Версія для друку Версія для друку

Василь Кузан: «Нас достатньо обмежує карантин. Та не можна обмежувати свою свободу»

Майже півроку живемо в умовах карантину. Письменники теж не є винятком. Яким був цей період у поета, нашого земляка, голови Закарпатської обласної організації Національної спілки письменників України Василя Кузана – наша розмова.
– Як карантин вплинув особисто на тебе?
– Будь-які обмеження особистісної свободи, будь-які складні чи неординарні ситуації я навчився розглядати як нові можливості. До речі, не я один такий. Колишній генеральний прокурор України, мій друг по ФБ Юрій Луценко, коли опинився у в’язниці, взявся за читання книг. Оскільки у звичайних умовах робота забирає багато часу, то на читання залишається мізер. А інколи бувають такі дні, що до книги руки не доходять. У історії є багато подібних прикладів. Коли людина дієва, розумна та має творчий потенціал – сидіти склавши руки вона ніколи не буде. Дехто із відомих у місцях позбавлення волі вивчав мови, здобував знання з різних наук, творив… Наприклад, Василь Стус, Тарас Шевченко, Євген Сверстюк, Джакомо Казанова… Салман Рушді не в неволі, але його становище ще гірше – він творить постійно переховуючись, адже ісламісти оголосили винагороду у кілька мільйонів за його голову. Так він живе вже понад тридцять років.
– Я спитав про карантин, а ти говориш про неволю…
– Бо карантин слід розглядати як часткову неволю. Неволю для всіх. Держава намагається контролювати мій рух у просторі. Мені забороняють вільно їздити по світу та Україною, забороняють проводити презентації, зустрічатися з читачами. Від цього страждаю і я, і мій бюджет, і мої можливості реалізовуватися.
–Але ж ти на початку сказав, що це нові можливості.
– Так. Вихід завжди є. Якщо перешкоду не можна здолати – її можна обійти. Саме так кажуть мудреці.
– Дехто із читачів і тебе вже до цієї категорії відносить.
– Ну… Я маю певний життєвий і творчий досвід, яким можу поділитися. Я би так сказав. Скромно. Але повернемося до суті розмови. Отже, обмеження мого фізичного руху у просторі дало мені більшу свободу для духовного руху у всесвіті. Я багато працюю творчо. Завершую роботу над новим романом. Думаю, він буде цікавим не тільки для тих, хто прочитав «Експрес-нареченого». То був скандальний соціально-побутовий роман. Це буде більше романтичний. Я спробував розповісти любовну історію у поєднанні з життєвою драмою. Там будуть теми і стосунків між батьками і дітьми, і любовний трикутник, і ще багато чого цікавого. Це буде любовно-психологічний роман. І, сподіваюся, не менш сенсаційний, ніж попередній.
– Події в романі відбуваються в Закарпатті?
–Так. У моєму рідному Іршавському районі.
– Бачив у інтернеті, що твоя нова збірка віршів готується до друку.
–Так. Збірка, над якою я працював кілька років. Вона називається «Три по сто». Це три розділи по сто віршів і ще дещо, так би мовити, бонус для моїх шанувальників. Загалом 444 сторінки поетичних текстів. Там будуть і нові вірші, і перевірені часом та виокремлені читацькими симпатіями. Оскільки я працюю у різних жанрах, то розділи я сформував таким чином: у першому – римовані вірші, у другому – сто сонетів, у третьому – верлібри та інші модерні форми.
–А де видаєш?
–У нашому славному видавництві «Карпати», яке дуже бережно та професійно працює з авторським текстом. До речі, це одне з небагатьох видавництв, яке має доброго літературного редактора. Маю на увазі Бориса Григоровича Кушніра. Хороший редактор – це нині рідкість. А мені пощастило, бо моя книга буде мати аж двох редакторів: Бориса Кушніра і Таню П’янкову.
–Я тобі вже казав у приватній розмові, оскільки добре знайомий із твоєю творчістю, що хочу висунути цю твою збірку на здобуття Шевченківської премії…
– Ну… Нас достатньо обмежує карантин. Та не можна обмежувати Твою свободу (сміється).
