- Нове життя - https://nz-ir.com -

У ВІСІМДЕСЯТИ П’ЯТИ РОКАХ: від 12 — до 103

Подібні зустрічі для журналіста – це справжні подарунки долі. Вони назавжди залишаються в пам’яті. Тільки на поверхні вони виглядають випадковими, насправді ж до них тебе підводить низка попередніх знайомств, розмов. Подібно золотошукачеві натрапляєш на самородок, хоча, здається, до того вже безліч разів пробував копати породу, але до цього разу завжди зазнавав невдачі.

Телефонний дзвінок від Михайла Попика із Сухої спочатку спрямував думки на написану ним книгу родоводу, яка чекає свого видання, але обернувся поїздкою на свято Преображення Господнє в урочище Лани під самий Кук, до його двоюрідної сестри Марії Юріївни Дочинець. Напередодні ця мила, поважна жінка у надзвичайно широкому колі рідних – дітей, онуків і правнуків щасливо відсвяткувала свої славні вісімдесят п’ять років.
Народилася Марійка другою дитиною після брата Василя у родині робітників Поліни та Юрія Пупенів в урочищі Щовб, що практично в центрі мальовничої гірської Сухої.
Вродлива, жвава, моторна, беручка до всілякої роботи вона впадала в око не одному легіневі, але її серце назавжди полонив ланівець Іван Дочинець. То було взаємне палке кохання, пронесене, незважаючи на цілу низку труднощів, через усе довге життя.
Марія Юріївна ще й досі, згадуючи про свого чоловіка, веде мову таким чином, немовби той десь ненадовго вийшов у справах, а як передати ту ніжність у її тихих словах, коли просить дітей повісити поряд зі збільшеною давньою їх молодою світлиною ще одну фотографію, де вони так само молоді, тільки через три роки, коли коханий повернувся після строкової служби у Військово-морському флоті. Форма надзвичайно пасувала красеню Дочинцю. Марія Юріївна, здається, мовчки погодилася з думкою доньок, що на одній стіні, майже однакові за сюжетом світлини не надто пасують, але виглядало так, що мудрість поступилася молодості, хоча та молодість має вже своїх онуків.
Їй було вісімнадцять, нареченому трохи менше, тож їхня юність розквітла у коханні, якого народився первісток Іванко. Їх світ злився у єдину велику любов, а у вікно цього світу постукало перше серйозне випробування: на довгих три роки Івана Дочинця забрали на строкову службу. Сучасникам важко уявити стан молодої жінки із немовлям на руках, без рідного чоловіка, без засобів до існування, на плечах якої ще й чимало клопотів по господарству.
Та проминули ті роки розлуки, звільнився у запас морфлотівець Дочинець і на сімейній раді вирішили молодята перейти жити до його батьків — в урочище Лан. Через усе свідоме життя ми мимоволі проносимо найбільш яскраві перші спогади. Для їх сина Іванка, нині статечного 66-річного Івана Івановича, той день запам’ятався назавжди, як його, трирічного, нянько ніс на горбі на Лани.
Ми сиділи у світлиці з Марією Юріївною і нас оточували не просто спогади, шестеро живих свідків її молодості – шість доньок. На папері практично неможливо передати, з якою теплотою, з простим селянським гумором вони передають неймовірні для сучасників труднощі тогочасного верховинського побуту. Удвох із чоловіком Іваном копали кілька днів колодязь, який після грози вночі обвалився. Здається, нездоланна перепона стала лише мотивацією для більш раціонального розв’язання проблеми. Іван Юрійович вирішив зорганізувати ще кількох сусідів для прокладання власного водопроводу із криниці із урочища Загород. Господарство ж у них було чимале – дві пари коней, три корови, вівці, птиця. А скільки прати доводилося із дітей та із себе.
Слід сказати, що майже кожні два роки у молодої пари Дочинців народжувалися діти.
