Версія для друку Версія для друку

Наталія ПОЛОВКА: «Із порожньою душею довго перед учнями не витримаєш».

Ця жінка щира і відкрита у спілкуванні. Їй завжди є що сказати, і, як сама зізнається, любить поговорити. Ще б пак, адже вона безмежно закохана в українську мову та літературу. Самовіддано викладає ці предмети в школі ось уже 23 роки. І ще половину згаданого періоду життя керує навчальним закладом. Як патріотка рідного краю популяризує його потужні особистості. Часто під час розмови вкраплює соковиті слова і фрази нашого діалекту. Полюбляє подорожувати загадковим, незвіданим Закарпаттям і ділитися свіжими та неповторними враженнями. Ця мила естетка залюбки читає класиків та сучасників літератури. Вона обожнює котів і захоплено демонструє фотокадри, на яких згадані домашні улюбленці позують в модному капелюсі, мають на шиї вишуканий шарфик тощо. Звісно, це ще не весь колорит граней моєї співрозмовниці. До речі, її дуже шанує колектив школи, котрий виступив ініціатором написання статті, бо, зі слів працівників, вона на те заслуговує. Тим паче, що до цієї знаної освітянки, образно кажучи, перед самісіньким носом навчального року завітає ювілей. І як після цього всього не видати на-гора кілька абзаців про Наталію Михайлівну Половку – директорку Нижньоболотнянської ЗОШ І-ІІ ступенів?!
Хоч Наталія Михайлівна народилася у Великому Раківці, але вона стала справжньою патріоткою Нижнього Болотного, в якому живе і працює, докладає зусиль для його популяризації і тішиться успіхами жителів цього села. Насамперед мене зацікавило, як так сталося, що її заполонив саме розкішний світ української мови та літератури. Виявляється, просто на її життєвому шляху траплялися педагоги, котрі вміли запалити вогник захоплення улюбленим предметом. Скажімо, Ксенія Михайлівна Бокотей. привила юному обдаруванню любов до читання, підбирала різноманітні цікаві методи стимулу для цього. Згодом цю хорошу справу продовжила Марія Іванівна Бігун. Вона завжди захоплено розповідала про письменників, вишукано говорила про їх твори, закликала учнів висловлювати свої думки. Доволі часто урок української мови та літератури ставили сьомим, бо знали, що все одно всі школярі дочекаються і уважно слухатимуть. Наталія Михайлівна зізнається: «Чого гріха таїти, іноді трохи хитрували -- не читали твори повністю, але потім гризла совість, що так не годиться, і старалися більше цього не робити».
Після закінчення школи моя співрозмовниця вирішила вступити до Сумського педагогічного інституту ім. Макаренка. Там дуже потужна база, хороші викладачі. Чому аж так далеко? Навчання в іншому кінці країни видавалося дуже романтичним, адже хотілося побачити світ. З іншого боку, хоч було досить важко, але такі умови вчили самостійності. І п’ять років стаціонарного навчання у цьому закладі теж дали глибокі знання. У 1997 році Наталія Михайлівна розпочала свій трудовий шлях із Білківської ЗОШ І-ІІ ступенів. Із приємністю згадує цей період, буває, трохи ностальгує, тому що її радо прийняв колектив, у всьому допомагав. А це було дуже необхідно, бо тоді ще якраз проводили атестацію цього навчального закладу. Про ці роки вчителька висловлюється доволі образно і влучно: «Прийшла як курча, але мене не дзьобали, а взяли під своє крило». Після цього працювала трохи у Заріччі, потім знов повернулася у Білки. А вже із 2000 року її трудова біографія пишеться у Нижньоболотнянській ЗОШ І-ІІ ступенів.
Моя співрозмовниця вдячна долі, що на її життєвій дорозі траплялося чимало хороших людей. До прикладу, колишня методистка відділу освіти РДА Наталія Іванівна Трикур навчила жінку практичним азам нелегкої вчительської праці, дала своєрідну путівку в цьому напрямку. Коли постало питання створення музею відомого письменника краю Юрія Станинця у Нижньоболотнянській ЗОШ І-ІІ ступенів, то колектив відчув неабияку підтримку тодішньої завідувачки райметодкабінету відділу освіти РДА Марії Юріївни Келемен. Окрім роботи, потрібно дбати й про особисте зростання. Наталія Михайлівна постійно працювала над собою. Відрадно, що її таланти і працю помітила й належно оцінила колишня методистка відділу освіти РДА Єлизавета Ваш. Саме вона допомогла отримати кваліфікаційну категорію «спеціалістка вищої категорії». Та на цьому героїня статті не зупинялася і вже має звання «Вчитель-методист».
За такий добрий шмат часу, присвячений педагогічній праці, Наталія Михайлівна, вочевидь, має бачення, яким повинен бути хороший вчитель. Каже, що це доволі суб’єктивне поняття, адже діти можуть вважати по-своєму, а педагоги – думати інакше. Певно, треба шукати якусь золоту середину. Але все ж можна назвати й основні орієнтири. На думку педагогині, сучасний вчитель має зважати на віяння індустрії краси, враховувати споживацькі тенденції, вміти доносити знання і досвід, мати потужне духовне підґрунтя. Наталія Михайлівна переконана: «Із порожньою душею довго перед учнями не витримаєш».