– А чому так довго? Ти сказав, що кілька років працюєш над збіркою.
– Спочатку вона мала вийти за державною Програмою підтримки книговидання. Але комісія її відхилила через назву, яку я відмовився міняти. Це було, здається, чотири роки тому. Потім я спробував видати книгу у столичному видавництві «Український письменник», яке на той час намагалося вийти з економічної кризи. На жаль, видавництво не змогло справитися з фінансовими труднощами. Там уже була зроблена верстка книги, але вона ще не була такою, як вийде в «Карпатах».
– А що в ній змінилося тепер?
– Крім того, що я багато текстів поміняв на нові, змінилося ще щось. Хочу тут згадати знову добрим словом Бориса Кушніра. Коли він узяв до рук рукопис то сказав: «Твоя поезія не потребує додаткових рекомендацій». А сказав він це тому, що побачив передмову. Отже, у тій першій версії не було ні передмови, ні післямови. А тут є.
– Хто автори?
– Це теж цікава історія. Я сам не хотів, щоб у книжці було ще щось, крім поезії. Але… Спочатку ґрунтовну післямову написав доктор наук Дмитро Дроздовський. Я не міг відмовитися від того, щоб його авторитетне слово було присутнім у такій книзі. Йому я казав, що передмови не буде, тому він писав саме післяслово. Тобто, розрахунок на те, щоб читач спочатку читав поезію і формував своє враження від віршів. А через кілька місяців, чи, навіть, через рік я подумав: «Книжка називається «Три по сто». Отже, у ній мають бути присутніми троє. Передмову вже цього року написав чудовий поет, теж доктор наук Ігор Павлюк.
– До твоєї творчості виявляють увагу науковці? Раніше такого не було, наскільки я знаю.
– Ну… Не все одразу (сміється). Є у мене і такий… Досвід, чи що? Збірку «Дьоньдята» вивчають у двох університетах – в Луцьку та в Сіверодонецьку, здається туди перенесли Донецький університет. По книзі «Сингулярність» писали наукову роботу у Кропивницькому. Кілька книг опрацьовують у Одеському університеті.
– Багато віршів раніше ти публікував у соціальних мережах, зокрема у Фейсбуці. Тепер спостерігаю, що публікуєш вкрай рідко. Чому?
– Бо коли працюєш над прозою, то поезія не пишеться. Це інший стан душі, інші вібрації, інший настрій…
- Ще кілька слів скажи про свою роботу на посаді голови обласної письменницької організації. Всі наші колеги зауважили, що робота пожвавилася.
Це не робота, а громадські обов’язки, які я із задоволенням і безоплатно виконую. Нинішня влада обмежила фінансування НСПУ і нас усіх – 25 голів обласних письменницьких організацій звільнили з роботи. Але про це я уже багато писав і говорив. До речі, була моя публікація на цю тему у газеті Верховної Ради «Голос України». Стаття називалася «Коли повмирають раби?». Її легко можна знайти на сайті газети.
– Але ви всі працюєте?
– На громадських засадах…
– Сумно. Та все ж – робота тобою робиться велика. Ти вивів нашу обласну Спілку на нову орбіту – у інтернет.
– Мені дійсно приємно про це говорити. Я започаткував виступи наших письменників у прямому етері на Фейсбуці. Майже всі, хто володіє комп’ютером, виступили перед віртуальними читачами. Деякі виступи мають понад 4 тисячі переглядів. Це круто. Про декого, оскільки наклади наших книг геть мізерні, читачі лише із виступів на сторінці «Письменники Закарпаття» (яка має 5000 читачів) дізналися, що ця людина є членом письменницької організації. Інтерес до нашої літератури від цього значно зріс.
– Дехто, у тому числі і я, спеціально освоював можливості техніки та інтернету для того, щоб вийти в етер.
– Так. Є такі. Тепер вони проявляють неабияку активність у інтернеті. Адже за віртуальними, тобто електронними книгами майбутнє. Хоча там є теж багато проблем, але про них іншим разом.
– На посаді голови ти планував провести ще багато цікавого.
– Плани залишилися і ми будемо їх реалізовувати. Хай тільки карантин закінчиться.

Розмовляв Василь Шкіря.

Прокоментуй!

Ваш коментар