— У нас усі діти — від любові, — тихим голосом уточнює Марія Юріївна. Можна тільки здогадуватися про ті інтимні діалоги, що велися між двома закоханими. Про них відлунюють хіба що спокійні кілька фраз, зронені вустами на благородному як пергамент обличчі горянки: народжуватимеш, доки не буде синів, за старшим Іваном «пішли» одна за одною п’ять дівчат; і, попробуй мені аборт зробити, не хочу тя туй видіти!
Споглядаючи на сьогоднішню вісімдесятип’ятирічну Марію Юріївну, не йметься віри, скільки довелося переробити на своєму віку цій невеликій на зріст тендітній жінці.
— Ми вставали о п’ятій годині, бо о шостій вже рушали, до школи – і завжди на столі вже був гарячий сніданок, — говорить одна із доньок. – Ми не знаємо, скільки мама спала, ми рано піднімалися і пізно лягали – вчили уроки тільки після того, як впоралися по господарству.
Вчителі Сухівської школи тієї пори, всі як один, завжди відзначали охайність дітей Дочинцяні. А ще те, що вони ніколи не запізнювалися на уроки, хоча й жили найбільш далеко. Навіть узимку, коли глибокі сніги замітали всі стежини, батько протоптував їм пішак, аби першими прийшли до класу. Проте всі однокласники уступали їм місце біля грубки, щоб ті могли підсушити намочений одяг та взуття.
Батько, Іван Юрійович, уже побіжно було відзначено, мав не тільки роботящу натуру, але й мав неабиякі організаторські здібності. Перебуваючи на заробітках у Кіровоградській області, зумів домовитися у місцевому господарстві про поставку звідти електроопор, для прокладання електролінії до своєї та сусідських хат у віддаленому урочищі, щоб діти не вчили пізно ввечері уроки при каганцях.
Марія Юріївна також не одне літо провела на «бураках» та скиртуванні соломи у східних областях. Дівчата, в даному випадку жінки, у яких уже самих давно діти і внуки, згадували, зокрема, як вони шестикласницями готували їсти, коли одна з них солила ложкою кожне стегно, крила, голову і груди. Спогади, природно, викликали жвавий сміх, обговорення.
Так непомітно у розмові торкнулися доволі делікатної теми. Якось, коли мама виїхала на скиртування, батько на обід, приготовлений однією із доньок, привів двох невісток. Трохи випили, Іван Юрійович, виходячи проводити помічниць на сінокосі, якось немовби винувато попросив донечку:
— Прийшли допомогти. Я йду, проведу їх. Ти тільки матері не кажи.
— Я знала все про нього, — тихо, спокійно, немов молитву в церкві вимовила Марія Юріївна. – Я любила його. І він мене любив.
Всепрощаюча святість високої любові жінки!
На цьому тему ніби і закрили.
Та хіба можна перервати вічність?
Здається, ще по-справжньому не розкрили один сюжет, як він реп’яхом чіпляє за собою вже наступний.
Одна із доньок розповідає про те, як на Ставропіллі шпетить уже свою доньку за те, що та пускає допізна гуляти п’ятнадцятирічну внучку. А вже роздумавшись, згадує, як сама рвалася такою на ранні побачення. І тут, прямо-таки, — сюжет із мелодрами. Марія Юріївна у ті платить щоразу десять копійок одному із синів, аби той читав їй листи юнака, що служить строкову, до її доньки.
Тугими вузликами і вузлами сурової нитки життя сплетена доля Марії Юріївни. Просила сина читати листи, бо сама всього один день провела в школі. Але хоча діти мали обов’язків усі роки стільки, що вистачило б будь-якому дорослому, батьки ревно стежили, аби сини і дочки у навчанні були не гірші від ровесників.
Горлицею оберігала дітей, але й вимагала допомоги по господарству, домашніх клопотах. Кожен із них, відповідно до віку мав коло певних обов’язків: доглядати вівці, корови, сінокоси. Косили багато – на п’яте – із п’яти копиць їм належала тільки одна, чотири віддавали колгоспу.