У розмові з Наталією Михайлівною торкнулися й нюансів систем освіти. Вона каже, що їй дуже імпонує польська. Там чимало уваги приділяють розвитку середньостатистичної дитини. Неабияк заохочують тих учителів, котрі змогли покращити рівень знань учня. Скажімо, дитина з певного предмету трималася на рівні 4 балів, а вже за рахунок плідної співпраці з педагогом підтягнулася до 7-8 балів. Це все-таки вимагає і часу, і зусиль, але й заслуговує на увагу та заохочення.
Як вважає вчителька, за кордоном більше мудрої свободи і можливостей в сфері освіти. Там насамперед дуже дбають і про комфортне середовище, а в нас чомусь навпаки. Вчителю, як й іншим, потрібно так само періодично боротися з професійним вигоранням. У нас в Україні треба дещо поміняти підхід у чиновницькій роботі у сфері освіти. На посади слід призначати фахівців, котрі мають за плечима хоча б 5 років роботи у школі. Наталія Михайлівна дуже захоплюється ексміністеркою освіти Лілією Гриневич. Вважає: дуже добре, що ця чиновниця була практиком. Вона дбала про автономію навчальних закладів, думала про заробітну плату вчителя, виступала проти закриття шкіл тощо.
Моя співрозмовниця абсолютно не хизується тим, що вона – директорка школи. Каже, що завжди треба залишатися людиною. Бо мусять бути поруч ті, хто підтримає, образно кажучи, коли підніматимешся на гору і коли спускатимешся з неї. Директор – це своєрідний менеджер. Він лише виступає медіумом між професіоналами. І, звісно, мусить «тягнути» сегмент паперової роботи, бо це ніхто не відміняв. На своїй керівній посаді жінка повсякчас дбає про створення комфортного та безпечного середовища для учителів й школярів. Доклала неабияких зусиль, щоб учні 1-4 класів мали гарний ігровий куточок. Оновили універсальну залу, яка адаптована і до занять спортом, і до проведення конференцій тощо. Турбується й про імідж школи, села, насамперед в духовному плані. Чого тільки вартий музей письменника Юрія Станинця чи літературні зустрічі, які тут проводяться на дуже високому рівні кожні 2 роки?!
З приводу нарікань, що нинішні діти не такі, як раніше, зауважує: це -- вічна проблема. До прикладу, знайдено записи на пергаментах, які датовані ще кількома століттями до нашої ери. Там зазначалося: «Діти зовсім перестали слухатися своїх батьків». Жінка каже, що просто у кожного свої особливості. Дорослі повільніше змінюються, а діти навпаки. У них є час і молодість…
Зрозуміло, що і вчителю потрібно відновлювати сили. Як це робить Наталія Михайлівна? Каже, що обожнює подорожувати і відкривати для себе нові місця на Закарпатті. Якщо його називають ще Срібною Землею, то вона, висловлюючись закарпатським діалектом, вважає наш край «сріберним». Це, на її думку, більше асоціюється із духовністю. Зізнається: ніколи б не подумала, що на Перечинщині висадили лаванду. Класно, що термальні води є і на Хустщині, і на Свалявщині. Дуже приємно, що в Шаяні на Хустщині маємо цілу купу комплексів, зроблених в екостилі. Можна надибати вірші Ліни Костенко у відпочинкових закладах. Вдасться знайти в нашому краї і славнозвісну червону руту, але вона просто інакше називається.
Моя співрозмовниця просто мліє перед читанням. Захоплюється як класикою, так і сучасним письменством. Їй до вподоби твори Оноре де Бальзака, Мігеля Сервантеса, Віктора Гюго. Залюбки насолоджується творчою манерою Петра Мідянки, Мирослава Дочинця, Люко Дашвар.
До речі, Наталія Михайлівна дуже любить котів, влаштовує для них фотосесії. На якусь мить я навіть уявив, як цей домашній улюбленець ніжно горнеться до ніг турботливої господині або вмощується поблизу неї і починає «густи» грудьми.
… І про день народження. Жінка пригадує, коли її покійна мама мала народжувати, то дуже переживала, аби це не сталося 1 вересня. Мовляв, усі святкуватимуть початок нового навчального року, а день народження доньки загубиться. Та ця приємна подія сталася 30 серпня. І якось особисте свято плавно переходить в професійне. Наталія Михайлівна зачарована осінню. Перше вересня щоразу у неї асоціюється із початком нового життя, сповненого певним трепетом. Ще сонечко ніжно пестить, спостерігається прилив енергії після літніх канікул, «хочемо вхопити літо за хвіст»…
Словом, з ювілеєм Вас, Наталіє Михайлівно! Хай Ваш творчий запал ніколи не вщухає і приносить по-хорошому заздрісні плоди.

Іван КОПОЛОВЕЦЬ

Прокоментуй!

Ваш коментар