». Викладач запримітив, що студент Бітлян на іспиті підказував своїм однокурсницям, за що, відповідно і був наказаний екзаменатором. Згодом, ревний уболівальник університетської та обласної збірних по волейболу, а студент медфаку Сергій Бітлян входив до їх складу неодноразово пропонував перездати студенту, але той так само настійливо відмовлявся. Хоча міг спокійно мати виписку до диплома без однієї тієї четвірки. Така вже натура. Його вчителька хімії два роки з ним не розмовляла через той промах. Так було.
Відмінник навчання у школі, він практично не стояв перед вибором професії. Батько, Іван Васильович, фельдшер у Пушкіно та Вербовці та мати Марта Іванівна акушерка – перші випускники школи фельдшерів на Закарпатті.
Студентом третьокурсником приїхав додому до батьків. Їх не було вдома. Прибігає санітарка Маруся і наказним порядком говорить, що він повинен іти, бо у жінки вдома розпочалися пологи: ніякі аргументи, про відсутність практики не діяли. Зібрала інструменти і взяла його з собою. Сергій Бітлян на диво все зробив правильно. Невдовзі, коли на колгоспній автомашині привезли породіллю у приймальне відділення райлікарні, там віри не йняли, що оцей хлопець у брудній закривавленій одежі прийняв такі складні роди.
Пройде декілька років і лікар-хірург Сергій Іванович Бітлян у далекому тайговому селищі Звездный на БАМі блискуче впорається із кримінальним абортом. То був випадок у його першу ніч перебування у селищі, де він заміняв кілька місяців трьох колег різних спеціалізацій. Після цього він став «уважаемый человек в поселке», де половина населення урки, а інша – «комсомольці-добровольці».
Сергій Іванович згадує ті свої шість років, згадує і при цьому відчувається певна теплота у голосі.
… Відмінник, випускник медичного факультету Ужгородського державного університету, один із небагатьох студентів спеціалізованої групи медичної електроніки, які додатково здавали 18 екзаменів, зайшов перший після пільговиків до комісії по розподілу і йому не знайшлося місця роботи чистим хірургом ні в області, ні навіть в Україні. І тоді йому запропонував роботу представник Міністерства залізничного транспорту СРСР в Сибіру – у Іркутській лікарні Східно-Сибірської залізниці:
– Будеш мати роботи скільки захочеш, і якої забажаєш.
Так і було. У хірургічному відділенні було 60 ліжок. До того ж, і зарплата була висока. Вистачало собі і постійно відсилав додому батькам.
Наша розмова із Сергієм Івановичем не була надто протяжною у часі, але він встиг поділитися спогадами про декілька найбільш значимими для нього та колоритними спогадами. В тому числі і про той свій період життя.
Матеріально-технічне забезпечення лікарні було на надзвичайно високому рівні. Серед іншого, для них не в диковинку було японське обладнання. Фахова практика – обширна. З того часу сповідує принцип: роби — як треба, і нехай буде те, чому слід бути. Серед улюблених приказок у Сергія Бітляна ще й така:
«Боже, Каину дай раскаяться,
Глупому – дай ума,
Дай же ты каждому,
Господи,
И не забудь про меня».
Хірург Сергій Бітлян стверджує про те, що кожен із його колег щонайменше стає справжнім професіоналом не менше ніж після шести років практики. Саме таким він відчув себе у Сибіру під завершення свого там перебування. Як один із епізодів, розповів і про такий випадок. Як шефську допомогу, вони практикували в лікарні Улан-Уде. Туди потрапив громадянин Монголії, із діагнозом стеноз шлунка. Пацієнт добре володів російською мовою. Перебував він у окремій палаті із кольоровим телевізором, що вже свідчило про особливий його статус, хоча лікарі особливо тим не переймалися. Тільки згодом, після успішно проведеної операції виявилося, що його сестра – представник Монголії в ООН. Коли жінка прилетіла відвідати брата, її в аеропорту зустрічали на належному, до її статусу рівні.
– Про професіоналізм та людську її порядність засвідчило те, що вона, окрім офіційних осіб, побажала обов’язково зустрітися із тими лікарями, хто безпосередньо проводив операцію, – розповідає Сергій Іванович. – Запропонувала долари, від яких ті навідріз відмовилися, аргументувавши тим, що не хочуть на Колиму.
