Версія для друку Версія для друку

НА ПОРОЗІ ТРИДЦЯТИЛІТТЯ

Редакції «Нового життя» приязно заглядати у історію – потойбіччя сьогодення. Завдячуючи багатьом нашим друзям, позаштатним авторам, маємо щасливу можливість нашим читачам – це вже залежно від їх віку, -- кому нагадати, а кому відкрити невідомі сторінки далекого і близького минулого Іршавського району в цілому і чи не кожного села, малого чи великого, зокрема. Не оминаємо своєю увагою і визначних постатей, визнаних чи не визнаних свого часу офіційною владою у розбудові різних сфер життя краю. Нерідко ці особистості поставали на сторінках районного часопису у незвичному ракурсі, призабуті імена по-новому відкривалися у сучасних нарисах і для самих журналістів.
Ріка часу невблаганно рвала, здавалося б, непорушні греблі заборон, зносила непомітне для загалу хитре плетиво цензурних рогаток. Повільно відкриті шлюзи горбачовською перебудовою нестримно де розширяли, а де й рвали гниле коріння, яке вже не живило колись здавалося могутні стовбури державних устоїв. Тут неодмінно слід згадати всі сфери життя: економіку, духовність, суспільно-політичні процеси. Табуйована впродовж десятиліть економічна ініціатива завдяки дозволеному кооперативному руху у всіх галузях відкривала небачені до того можливості швидкого збагачення, застосування прихованих до часу талантів багатьох у найнесподіваніших нішах господарського життя. Перші серйозні капітали на Іршавщині були підняті саме у період розвитку кооперативів, які створювали найбільш ініціативні і ризиковані особи. Це у свою чергу неодмінно тягло за собою прояви вільної думки на суспільних теренах. Зруйнувавши одні шлагбауми вони не мирилися і з іншими. Рух за перебудову, який згодом трансформувався у Народний Рух України, зародився у вищих елітних колах української інтелігенції. Під таке «лекало» у переважній своїй більшості формувалися і місцеві структури, аж до сільських. Хтозна, чи не було це помилкою намагатися поміняти одномоментно поміняти радянську свідомість більшості, забувши золоте правило демократичного суспільства: тільки економічно незалежна особистість спроможна робити політично вірний вибір.
Ми з болем рвали із себе адміністративний вплив, озирання на владців, що немовби метастазами радянщини вріс у сім пластів нашої захисної шкіри. Згадайте два референдуми того доленосного 1991-го року. Весною абсолютною більшістю ми в Україні, в тому числі і в нашому районі, підтвердили вибір оновленого Союзного договору. У грудні ситуація вже стала дзеркально протилежною. Апарат районного «Білого дому» зорієнтувався, як ніколи. Він таким і залишався впродовж усіх років нашої Незалежності.
Багато хто пам’ятає «ГеКаЧеПістські» дні та опечатані райкомівські кабінети. З яких, до речі, окремі апаратники примудрилися урвати і собі деяку частку майна.
Всі ці двадцять дев’ять років народ з невичерпною надією чекав реальних реформ, які мали поліпшити наше життя. Не можна сказати, що нічого не змінилося на краще. Водночас, спостерігаючи за темпами і якістю перемін у порівнянні з нашими найближчими сусідами, ми ніяким чином не можемо залишитися задоволеними досягнутим. Живемо в країні правлячого олігархату без реального середнього класу, який у цивілізованому світі формує владу, що створює більшості населення комфортні умови життя шляхом нормального функціонування усіх трьох її гілок. Цілком можливо тоді б із меншими людськими, економічними, соціальними та іміджевими -- на міжнародному рівні -- втратами ми б пережили буремні дев’яності.
А так видається ми й досі ментально ще в тому клятому «совку»: жити не по-справедливості, а як би хапнути, чи тепер у тренді модне слово рейдерство, замість сленгового віджати. Ледве дочекалися адміністративно-територіальної реформи, у результативність якої мало хто вірить на місцевому рівні, як Іршавою пішли гуляти чутки про інтенсивну ділову переписку між керівництвом базової об’єднаної територіальної громади і райради та райдержадміністрації про передачу майнових комплексів, що належать на правах власності громаді району. Це з однієї сторони логічно, якщо стояти на тій позиції, щоб не дісталося новоутвореному Хустському району, до складу якого ми абсолютною більшістю населених пунктів влиємося невдовзі. Зауважте при цьому, власності громади району. Не забуваймо водночас, що всі ці будівлі, майнові комплекси створювалися за радянських часів силами трудових колективів промислових підприємств і колгоспів-радгоспів, за рахунок районного бюджету, чи цільового розподілу державного бюджету СРСР або УРСР. То чи буде це справедливим, якщо що-небудь належало всім, а тепер комусь одному, обраному долею бути ближче? І чого мовчать всі інші громади та їх лідери? Ага, їм не того, тепер головне питання – як утриматися при владі на місцевих виборах.
… Наші лідери майже чверть століття повторювали як мантру, що Україні вдалося здобути незалежність мирно. Без пролитої крові. Мовляв, ми окропили кров’ю предків нашу свободу вже в минулому. Так чи інакше, у різних мовно-політичних конструкціях цей мотив був присутній практично у всіх державних і партійних лідерів. Сказати, що зурочили, значить визнати, що ні ми, ні ті, кого ми обирали на перші пости і вищі органи державної влади, не керують собою, а покладаються на долю, на вищу волю. І обпеклися всі та вмилися кров’ю. Що, стало легше?
Цієї неділі ми відзначатимемо дві національні свята – День Державного Прапора України і День незалежності.
На тридцятий рік Незалежності України ми маємо втрачений Крим, напівзруйнований Донбас, заморожений військовий конфлікт у Придністров’ї, невизначену ситуацію у Білорусі, де Путін завжди готовий «допомогти» бацькові Лукашенку утримати владу.
Кільце звужується.
Найбільш активна, здорова і ініціативна частина українського суспільства трудиться за кордоном.
Таккий пасьянс напередодні нашого вступу у тридцятиліття.

Михайло ІСАК

Прокоментуй!

Ваш коментар