А ще садили коноплі, з яких шили одяг. Одна із дівчат, граючись «у електрику», — це коли діти із одного місця вершками кущів ліщини мали перебратися в інше не сходячи на землю, одна із дівчат розірвала плаття. І була наказана – на Великдень замість церкви мала пасти корів.
До речі, про методи виховання в сім’ї. Їх ніколи не били, хоча в тогочасних сім’ях цей метод застосовувався доволі широко і не викликав ні в кого ніяких нарікань. Найбільше , що було – то обіцяли.
Навіть коли по серену каталися на новій батьковій шкіряній куртці.
Із безлічі історій, переповіданих дітьми Марії Юріївни, обов’язково слід згадати ще кілька.
— Я всіх народжувала з любов’ю у старій Кушницькій лікарні, — розповідає Марія Юріївна, — одну тільки Ольгу – під корчом.
І тут таки чи сама Ольга, чи хтось із сестер неодмінно додає, вона — і найбільш заплекана.
І ще щодо народження. В один рік Марія Юріївна народила наймолодшого Анатолія, сім’я якого доглядає тепер за бабусею, а старша невістка – дружина сина Івана – свого Ваню. І ніхто не переймався цим фактом.
— Не було ганьби, — стверджує мати-героїня. – Знаєте, невістка прийшла до нас і доглядала не тільки свого сина, але й усіх інших як рідних.
— Нікого з нас не віддали в школу-інтернат. Хоча батькам це пропонували неодноразово, — додає котрась із доньок.
Після цього слідкує історія про те, як стрий, у сім’ї якого дітей не було, попросив на виховання одну з дівчат. Дівчина витримала всього один день. Коли повернулася, сестри питали, ну як там?
— Цукру (конфет) доста, а дома ліпше, — почули у відповідь.
Їх сім’я не була заможною, але й не бідували ніколи.
Всього одна деталь: –бувало сусіди жалілися, що діти не мають апетиту, а я відповідала, — згадує Марія Юріївна, — прийдіть, коли вони у нас із моїми за столом їдять.
Промайнули роки, повиростали діти. У них уже свої діти і онуки. Родина розростається як гіллясте дерево. Половина залишилися вдома – три доньки і сини, і стільки ж — у Росії. Всі маються, як кажуть, дай Боже кожному.
На жаль, через ряд об’єктивних обставин, не всі змогли приїхати до рідної неньки, бабусі і прабабусі на ювілей, але серцем кожен був із нею, як і ті, хто привітав її 18-го серпня, підніс їй розкішний букет квітів та заспівали улюблені матусині пісні та подарували їй такі поетичні рядки:
Мы родом все из этого двора,
Здесь мама пела нам у колыбели.
За то ей благодарна «детвора»,
Хотя их головы давно уж поседели.

Собрались все из разных мест сюда,
Где радость и печаль на всех делили.
И пусть шалили иногда,
Тепло и щедрость мамы не забыли.

За все, Тебе, спасибо, дорогая!
За нежный взгляд, за мудрость, доброту.
Как здорово, что Ты у нас такая,
Что даришь детям сердца теплоту.

А мы Тобой не устаем гордиться,
Благодарим за нежность и любовь.
Позволь нам низко-низко поклониться,
Прости за все, как в детстве, вновь и вновь.

Діти: Іван, Марія, Ганна, Ольга, Меланія, Василь, Надя, Михайло, Тетяна, Юрій, Анатолій, Віктор.

Автор цих рядків завдячує у підготовці нарису за надані матеріали Ельвірі Батрин, яка також чудово провела ювілейний вечір Матері –героїні із Сухої Марії Юріївни Дочинець.

Михайло ІСАК.
P.S.
Деякі монологи і репліки дітей Марії Юріївни вийшли знеособленими через незвичну кількість одночасних незнайомих співрозмовників, а також обмежений час спілкування, який майже увесь «монополізували» її доньки. Сподіваємося, ще й на синівське слово, яке так само буде багатим на деталі і красномовним.