Зате прийняли для лікарні фінський холодильник «Розенлев» і знов-таки відмовилися від американського кольорового телевізора (не підходила система). Погодилися на кришталеві подарункові набори.Серед преференцій, які лікарі залізничної лікарні мали в Іркутську – пріоритетне забезпечення авіаквитками. А в поїздах їздили в купе із душом. Умова для протяжної поїздки до Москви протягом двох із половиною діб, далеко не на останньому місці. Назавжди запам’яталася йому поїздка із фіном:
– Тільки очі відкрию, а він уже пригощає. Ні він російської не знав, ані я – фінської. При цьому ми обоє надзвичайно гарно, по-дружньому спілкувалися всю дорогу.
Невідомо як би склалася доля хірурга Сергія Бітляна, але вдруге на серце захворів батько. Мати надіслала телеграму, вирішив подати заяву на звільнення. Він дотримав свого слова, і навіть більше – відпрацював не три, а шість років.
Вдома ж, на Закарпатті, йому знову не було місця чистого хірурга. Як виявилося згодом, через роки, однокурсниця, яка на той час завідувала кадровою службою медицини області, підказала – слід було кому належить занести три тисячі карбованців. Гроші в нього після Сибіру були. Просто не знав. В Іркутську щонайбільша вдячність від пацієнта, яку тому дозволяли медики – це в’ялений омуль, настоянка на кедрових горіхах, або що-небудь подібне.
Таким чином Сергій Іванович потрапив у Іршавську райлікарню на посаду хірурга-онколога і то аж через два місяці.
Життя рано чи пізно відновлює справедливість. Сергій Бітлян пройде всі належні етапи професійного росту.
– Був період у нашому відділенні, коли практикували все, а обладнання мали найбільш сучасне в області.
А в 1992 році його призначають завідючим хірургічним відділенням.
Без зайвого гонору спокійно у розмові стверджує:
– Я в Іршаві тільки дві операції не робив: голову не пересаджував і підшлункову не видаляв, все інше практикував.
На природне в таких випадках запитання, що для хірурга головне, відповів відразу:
– Нормальні очі, нормальні руки, але кожна операція – це виклик.
А через декілька хвилин розказав притчу.
Молодий хірург звертається до Бога:
– Боже, я нічого не знаю, та роблю все так, як пишуть книги.
Лікар із досвідом 10-15 років звертається до Господа:
– Господи, оперую я не так, як пишуть у книгах. Бо знаю все, а там – одна теорія.
І десь біля тридцяти років практики хірургом раз, і Бог тебе по голові «б’є» випадком, який абсолютно не вписується ні у викладеному в книгах, ні в набутій практиці. Буває, що думаєш, цей пацієнт не житиме – за всіма канонами, а він – виздоровів, а інколи – така несподівана смерть, яку ніхто не може передбачити. За кожним із лікарів є невеличке кладовище. З тим, нам доводиться жити. І саме той досвід невдач, наш найбільший, найцінніший учитель. Стаєш мудрим і бачиш чим керується цей світ.
Як підтвердження ряду унікальних операцій, проведених Сергієм Івановичем, наводить приклад, коли вони із Юрієм Омеляновичем Вовканичем, який йому асистував, впродовж чотирьох годин, двічі зшивали артерію пацієнтові, пошкоджену під коліном. Це при тому, що мали всього два інструменти для такої операції. У той час, коли в Америці, для проведення аналогічної операції судинні хірурги мають набір із кількох сотень інструментів.
Серед колег по-особливому Сергій Бітлян цінував і Володимира Іщенка, цінує вже згаданого Юрія Вовканича та Ярослава Тодоріва. Відзначає і чудових учнів – В.І.Переца, О.В.Бурю, В.В.Симчеру і С.В.Петаха.
За плечима у Сергія Івановича прожите життя, а у його долю вписані тисячі збережених життів наших земляків, їх щастя, у якому здоров’я має далеко не останнє місце.
Жалкує хіба що за дружиною Світланою Василівною, яку від нього надто рано забрала невблаганна хвороба. А тішиться від сина Івана та доньки Євгенії із сім’ями та чотирьох онуків
***
Латинська приказка, винесена в заголовок нарису, теж із числа принципів практикуючого хірурга Сергія Івановича Бітляна.

Михайло ІСАК.

Ваш отзыв

Ваш коментар